Щодо віршового розміру, то превалює в поемі 14-складник у різних його говірних модифікаціях, з різними видами перерозподілу сили ритмових пауз, зокрема завдяки графічному поділу рядка та перенесенням (типу: "Ану:заспіваєм! / проби ради... / Та цур йому! Лучше полягаєм / Та виспимось. День великий", рядки 432-436);разом з тим зустрічаються і чотиристопний ямб (1-13, рядки 184-194, 440-443), і 8-складовий (4+4) вірш у строфовому поєднанні (як це буває в шумках та козачках) з 7-складовим (4+3) віршем, з дуже відчутною хореїзацією (273-292) та ін. Поему написано нерівними, нетотожними строфами. Строфічний склад її різноманітний, знаходимо тут традиційний катрен (як цілісний, так і розбитий на дворядкові частини), розгорнуті утворення строфоідного типу, строфічні п'яти-, трьох— і дворядкові конструкції та ін. Оскільки панівним розміром поеми є 14-складник, переважає у творі, зрозуміло, жіноча рима й перехресне римування парних рядків, непарні рядки всередині графічно не виділених чотиривіршів лишаються незаримованими. При тому, що автор "Великого льоху" не уникає традиційних точних співзвуч, характерним усе ж, як назагал для Шевченкового римування, виступає пов'язане з народнопісенними джерелами тяжіння поета до рим неточних ("носить — гості", "засвітить — діти", "злякалось — заридала"). На внутрішньому римуванні алітераційного типу побудовано першу строфу розділу "Три ворони": "Крав! крав! крав! / Крав Богдан крам" і далі (рядки 175-179).
У широкому діапазоні мовленнєво-стильових засобів і форм тропіки у "Великому льосі" вирізнімо, крім уже окреслених, два моменти. Один — сенсотворна функція "чужого слова". Для Шевченкової творчості, передовсім для його поезій історіософського, політичного спрямування, позначених високим ступенем полемічної зарядженості ("Гайдамаки", "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та ін.), прийом "чужого слова" є одним з найпоширеніших. "Великий льох" належить до цього ряду. Поет з абсолютним мовним слухом і чуттям, Шевченко виявляє непересічну, сказати б, гнучкість при використанні "чужого слова" у різних семантичних і стильових контекстах. Найпростішим з таких способів, якщо кинути оком, видається безпосереднє надання слова Третій, російській вороні, хоча насправді при цьому на перетині двох мов (польська ворона висловлюється українською) виникає доволі складний стилістичний контрапункт. Російськомовні слова і вирази, переважно брутального, лайливого шару, щедро вкраплено в опис розкопок у третьому розділі, де ісправник "По-московській лає / Увесь народ", а його "начальство" (з усього видно, із "земляків" з "циновими гудзиками") послуговується малоросійським суржиком: "Треба... / Своди розламати, / Вєрнєй дєло...". Обігруються офіціозна лексика та історіографічна "аргументація": спочатку в українізованій версії Першої ворони ("Ото указ надрюкують: / "По милості Божій, / І ви наші, і все наше..."), потім, у фіналі, в авторовому викладі: "Кажуть, бачиш, що все-то те / Таки й було наше..." Маленьким шедевром нетривіального використання автором "чужої мови" для опосередкованого висловлення власних думок є згадуваний уже монолог Першої ворони, у якому вона стверджує свою першість перед приятельками ("А дзусь, недоріки!"), а в сенсовому підтексті — Шевченкову переконаність в історичній старшості української державності порівняно з російською і польською: "Ви ще й не родились...", "В колодочки ще не вбились.." Другий момент стосується метафори. В різноманітній і розгалуженій системі тропів, що їх вживає Шевченко у "Великому льосі", метафорі належить, поза перебільшенням, осібне місце. Суть цієї осібності полягає, з одного боку, в її (метафори) всепроникному для тексту характері, з другого, в характері акцентовано символічному. Це означає, що метафоричність як форма поетичного світосприйняття і спосіб світовідтворення переймає усі структурно-семантичні рівні твору, всі його художні компоненти. Метафорою "похиленого хреста" суботівської церкви поема починається, метафорою тієї ж "церкви-домовини" вона завершується. У метафорі "великого льоху" втілено головну ідею твору, виявлено його мілленарно-провіденційне спрямування; через метафори означено й конотативні мотиви-"супутники", впізнавані ціхи історичного часу. Фактично всі різновиди тропіки, якою насичено "Великий льох", мають метафоричне підґрунтя: епітет ("сліпий", "кривий" і "горбатий" лірники), порівняння ("Росла, виростала! / Як квіточка..."; "Байстрюки Єкатерини / Сараною сіли"), гіпербола ("Сулу в Ромні загатила / Тілько старшинами / Козацькими..."), метонімія ("Застогнала / Гора над Чигрином"), синекдоха ("...Батурин славний / Москва... запалила", "москаль незгірша штука", "начальство мордате"), перифраз ("...