Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його "невільницькій" ліриці. Головним мотивом циклу "В казематі" є заклик бути вірним народові, Україні, завжди пам?ятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну
Господа моліте. /327/
Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші "Мені однаково…" Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання в?язня передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені /329/.
Стільки чуття, таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами—це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.
І, дійшовши до цієї точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини, яка його зневолила б пам?ятати про своє "я".
Молюся! Господи, молюся!
Хвалить Тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою торму, мої кайдани! /334/
У мурах цитаделі Шевченко переживає процес самоусвідомлення. Глибоко, дуже глибоко зазирає у власну душу, очищується сам в собі, в своїх думках, в своїх могучих переживаннях, мов золото в огні, і з того психічного процесу виходить суцільним, чистим, божеськи правим. Що було буденного, звичайного, пилом припорошеного, випаде з його душі, зостається серце велике, любляче, чисте, мов кришталь. Не кляне ворогів, що позбавили його волі, не лихословить їх, не кличе кари, лиш прощає їм з великим, одиноким смутком, що "не в Украйні буду жить, людей і Господа любить" /336/.
І не тільки сам дійшов до такого, євангельського, погляду на світ і людей, але й товаришів недолі за собою кличе:
Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тажкую минуту
За неї Господа моліть./337/
Кращої ради не міг нiхто тоді дати тій громадці молоді, що переживала пекло "московської тортури". Гнулися душею, ламалися у собі, один на другого ставав. Яку ж велику цiну мала для них така проста та глибокодумна порада! І нині кращої ради над оце просте та правдиве: "свою Україну любіть" годі для українського народу підібрати.
У далекому від України Петербурзі, в казематі, в уяві Шевченка виникає картина рідного краю, вишневі садки, облиті білим цвітом, молоді дівчата, пісні яких не стихали і пiзно ввечері, плугатарі, що поверталися потомлені з поля, матері, які чекають на вечерю свою дружну сім?ю. Все це поет відтворив у невеликому вірші "Садок вишневий коло хати". Наскільки треба любити народ, природу свого краю, щоб перебуваючи за гратами і чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись більше побачити Україну, намалювати таку чудову картину.
В період заслання Шевченко пише багато автобіографічних творів, які не залишають каменя на камені від трактування України як якогось раю. У вірші "Якби ви знали, паничі" Шевченко, згадуючи батьківську хату, пише:
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи є у бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило,
А хату раєм називають./505/
Ліричний спогад про своє дитинство, про долю своєї родини підноситься у вірші до широкого соціального узагальнення: поет зображує типову долю мільйонів кріпацьких родин.
В поезії "І виріс я на чужині" поет згадує рідне село і протиставляє чудову природу України і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо у багатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…/424/
Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність. Засудивши пасивність, автор підходить до змалювання картин майбутнього, щасливого життя на Україні:
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі./424/
Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах! Яким контрастом є ця картина до кріпосницького села, намальованого на початку твору! В кінцевій картині поет бачить вільну Україну. Такого життя ще немає, але воно можливе за умов, якщо на Україні не залишиться панів.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні. /424/
На засланні всі помисли поета, його думи були звернені до України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагатимуть рідному краєві, як вони будуть сприйматися народом. У поезії "Хіба самому написать…" він ставить саме такі проблеми:
Для кого я пишу? Для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?/486/
Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко написав віршик "Думи мої, думи мої, ви мої єдині". Цікаве порівняння з віршем "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами", написаним у Петербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликає він їх із України "у степ погуляти"/340/. Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут—більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапивши серед обдертих киргизів, відразу у першому вірші заявляє про своє співчуття до них. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій, ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за рідним краєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи, мальовані в пам?яті, виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похолилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти./341/
Контури й барви краєвиду зливаються тут з віруваннями народними у якусь прегарну поетичну мрію.
Так само другий образ:
Село! – і серце одпочине.
Село на нашій Україні—
Неначе писанка…/343/
…………………………
Сонце заходить. Гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люде, що одпочинуть.
А я дивлюся… і серцем лину
В теплий садочок на Украіну./352/
Все, чим гарна українська земля, небо, природа, люди, побут, постає тепер перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине та втрачене навіки.
І, читаючи оці думки, ми маємо враження, немов поет наперекір долі те, що втратив у житті, творить у пісні. Втираючи невільницькі сльози, він згадує своі давні, благі літа:
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого бога вихваляв,
І все то, все то в Україні!/357-358/
А згадавши, поет мав одне-однісіньке бажання:
Коли –небудь
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті,
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принесте і положити
На дніпровських горах./358/
Поет постійно відчуває зв?язок з рідною землею, виявляє гарячу синівську любов до неї. У далеких пустельних степах Шевченко прагнув, щоб хоч "крихотку землі із-за Дніпра" його святого "святії вітри принесли"./348/ Співець-патріот, співець-мученик, співець-засланець мріє ще повернутися на кохану Україну, подивитися на її зелені лани, вилити там своє горе:
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну…
Може, ще я поділюся
Словами-сльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами! /493/,—
пише Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі…"
А якщо це бажання не здійсниться, то хотів би, щоб хоч його "сльози"–твори долинули до України. Тоді йому легше буде спати вічним сном у далекій землі. Та все ж таки надія побачити Україну рятує поета від думки : "Жить не хочеться на світі "в цитованому вже вірші "Лічу в неволі дні і ночі":
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани !
Може ще я подивлюся
На мою Украйну./493/
Шевченків образ України – водночас і глибоко ліричний, і соціально – викривальний (щодо тогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картини життя, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, або народні характери, як у варіаціях на на народнопісенні мотиви) і разом з тим гранично узагальнений (особливо там, де поет виливає свої почуття до батьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.
Заслання, примусова розлука з рідним краєм, безперечно, загострили патріотичні почуття поета. Ностальгією, спогадами про Україну, роздумами про долю її народу пройнята більшість ліричних творів цього періоду. Не випадково слово "Україна"—одне з найчастіш вживаних в його тогочасній поезії. Як не випадково й те, що саме в ті роки написано такі шедеври патріотичної лірики, як "Мені однаково, чи буду", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Сон" ("Гори мої високії"), де почуття саможертовної любові до батьківщини висловлено з такою силою пристрасті, що до них важко підшукати аналогії і в ранішій творчості Шевченка, і у світовій поезії. Пригадаймо хоч би рядки вірша "Сон":
Я так ії, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!/355/
Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, ії сіл, ії зелених ланів, степів з могилами, ії народу:
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
І, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.
Після повернення з заслання в 1857 році з'являється Шевченкова поема ?Неофіти?.