Досвідченіша у підлоті й мудріша від своїх "колежанок" Перша ворона знає інший, надійніший, питомо наш, український, спосіб — тишком-нишком, і то невідкладно, "поки сліпі люде", знищити Месію, "поховати", пустити за водою, "По Дніпру у Лиман"; саме так, таємно, вона колись з волі царя Петра "славного Полуботка / В тюрмі задушила", ніхто й не схаменувся. Пам'ятаємо сатиричну поему "Сон", гіркі слова про "братію", яка "мовчить собі / Витріщивши очі! / Як ягнята..."; трохи пізніше, у посланні "Гоголю", вони виллються в тему національної "глухоти" ("Всі оглухли — похилились / В кайданах.. байдуже..."), яка відгукнеться згодом у другому посланні, "І мертвим, і живим...": "І ніхто не бачить... / Оглухли, не чують...". У "Великому льосі" мотив "сліпих людей" з притчі про близнят переходить у наступну частину, втілюючись у збірний образ "трьох лірників" — "Один сліпий, другий кривий, / А третій горбатий". Образ цей дістав у шевченкознавців різні тлумачення: хто вбачає в ньому сатиру на українську інтелігенцію, політичне й творчо імпотентну, цілковито спаралізовану московськими впливами, хто, навпаки, зображення речників визвольних ідей, викривателів панства, царизму і москальства, а хто — осереддя темноти й пасивності, аналог отій мовчазній, сліпій та оглухлій "братії"... Хоч і як дивно, мало не кожну з версій можна тією чи тією мірою підкріпити текстовим матеріалом; образ лірників полісемантичний, належить до тих, що надаються до різних інтерпретацій. Проте системний аналіз, герменевтичне, "повільне" прочитання все ж дає змогу виявити в ньому сенсову домінанту — тему духовної убогості, сну розуму й душі ("Лучше полягаєм / Та виспимось"), байдужої рабської покірливості й капітулянства, що їх згодом інший "український Єремія", Є.Маланюк, означить як риси "хах-лацької тутейшості", буденної малоросійської свідомості й поведінки. Під цим поглядом образ "сліпоти" в поемі вочевидь корелює з мотивом "гріхів" кожної з "трьох душ", які в минулому своєму житті так чи інакше або прислужилися чужинецькій силі, або примирилися з нею. Дарма що робили вони це мимовільно, несвідомо, саме цією несвідомістю вони й завинили перед Україною, саме за неї їх "в рай не пускають". За Шевченком, "сліпота", "глухота", несвідомість — найтяжчі хвороби національного організму, реальних засобів лікування яких поет не бачить, залишаються самі тільки віра у Божу справедливість і романтична надія на легендарний скарб — приховані потенційні сили народу, на те, що "церков-домовина" сама собою "розвалиться". Тому й виникає відчутна дисгармонія поміж оптимізмом фінальних рядків ("...Встане Україна / ...І помоляться на волі / Невольничі діти!..") і високим ступенем вираженої раніше національної самокритики, загальною тональністю —доволі, треба визнати, похмурою, подекуди й з апока-ліптичним забарвленням — націософської концепції поеми: адже проблему близнят не розв'язано, і з цього видно, що це давнє й сьогочасне українське лихо може переповзти у час майбутній; до того ж звільнитися від залізних невільничих кайданів ще не означає автоматично позбутися невільництва духовного. Сказане дає підставу для припущення про певну незакінченість твору, неповне втілення автором свого задуму, наштовхує на думку, що гіпотеза про епілог є хоча й вірогідною, та все ж лише гіпотезою, над якою ще варто поміркувати. Поза тим незаперечним залишається непроминальне значення "Великого льоху" і його серцевини — Шевченкової історіософсько-націософської концепції для формування і становлення української національної ідентичності не тільки як (подібно до його літературних попередників) стихійного почуття етнічної тотожності й окремішності, а як усвідомлення приналежності до національної спільноти, своєрідної, і то у багатьох своїх складових критичної, націєтворчої програми, що її, послуговуючись термінологією сучасних фахівців з національного питання, можна б назвати "українським проектом".