Щоб люди не крали / Води з річки та щоб нишком/Піску не орали"), оксиморон ("баня-прохолода", "На катів та на все добре...") тощо. Та у суті справи вся поема являє собою не що інше, як розгорнуту, поліструк-турну і багатозначеннєву метафору, яка у символічному плані віддає Шевченкові історіософські й націософські інтенції. З цим пов'язана жанрова осібність "Великого льоху": ховаючи в собі "генетичний код" старої містерії, поема водночас, з погляду внутрішньої структури, тяжіє до параболи, для якої характерна є співвіднесеність символічно-притчевого плану з предметним, ситуативним. Власне, символіка первісне закладена у природі мета-Фори, у якій завдяки прихованому порівнянню непорі-внюваного, зіставленню незіставлюваного народжується новий, і то саме символічний, зміст. Проте у Шевченковій поемі цей символічний аспект метафорики набуває пріоритетного характеру, а чимала частка образів—значення не тільки поетичних, а й історичних, філософських символів (льох, могила, Іван-Месія, три "геополітичних" ворони, сліпота людей, фізичне й духовне каліцтво лірників), а іноді й алюзій до конкретних подій та обставин ("розлили з річку крові" — придушення "сільського повстання 1830—1831 рр., "..козаками, Фінляндію засіяла" — примусова участь тисяч козаків у завоюванні Петром І Фінляндії та будівництві Петербурга й т.ін.). Це відкриває широкий, прецінь занадто широкий, простір для інтерпретації мало не всіх поспіль образів поеми, аж до окремих деталей і штрихів, у дусі політичних символів (С.Смаль-Стоцький, Л.Білецький, Б.Лепкий). Полемізуючи з подібними тлумаченнями, Ю.Івакін небезпідставно закликав не передавати куті меду й не примушувати читача поеми до тяжкої роботи її "розсимволізування". Втім, не є секретом, що за подібними, позірно суто естетичними, полеміками крилися глибокі ідеологічні розбіжності, контроверсійні політичні мотивації. "Великий льох" став одним з об'єктів і плацдармів запеклої боротьби совєтського шевченкознавства з еміграційним, і важко назвати фахівців, хто не був би — тією чи тією мірою, зі щирою завзятістю, вимушено чи просто за інерцією — втягнутий у цей вир. Справа в тому, що за умови скрупульозного дотримання законів тоталітаристської "логіки" і критеріїв "пролетарського інтернаціоналізму" Шевченковій поемі, власне, не повинно було б знайтися місце в совєтських виданнях, у тому числі (навіть насамперед) у рептильних "уересерівських". Та це б уже було скандалом, тож "Великий льох" усе-таки включалося до зібрань творів, але неодмінно в супроводі казуїстичного коментаря, який ставив з ніг на голову справжній зміст поеми; так, усіляко затушковувалося або попросту перекручувалося позицію Шевченка щодо злуки України з Москвою, його критичну оцінку Хмельницького і Переяславської ради, ненависть до Петра І; натомість випиналося тезу про палку любов Шевченка до "старшого брата", його —нічим не підтверджуваний — зв'язок "з російським визвольним рухом". Оскільки самостійний, бодай хоч трохи об'єктивний аналіз "Великого льоху" практично унеможливлювався зовнішніми ідеологічними причинами, а деяким коментаторам він просто був не до снаги, наука поступалася пропаганді, панівну позицію посідало спростування і викриття чужих концепцій, що їх кваліфікувалося як "буржуазно-націоналістичні". Тільки наприкінці 50-х рр., в умовах антисталінської "відлиги" і пожвавлення антидогматичних тенденцій, О.Білецький наважився зробити перші кроки до об'єктивного розгляду й оцінки поеми, дарма що ці кроки були несміливими і неуникно супроводжувалися ритуальним покивуванням голови в бік еміграційного шевченкознавства. Представники цього шевченкознавства (Л.Білецький, Б.Лепкий, В.СІмович, С.Смаль-Стоцький), на відміну від совєтських опонентів, здавна приділяли пильну увагу публікаціям і коментуванню "Великого льоху", дослідженню змісту, поетичної форми поеми, її місця у контексті цілої творчості й духовних пошуків Шевченка Щоправда, і їхні студії так само не були вільні від політичної заангажованості, що давалося взнаки у певній однобічності підходів і висновків. Так чи так, прикрим фактом є те, що багатолітнє перетягування ідеологічної линви навколо "Великого льоху" не принесло плідних наслідків, воно спричинилося до того, що деякі важливі аспекти Шевченкової поеми, передовсім їїі інноваційне естетичне значення, глибинні асоціативні зв'язки й алюзії, структурні особливості тексту і семантичні тонкощі підтексту, нарешті, окремі "затемнені" (чи принаймні не до кінця прояснені) місця, які не є рідкісним явищем для творів такого масштабу й ступеня складності й надаються лишень до скрупульозного герменевтичного аналізу, — все це не дістало гідної наукової розробки. Доводиться визнати, що повноцінний, з опертям на комплексний підхід, дискурс "Великого льоху" у шевченкознавстві, взятому нехай у різних його відгалуженнях, але як цілісна наукова дисципліна, поки що не сформувався, можна, говорити лишень про перші обнадійливі спроби у цьому напрямі. Тим часом такий дискурс важить, поза іншим, з огляду на той прикрий, та, на жаль, реальний факт, що "Великий льох" недостатньо знаний цілими поколіннями читачів — у висліді як багатодесятилітнього замовчування, властиво "тихої" заборони (за минулих— часів твір не було введено до шкільних програм), так і, ніде правди діти, значної його складності для сприйняйя широким читацьким залом, вихованим на довгими роками насаджуваному спрощеному, спримітивізованому шевченківському каноні, це потребує спеціальних, цілеспрямованих зусиль з боку шевченкознавства.
Література
1.