Але чи була це співпраця в тому значенні, яке ми вкладаємо у це поняття: спільна праця з кимось, що передбачає спільну мету, інтереси, прагнення? Зрозуміло, що ні.
Інтересами були болі за Україну і турбота про її майбутнє. Тому і сам письменник не вбачав у її виданні зради чи колабораціоналізму.
Газета існувала ще майже два роки (до початку 1944 р.), але все більше і більше ставала рупором німецької адміністрації. У тих умовах по-іншому й бути не могло, тому свій відхід від "нової" "Волині" письменник сприйняв із полегшенням, а роботу останнього року в ній назве пізніше псуванням паперу із службових обов'язків.
У роки війни "Волинь" була не одинока. В обласних і навіть у багатьох районних центрах виходили українські газети. Широко знаними по всій Україні були "Українське слово" (Київ, ред. І.Рогач), "Літаври" (Київ, ред. О.Теліга), "Український засів" (Харків, ред. В.Домонтович (Петров). Вони систематично інформували населення про найважливіші події, формували громадську думку, національну самосвідомість.
На Україні Улас Самчук зустрічає в ці буремні дні і свою майбутню дружину — "делікатну, філігранну, з великими карими очима" Таню Чорну-Прахову. Талант актриси, сценографа, монтажу... Знання літератури, малярства, музики... Співпраця з кінорежисерами Савченком, Кавалерідзе, Довженком (роль у фільмі "Земля"). Вона пройде з ним усі важкі дороги війни, повоєнного лихоліття, еміграції, ділитиме до останніх днів радощі й труднощі, сподівання й розчарування (померла Тетяна Федорівна Чорна-Прахова у 1990 році, похована поруч з Уласом Самчуком у Торонто).
21 листопада 1943 року вони виїдуть з Рівного на Захід. Знову на Захід.
МУР
Заснований у грудні 1945 року в німецькому Ашафенбурзі Мистецький Український Рух (МУР) поставив завдання "у високомистецькій досконалій формі українського слова служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві".
Одним з організаторів МУРу (поряд з Ю.Шерехом, І.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Дивничем), його ідеологом та незмінним головою став Улас Самчук. Це була спроба об'єднати письменників на ґрунті безпартійності, солідарності, толерантності. Видавався збірник та альманах "МУР", на з'їздах обговорювалися нові твори, шляхи розвитку української літератури, проблеми прози, драматургії, поезії.
Саме в цей період У.Самчук формулює свою вимогу "синтезу мислення", сприйняття світу як основи дії. Цю вимогу він відстоює як у самому МУРІ, так і в дискусіях з Д.Донцовим, заперечуючи нетерпимість, авторитарність ідеології "чинного націоналізму".
"Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членами суспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність... всі ми сьогодні однакові націоналісти..."
Позитивне настановлення до історії, бо "коли ми не віримо минулому, ми не певні, чи зможемо виправдати наше сучасне", позитивне настановлення до думок, з якими не згоден, сприйняття всього позитивного, що є в тих, з ким ти сперечаєшся, вміння піднятися над власним чи партійним заради великої справи — це єдиний шлях до великої мети — України — такою була позиція Уласа Самчука.
ЗА ОКЕАНОМ
У Канаді Улас Самчук — один із співзасновників часопису "Наш вік", мистецького об'єднання українських письменників "Слово", він бере активну участь у згуртуванні волинян Канади та США, діяльності товариства "Волинь", Інституту Дослідів Волині, відродженні давніх звичаїв та обрядів, поширенні їх серед молоді, утвердженні думки про самобутність української культури.
Письменник допомагає збирати кошти на видання книг про історію Волині, праць Івана Огієнка, Степана Килимника. До 50-річчя капели бандуристів ім. Т.Г.Шевченка укладає її літопис, пише розділ до книги про кобзарство України. З'являються численні публікації в газеті "Свобода", "Альманах", "Літопис Волині", нові романи, спогади та мемуари.
9 липня 1987 року Улас Самчук помер. Свої невеликі заощадження він передав на видання чергового номера альманаху "Слово" та на спорудження музею-архіву. Ще за життя була випущена ювілейна марка з портретом письменника. В м. Торонто на громадських засадах існує музей Уласа Самчука. У 1994 році в дар Україні було передано його архів.
В Україні видають твори письменника, бібліографія наукових досліджень його творчості налічує більше сотні назв, проводяться конференції, вечори пам'яті, ім'я і слово Уласа Самчука починають нове життя в незалежній Україні.
Уласові Самчукові
Не так уже й багато на Землі —
тих іскор Божих творчого горіння.
Сяйне одна чи дві на покоління
метеоритним спалахом в імлі...
Яке блаженство і який то біль —
людської пристрасті терпке причастя...
Але чи є, скажіть, великим щастям
творить щедроти у краю рабів?
Віншують нобелістів королі,
у троннім залі — урочисті речі,
та не тобі. У тебе — хрест предтечі
лауреатів вільної землі.
