Здається, я знов на щабель вище зійшла, та дивлюся на світ інакше, як люди. Ніщо для мене не Існує. Не знаю, чия вина, що я самітна. Може, ніхто не винен і нічого незвичайного в моєму житті нема. У мене тільки вдача поетеси — і туга за виявленням свого "я".
Заглиблена в правилах Піфагора, з великим здивуванням відібрала [я] в перших числах листопада лист, адресований до мене незнайомим, характеристичним письмом. Був це перший лист від І. Франка. Незнайомий, але споріднений духом,— вирішив мою долю... Від того часу почалося наше листування, що припинилося з його смертю 1916 р. З великої епістолярної спадщини збереглась ледве половина. Ці листи цікаві для графологів.
Початкові листи довгі, писані ще як до незнайомої товаришки-поетеси. Зміст їх — це самі вказівки, поради і наука великого митця слова. Одначе від хвилини, коли Франко 14. XII 1883 р. приїхав до мене, до Бібрки, щоб вкінці особисто познайомитися зі мною, — зміст його листів змінюється, і, як пише сам, він "ударяє в інші ніжні струни". Листи ті, як особисті документи людини, багато виявляють про автора, та вони призначені для одної тільки особи.
Іван Франко у своєму першому листі просить вибачення, що не знайомий особисто. Знає мене тільки з оповідання учителя Є. Гордієвича (про нього писала в "Спогадах учительки") і проф. Партацького, редактора "Зорі", котрому я ще ученицею посилала свої повісті й оповідання. Проф. Партицький дав до оцінки мої повісті Франкові, який був тоді співробітником журналу "Зоря". Між сторінками мого рукопису, через неувагу, залишився мій вірш "Згадай мене, милий", писаний олівцем, який я не думала і не хотіла посилати до Друку. Та, власне, цей вірш подобався Франкові. Він зацікавився авторкою і тому написав до мене. В тому листі перепрошує, що поправив мій вірш. Щирими і дружніми словами заохочує мене до творчої праці й обіцяє свою допомогу в моїй творчій роботі. В тому листі каже, що зможу з користю працювати на ниві рідного письменства, але радить писати тільки вірші.
Коли у моїй відповіді на той перший лист Івана Яковича пишу йому: "Гадаю, що мені треба лишитися при прозі", — він зараз же в другому листі відповідає: "По перечитанні Вашої повісті "Настрій душ" я переконаний, що у вас більша спосібність до писання поезії". Але "сенс", — як пише Франко,— усієї моєї бесіди є такий: "Я радив би Вам перечитати собі де-небудь в граматиці "прозодію" і "будову вірша", ''познайомитись, що таке ямби, хореї, дактилі, амфібрахи і всі інші того роду дивогляди. А відтак читати поезії чільних майстрів. Коли б, може, у Вас не було такої книжки, де було б що-небудь про "прозодію" (є про неї в граматиці Осадци), то, будьте ласкаві написати мені — я зараз вам вишлю". Дальше радить познайомитися з архітворами світової поезії і зазначає, що "без великої праці і без широкого знання не можна написати що-небудь великого і вічно живучого". Лист закінчує словами: "Рад би бачити Ваш талант в якнайкращім розвою, рад би бачити Вас оздобою красою нашої рідної літератури. Надіюсь, що Ви не будете вважати зухвальством і нескромністю того мого бажання — Вас пізнати, котре випливає тільки зі щирого почитання Вашого таланту і з дбалості про його якнайкращий розвій".
У першому листі надіслала я свій вірш "Чия вина?", друкований в "Зорі" і в першому виданні "Рrіmа vеrа". У другому листі Іван Якович постскриптум відписує: "Засилаю Вам на карточці Вашу поезійку, перероблену трошки під зглядом форми. Побачите самі, що, як лиш можу і вмію, стараюсь не затерти Вашої мислі і не здути того ніжного пилку, котрий, мов легкою мрякою, обслонює Ваше чуття, вилите на папір. Конечно, я надіюсь, що Ви швидко й самі так запануєте над формою, що не будете потребувати допомоги від такої незручної руки, як моя".
Так поступив мій учитель з першим віршем, який я йому вислала. Характеристичне те, що він старався не змінити моєї думки, виправляв тільки форму.
В моєму рідному місті Миколаєві міщани говорили діалектом, яким не можна було писати мистецьких творів. Українська мова не була тоді літературно вироблена. Наша інтелігенція говорила польською або німецькою мовами. В учительській семінарії викладовою мовою була польська. Недостатнє знання нашої мови було причиною недосконалої форми моїх віршів.
У наступному своєму, третьому, листі Іван Якович навчає мене, яке завдання справжньої поезії. В наведених строфах своїх віршів зазначує, яким ритмом писаний вірш: "Не забудь, не забудь юних днів, днів весни". Ті довгі листи — повні наук, вказівок, і його зацікавлення до незнайомої — це доказ його пожертвування для ідеї.
Франко, як співробітник "Діла", мусив писати довгі статті "про податки, банки, каси, статистику, і економію, і чортзна-що такого", одначе при тій щоденній, важкій праці — знаходив час, щоб навчати мене, відкривши мою спосібність і хист до творення поезії.