Повертаючись до щойно висловленої думки про ймовірний епілог, звернімо увагу на те, що фрагмент "Стоїть в селі Суботові..." щодо образу автора виразно відрізняється від решти тексту. Це єдине у "Великому льосі" місце, де автор відкриває своє обличчя й де безпосередньо звучить його голос, що визначає певну виокремленість фрагмента. По суті це достатньою мірою автономний, хоч у семантичному плані, безумовно, пов'язаний з усією поемою, цілісний поетичний текст, який є питомою частиною Шевченкового "надтексту Хмельницького". Зі структурно-семіологічного погляду знаходимо тут типові ознаки художнього тексту: єдність авторового погляду, його трактування історичного шляху України після Переяславської ради; плетиво і взаємопов'язаність (лат. texo) мотивів; наявність ключової сигнітивної метафори — "льох" — з модифікованими її варіантами ("могила", "домовина"), сенсовий підтекст — ледь завуальована полеміка з офіціозною московською історіографією; нарешті, чітко виявлений ідіолект автора (за визначенням У.Еко, "особливий, неповторний код того, хто говорить") — засоби й інтонація характерного для Шевченка жанру послання, прямі звернення до Хмельницького: "Отак-то, Богдане!", "Отаке-то, Зиновію, / Олексіїв друже!". Подібного в інших частинах поеми немає. Панівним структурним елементом поеми є діалог, який лише подекуди супроводжується ремарками увідно-інформативного або сполучного характеру:вступна строфа, точніше, перші, і то неповні її чотири рядки, де сповіщається про трьох душ — "пташечок", і кінцеві рядки (171—174) цього розділу; коротка характеристика трьох ворон у другій частині (рядки 186-194), знову референтивна за своєю функцією увідна строфа (рядки 370—373) до розділу "Три лірники" і фінальна частина цього розділу (рядки 440—449), яка містить опис розкопок. Це аж ніяк не означає, буцімто голос автора у левовій частці тексту не відчутний, інша річ, що він притлумлений або, радше, виявлений через опосередковані форми і способи. По-перше, не всі з означених щойно ремарок виконують суто службову функцію, часом у них вловлюємо достоту очевидний і при тому недвозначний емотивний момент, значеннєву авторову оцінку; такі, приміром, порівняння ворон зі старими сестрами, "Що дівували, дівували, / Аж поки мохом поросли"; або бистрим оком схоплений збірний портрет, своєрідне "моментальне фото" лірників; або характеристика ісправника, в якій переплелося "чуже слово" ("Я вас навчу!..") з авторовим коментарем ("..ісправник / Трохи не сказився!"). По-друге, самі діалоги, слово персонажа, що назагал притаманне драматичній формі, лише позірно дистанційовані від позиції автора, принаймні психологічної, незрідка і просторової; це особливо відчутно у монологах "трьох душ", де оцінку вчинених "гріхів" дано через наскрізний мотив самозвинувачення і каяття. Головне ж полягає в тому, що у "Великому льосі" маємо справу не просто з драматичним твором чи діалогізованою формою; це — містерія, щодо якої проблема автора постає не так у суто літературному, як у метафізичному аспекті, в ірреальному вимірі. Ґрунтована на подіях зі Святого Письма, містерія як така не має "автора" у традиційному сенсі цього поняття;доречно говорити радше про "посередника", який наважується донести до нас — по змозі й у приступних нам формах — створене Тим, Хто є справжнім Автором. Звідси, звичайно, не випливає, ніби застосування літературних критеріїв, у тому числі й таких категорій, як авторство, авторський голос, авторська позиція тощо, назагал, за визначенням не є можливим і коректним навіть тоді, коли мовиться не про містерію у первісному сенсі, а про містеріальні за своєю природою явища красного письменства; але мати на оці певну умовність таких критеріїв і враховувати цю обставину в процесі сприйняття поеми та її інтерпретації необхідно, щоб не втрачати з поля зору межу поміж сакральним первнем і профанною літературною оболонкою, поміж трансцендентним і земним, Найвищим і "людським, занадто людським". Під цим поглядом знаходять своє пояснення такі структурні особливості "Великого льоху", як очевидне превалювання (принаймні у більшій частині поеми, до фіналу) діалогу над монологом, опосередкованих засобів виявлення автором своєї позиці над прямим її декларуванням, мінімізація, "залаштунковість" лірично-оповідного начала при практично повній відсутності характерного для деяких поезій Шевченка (див, поему-"комедію" "Сон") самоіронічного, умисно простацького елементу. Інтонаційний образ автора поеми позначений переважно рисами задумливої серйозності, забарвленої у сумовиті, часом драматичні тони розважливості, яка зрідка переривається емоційною, втім, доволі стриманою, інтонацією (про "душі": "Схопилися, білесенькі...") або сатиринним коментарем (згадуване вище порівняння ворон із замшілими старими дівками), і тільки в епілозі авторове "я", відкрито ідентифіковане тут з поетовим, рішуче виходить на авансцену, панівною стає інтонація виразно особистісна, що під кінець трансформується у пророчо-патетичну.
Віршова Шевченкова інтонація як один з важливих чинників структурної організації вірша, його ритмомелодики, сенсової та емоційної виразності виступає інгредієнтом поетової системи віршування (різні її аспекти досліджували П.Волинський, Ф.Колесса, М.Коцюбинська, Б.Навроцький, Г.Сидоренко, Н.Чамата) і в ширшому плані — всього мовленнєво-стильового комплексу. Щодо поеми "Великий льох", то слід наголосити на ознаках, закорінених у питомих рисах Шевченкової поетики, —з одного боку, це багатство і розмаїття інтонаційної (як і віршової в цілому) палітри, що кардинально суперечить думці про її нібито "одноманітність", і, з другого боку, це подиву гідна, лише генієві приступна розкутість, свобода від канонічних норм, невимушеність у володінні найрізноманітнішими інтонаційними й іншими засобами в рамках загальної для Шевченка еволюції від народнопісенної стихії до говірної 3 певною мірою умовності "Великий льох" можна назвати якщо не моделлю. то поетичним корелятом цієї еволюції, своєрідним компендіумом типових Шевченкових інтонаційних форм:традиційні оповідно-наспівні мотиви у монолозі Першої душі (рядки 34-37) і розмовна, "зигзагоподібна" інтонація у розмовах ворон і лірників, знижено-бурлескний елемент (так само, рядки 175-185) і піднесено-ораторська своїм звучанням коду (рядки 543-547).