Павличка стає громадянсько-публіцистична лірика, звернена до головних політичних явищ доби, проблем миру, інших народів і країн. З одного боку, глобальність мислі продиктована самим часом, могутнім стартом НТР, по-новому побаченою малістю голубої Планети. З другого боку, загострене соціально-філософське бачення знаходить більше простору за межами внутрішнього життя країни, ніж у них, виливаючись часом в енергійну, але абстраговану публіцистичність: "Слово — на чати! // Дружба — пароль! // Кривді промчати // Тут не дозволь! // Очі ворожі // Гострі, як ніж. // Ти на сторожі // Правди стоїш".
Подібні інтонації переважають у книгах "Бистрина" (1959), "Днина" (1960, відзначена у 1961 р. Республіканською комсомольською премією імені Миколи Островського), "На чатах" (1961). Шугаючи в буттєвих піднебессях, поетичне слово Д. Павличка насправді тяжіє до реальності, соціальної конкретності.
Творчою радістю роботи з живим матеріалом забарвлені картини з життя революційної Куби, зібрані в книзі "Пальмова віть" (1960).
Особливий смак до відточеної думки відчувається в циклі "Салям алейкум" (1961). В поетиці Д. Павличка закріплюються інтонації та форми, притаманні поетичній східній традиції, зовнішня врівноваженість яких таїть вибухову афористичну суть ("Кров одмиває вимушену зраду,// Невимушена зрада — пляма вічна"; "Щасливий той, хто бачив, мрію,// Але не доторкнувсь її"). Сувора зосередженість злютовує вірші, присвячені боротьбі за мир, настроєні на тривожні згуки, що перекочуються меридіанами планети,— "Жест Нерона" (1962). Задана самою назвою, а далі й віршем, історична ремінісценція говорить про серйозність і трудність проблеми, що й виділяє лірику Д. Павличка з-поміж багатьох полегшених і бадьористих творів на тему миру: "На світі більше куль, аніж сердець!// На світі більше мін, ніж томиків поезій!// На світі більше бомб, аніж будинків!". Вихоплений з руху буднів, зловісний, не обірваний історією жест Нерона рішуче повертає поезію Д. Павличка зі звіданих висот декларацій (в ряді випадків художньо вдалих) до реальності.
Поет ніби перейшов за три моря, оком гуманіста окинув небокраї XX століття, висловив своє розуміння соціально-етичних ідеалів і заразом відчув потребу поглиблення багатьох істин, їх нового параметрування дійсністю. Багато що відходило в сферу ілюзій, соціальної романтики, натомість вигромаджувалися брили проблем, які вимагали осмислення. Тут коріння "Грано-слова" (1968), книги виняткової художньо-філософської сили, з багатьох точок зору етапної.
Для самого Д. Павличка "Гранослов" — вияв цілісної естетики, грунтованої на реалістичному образі, діалектичному розвитку думки від конкретного до загального. Поняття "філософічність" зроджує в пам'яті багато імен, однак це зовсім не нівелює їх своєрідності. Так, від гіркотної конечності життя внуртовується в його солодку розкіш Л. Первомайський, формули вищих істин спостерігає в буденні В. Мисик... Д. Павличко працює з "глиною" життя, мне її, випалює в горнилі різних, суджень; йому конче потрібна придолонена густота реальності, якою поет оволодіває водномить, покладаючи на неї виражальні функції. Рефлексія, чуттєве нюансування, серпанкова багатозначність, раптовий відрух асоціацій — все це тамується в невидимому "дотворчому" акті, в надрах завершеної, формально дисциплінованої картини. Типовим прикладом е портрет А. Малишка:
Якби був зерном — те зерно б не розтерли,
Ярилася б нива камінна врожаєм.
Якби був горою, то тільки Говерлою,
Якби був рікою, то тільки Дунаєм.
("Малишкові")
Багато значив "Гранослов" і для української поезії. Ця книга продовжувала лінію інтелектуальної лірики, до певної міри підваженої і тривіальними розумуваннями в класичних формах, і метафорично звихреними новаціями молоді, яким не раз бракувало власне життєвої посутності. Сама проблема новаторства, яку в полемічних герцях інтерпретували то в суто ідеологічному, то в суто стильовому аспектах, виносилася "Гранословом" на матеріалістичний грунт. Творчий приклад Д. Павличка свідчив про те, що істинні художні відкриття зумовлюються осмисленням нових, незайманих життєвих сфер. "Гранослов" стане знаменником великого творчого злету десятиліття, поєднає і узгодить традиційний вірш В. Симоненка з карколомним асоціативним рядом І. Драча, емоційну стихію М. Вінграновського із сольфовим співом І. Жиленко. Рідкісне розмаїття індивідуальних форм і стилів примириться на спільному грунті новоосвоюваних життєвих материків.
Після цієї книги вже не так важитиме спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки, міра правди. Історично складеться так, що "Гранослов" стане в ряд найяскравіших літературних явищ, які будуть останнім піком 60-х, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної активності суспільного життя, названий нині періодом застою. Звісно, будуть у ньому свої озоріння й відкриття, крізь товщу догматизму та байдужості літературна думка пробиватиметься до джерел життя і правди, готуючи майбутнє прозріння. Та "Гранослов" лишиться одним з найбільших світил, під яким усі нерівності літературного поступу, всі його западини, злами та вершини бачитимуться з особливою ясністю.
Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття виношувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилученої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свічкою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій "пізнього" А. Малишка, і "Крапля" В. Мисика, і "Про хоробрість" Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася "фізика" і "лірика", закладалися підвалини гуманістичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Павличко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне "я" із вічним всесвітом ("Космос").
Земна велич людини розкрилася в "Гранослові", втихомирюючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,— ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,— а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозуміти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:
Біля вуликів на землі
Лежить собі дід мій і куня.
І лазять бджоли по його чолі,
Як по розтрісканім зрізі пня.
І лазять бджоли по запалій щоці,
А він лежить собі, як неживий.
Очі його, немов чорні рубці,
Зашиті сивою ниткою вій.
Не ворухнеться його рука —
нехай беруть собі карий мед
Дідусь мій до смерті своєї звика,
Як звикає до слави поет.
("Біля вуликів на землі...")
Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до свідомості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пориваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті "Лук", у віршах "Очі твої злочинно-гречні", "Моя гріховнице пречиста". Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного "Молитві" Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.
Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші "Аутодафе" (тепер публікується під назвою "Ян Гус".) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш "В кабінеті Леніна", вперше після "Гранослова" пропонований читачеві. Низкою інвектив ("Манекени", "Страх" та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. "Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,— пише Ф. Неуважний,— ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей — правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечності праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєднання в поетичному слові "раціо" та "емоціо". Це буде максимальне твердження, виражене у вірші "Navigare necesse est!", що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в "Contra sрem sрero" чи І. Франком у "Semрer tiro". Слушно підмічена громадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінювати того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступальності чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це — спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розширюючи і саме їх коло.
Перегортаємо чергову сторінку і несподівано опиняємося в прозорій морозності "Зимових краєвидів", "на пленері", де й не видно запаленого ідеєю трибуна, котрий щойно допікав і термосив нас ядерним словом: "Повітря, неначе прозорий граніт, слюда снігова ряхтить, наче манна...". Тільки зрідка долине з глибини пейзажу голос автора ("шлях тоді проляже в світ, коли йтимуть за тобою"), але на мить, бо сам він розчиниться в ландшафті, його контрастній фактурі, і засніжений простір буде натуральним продовженням його земного єства, впосадженого в оцей матеріальний світ так само, як в історію, філософію, почуття.
З роками поетичний пейзаж Д.