На запитання Івана Яковича, чому пишу самі еротичні речі, я надіслала йому вірш "Все никне, все гасне на життя дорозі". Вірш помістив у наступному номері "Зорі", а в листі до мене пише: "Вірш той свідчить, що Ваша думка виривається з рамок любові і вилітає на широке поле". Коли до інших моїх двох листів не долучила віршів, Іван Якович питає: "Що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ані одного. Хіба ж це так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш., а коли вона мені не ласкава запрезентуватися, то я рушаю собі на чотири вітри. Чи, може, я своїми науками знеохотив Вас до писання віршів? З Вашого останнього листа щось подібне видко, в такім разі я дуже жалую своїх наук. Але ні. Я знаю, що у кого є дар правдивий до поезії,— того ніяка наука не знеохотить, то й і з затрутого зілля потрафить мід виссати, як бджола. Того я не боюся за Вас. Тільки ж не тратьте віри в себе, не тратьте охоти до життя і працюйте, що можете. Я знаю й сам, що Вам усяка праця над собою не легко приходить при навалі урядової роботи, і для того я так само, як і Ви, рад би, щоб Ви видобулися з тої поганої Бібрки, перенеслись, наприклад, до Львова, де б могли, крім праці на хліб, працювати над своєю освітою, виправляти свої сили. Я знаю дуже добре, що Вам шкода тратити сили і вік на учительство".
І правда, при важкій учительській праці не мала стільки вільного часу і настрою, щоб писати мистецькі вірші. Втомлена по науці і під впливом осінньої непогоди, написала лист до Івана Яковича. У забутті, що це лист, змалювала свій настрій в недоладному вірші. Іван Якович у своїй відповіді змальовує здивування, що я сідаю до листа і рівночасно пишу вірш. Тому навчає мене — в який спосіб писати вірші: "Над змістом треба подумати, а над формою вірша треба попрацювати. По написанні відложити на деякий час. Опісля перечитати вірш голосно, щоб відчути, де є які хиби. Аж тоді передати до друку".
Коли весною 1885 р. був поет у мене в Бібрці і ми "по білих пролісках" йшли на гору, з котрої розгортається гарний вид на місто, Іван Якович відтак пише в своєму листі: "Вид Бібрки від каплички — дуже гарний, пропоную Вам, щоб Ви описали його, розуміється, віршами. Це була би перша (а, властиво, друга по "Бескидах") Ваша проба описової поезії. Ану ж бо, трібуйте — як Вам це вдасться. Звичайно, чим більше в опис внесете свого "я", свого власного серця і чуття, тим він буде інтересніший і цікавіший. Заразом це привчить Вас обмежувати крила своєї фантазії, дивитись поетично на речі близькі, видобувати поезію з дійсності, це зробить Вас поеткою більше реалістичною, ніж Ви досі могли показатися. Я дуже бажав би, щоб Ви перейнялися гадкою й доложили всіх сил до такого кроку. Коли Вам раз не вдасться, робіть другий і третій раз, на інший спосіб, іншою дорогою, але робіть, "?bung macht den Meister".
Коли надіслала вірш своєму учителеві "Я ваша", він пише мені: "Вірш є, безперечно, найліпший з усього, що Ви досі написали, і буде окрасою нашої лірики. Дуже тим не гордіться, але, проте, мушу Вам замітити, що Ви на ковзкій дорозі. Покиньте етери, і хвилі, і соловіїв, і мотилів — усе дрянь, не варта Вашого пера, глядіть на речі трохи реальніше, а то пісні Ваші швидко зовсім розпливуться в тони і перестануть бути зрозумілими для людей. Посилаю Вам Шевченка "Марію". Це, на мою думку, найкраща перлина нашої поезії, — читайте її, і вчитуйтесь добре, і пильно придивляйтесь, як можна речі, на око прозаїчні, піднести до високої поезії. Для Вас конечне є студіювання поезії — української, реальної".
Мої вірші — "Повій, вітре, повій, буйний" і "Встала рано, затужила" — прийняв Іван Якович з радістю, як . сам писав: "На мене Ваші обі коломийки зробили враження дуже приємне, бачу в них поворот до реалізму і мелодії народних пісень".
Коли послала я вірш, писаний на народний мотив, "Любиш чи не любиш — то мені байдуже", — у своєму листі Іван Якович відповідає мені: "Любиш чи не любиш" — друкований і подобається людям: бачать новий зворот у Вашій ліриці, від Конопніцької до народних пісень. "Українська дівчина, раз тільки кохаюча" всюди стрічає опозицію, от і Белей (редактор "Діла") вчора носом крутив. Ось для Вас наука — писати в поезії і всюди тільки правду, то є тільки те, про що Ви переконані, що це так. Що напишете про себе саму, це буде найпевніше, — що про других, .те вже треба через дуже тонке сито сіяти".
Доки вчителювала у Бібрці, Франко вважав, що спільна праця по його думці (яку широко розписував) є неможливою. Та все ж заявляє: "Не маю гадки — відмовити Вам своєї помочі і поради у Ваших літературних працях — тепер і на майбутнє".
І тоді, коли не склалось наше спільне життя так, як ми бажали, не було між нами розриву. Наша дружба зміцнювалась через тугу за спільною, дорогою нам працею, і в ділах нашої спільної приятельки — української поезії — звертався все Іван Якович до мене. Все і все в листах і при кожному нашому побаченні допитувався Іван Якович про нові вірші. В листах просить все, щоб прислати їх, бо хоче "видати маленьку книжечку Вашого первоцвіту. Скоро буде матеріал, я сам приймуся за його упорядкування і передам до Друку. Тільки Ви працюйте дальше, а особливо вчитуйтеся в Ленау, студіюйте його форму і спосіб вираження".
І знову в листі від 21.