(Рибенко Лідія)
ПОГЛЯД З ВІДСТАНІ: "ВОНИ" І "МИ"
У спогадах багато роздумів про сутність українського національного характеру, про ментальність інших народів.
— А що ж таке "національний характер"? Який він в українців? І хто з письменників, на наш погляд, найвдаліше відтворив його?
Учні пригадують відоме їм з минулих уроків і послухають, що про це писав У.Самчук, що він найбільше цінував і що засуджував у національному характері.
"ВОНИ"
Точністю і влучністю відзначається Самчукова характеристика інших народів. "Чехи імпонували рівнем культури, розвиненим почуттям національної свідомости і дисципліни". На все життя запам'яталася їхня гордість походженням, бережне ставлення до своєї мови (навіть у третьому поколінні чехи, які осіли на волинських землях, розмовляли між собою виключно по-чеськи), культура, розум, такт, вміння господарювати. Саме з них радив брати приклад батько.
З болем говорить письменник про шовінізм поляків, який, окрім того, що був піднятий до рівня державної політики, ставав ознакою і польської ментальності. Він мав унікальні прикмети. Навіть у дні війни "вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою". І все ж таки комплекс вищості, який був визначальним у ставленні поляків до українців, дуже відрізнявся від такого ж російського комплексу. Дві найголовніші причини цього називає письменник: одна з них корениться в ментальності росіян ("месіянство і неконкретність", "засадничо містична вдача", при якій легше в щось вірити, аніж щось знайти"), друга — в орієнтації росіян не на Захід з його раціоналізмом, цінністю людини і всього, що їм належить, в т.ч. й приватної власності, а на Схід, де був один володар, один господар, який визначав уклад життя всього народу ("...політика Москви наскрізь музейна, від неї на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чінгісхана"). Саме (і тільки!) на такому ґрунті міг прийнятися і зрости більшовизм.
"МИ"
Чому ж українці, маючи перед собою позитивний приклад народів Західної Європи, не скористалися ним? В українській душі, підкреслює письменник, домінує "ліризм серця і матерії" (і це знаходить вияв у всіх формах духовного життя, в т.ч. і в мистецтві). Водночас саме перевага почуттєвого над раціональним, брак вольового, "драматичного, динамічного, гострого... зачіпного і агресивного, брак темпераменту і гостріших дерзань" є перешкодою для сприйняття Заходом цього мистецтва, як і української людини загалом. Так само "кочубеївство", "махнівство". Називаючи українців "гордою козацькою расою", письменник наголошує на роздвоєності української душі "між хаосом і космосом", між Заходом і Сходом, "між молотом і ковадлом".
"МИ" — ВТРАТИ
Другою визначною причиною є віки соціального й духовного поневолення, коли знищувалися найініціативніші, найактивніші, з позитивним настановленням до життя представники нації, а століття боротьби за біологічне виживання виробили з тих, хто залишився, "не зовсім окреслену масу", для якої поняття ідеї, ідеалу були чимось далеким і незрозумілим.
І чи не найбільшим злом стали експерименти більшовизму. Позбавивши людину приватної власності, система підірвала в людині "потребу самостійної ініціативи, зводячи все до інтересів дрібного щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі". Почуття меншовартості, породжене матеріальною нуждою та соціальною безправністю, посилювалося широко пропагованою теорією про вторинність усього українського, активною денаціоналізацією. З гіркотою пише У.Самчук про позбавлену власної гідності, самоповаги, уваги до себе, своїх коренів, славних одноплемінників українську людину. "Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимних зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців... Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора "Слова о полку Ігоревім". ...На нашій мові це зветься особистою скромністю". Саме денаціоналізація,— підкреслює письменник,— "забрала не лишень рідну мову, але також живу душу, зруйнувавши характер, викрививши почуття і затьмаривши свідомість". Це "страшна виразка... Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лиш порожня форма, без змісту".
"Поспішно, на бігу", прагнучи "залишити документ доби, якої був свідком", нотує письменник побачене й почуте на Східній Україні. Одинокі, відокремлені від світу, "ні кола, ні загорожі, ні деревини, інколи з причепою, інколи без, але завжди старанно обідрані і зразково занедбані" оселі; неймовірно занедбане... Байкове кладовище із знищеними могилами, похиленими загородами і хрестами, засохлим бадиллям бур'янів, купами кінського гною; "обдряпаний, обколупаний, обгризений, поржавілий, з вибитими вікнами і поламаними хрестами" собор у Житомирі. "Цивілізація вмирає не на Заході, вона вмирає в Житомирі",— з болем пише У.Самчук. Навіть атмосфера тут — "поржавіла, сіра, запорошена". Ця атмосфера наклала свою видиму печать і на людей: "Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довготривалого ув'язнення".
"Коли ми хочемо зрозуміти якусь епоху,— двічі наводить письменник слова Ортеги-і-Гассета,— то першим нашим питанням має бути: хто правив тоді світом?" Більшовицьке ж панування ніколи не було наслідком природного волевиявлення народу, визнанням авторитету партії. Це була насиллям, хитрістю, настирливістю, зброєю, поліційною системою утримувана влада.