Та при зажуреному виді Миколи охота цілуватися відпала, хоч велика прихильність до нього ще не зникла. Діалог з Миколою не виправдав і найменших ілюзій отця. "А егомость же як мені квіт написали? — з болем докоряв попові наймит.— Та як писар із Вишнева виписав квіт, то в дверях виплачували по п'ятці, а я як свій показав, то той якийсь комісар ізгікав на мене: "Так тобі, каже, виписав піп, то, каже, кольку дістанеш, не п'ятку".
Це, власне, єдина і принагідна згадка про підкупну систему виборів до австрійського парламенту. Вжита вона для того, щоб показати повну громадянську глухоту народу, якому політична агітація потрібна, як хліб, як сонце, як повітря. Перейнятий "патріотичним" почуттям, отець намагається переконати наймита в аморальності брати гроші за голос. Микола має протилежні переконання. Він позбавлений п'ятки, за котру можна купити пацятко, як слимака. Ціле життя вони з дружиною стягалися на таку суму даремно. Чоловік чувся скривдженим, обікраденим. Сатиричний ефект досягається тим, що обидва співбесідники не розуміють один одного і говорять "різними мовами".
Боротьба за шматок хліба, злидні, відповідне оточення на чолі з демагогом-пустодзвоном Альойзієм явно не сприяли прозрінню народних мас, які і не підозрювали про існування якихось інших, громадських, інтересів. Тому зусилля передових людей були спрямовані на те, щоб пробити мур мужицької упертості і темноти, пробудити класову активність, спонукати до єднання і радикальних дій.
Як письменник-громадянин, Мартович вважав своїм обов'язком допомогти трудящому люду позбавитися духовного рабства. Тому-то з такою симпатією відображає "культурні проблиски" народу, показує, як під впливом радикальної агітації в селян зароджується почуття самосвідомості, народної честі, людської гідності, громадського обов'язку.
Як і його односельчани, Петро Підошва ("Смертельна справа") перейнятий дрібновласницькими інтересами. Про рівень свідомості громади говорить сама назва села — Тупівці. "На правибори в селі Тупівцях прийшов лиш війт і сім радних, бо в селі навіть ніхто й не розумів, що воно таке ті вибори й до чого вони". Так починається оповідання. Епізод обрання виборця — це сатира на сільську старшину, на війта і радних, котрі з меркантильних цілей хочуть стати виборцями. Всі вони виступають проти кандидатури війта, який "уже доста наївся тих десяток, що брав за голос. Нехай пустить і другого. Нехай би й другий собі заробив". Пообіцявши одному радному клинчик на отаву, а іншому дати п'ятку, Петро Підошва зібрав собі три голоси і став виборцем.
В другому розділі оповідання Мартович показує народне віче в стодолі, на якому виступає селянський бесідник. За допомогою алегоричних образів народної казки оратор дає влучні політичні оцінки й характеристики, допомагає громаді зрозуміти реакційний характер буржуазно-поміщицького устрою, зокрема австро-угорської конституції, закликає тупівських людей одностайно виступити на захист своїх прав, віддати голос за українського кандидата.
Мартович реально показує роздвоєність настрою Підошви. З одного боку, над ним тяжіє клятва громаді, з другого — жаль за втраченими грішми. У дусі народного гумору, колоритно і дотепно показує Мартович, як два здоровенні мужики, озброєні грабовими булавами, "погнали Петра Підошву наперед себе до міста, до голосування". Вартові селяни приставлені до виборця на випадок зради громаді. Тоді Петра чекала смерть. Звідси й назва оповідання "Смертельна справа".
Мартович виявив блискучий талант гумориста, прекрасного знавця психології селянина, його побуту. Він неабиякий майстер комічних ситуацій, портретних характеристик. Його гумор то добродушний, лагідний, то ущипливий, колючий, а в найвиразніших місцях має гостро сатиричний характер. Причому ця гострота інколи виступає в м'якій напівзавуальованій формі. Старий дід, почувши, що в цьому році за голос будуть давати не п'ять, а п'ятдесят, побожно каже: "Довідалися найясніші пани, що нарід дуже бідує, та й світла канцелярія хоче народу допомогти..."
Зростання політичної свідомості всієї громади, вдалі спроби використати в своїх інтересах проголошувані буржуазною конституцією права, боротьба проти уряду, чиновників, панів зображені в оповіданні "Війт". В ньому Мартович гармонійно поєднує художньообразні елементи із суто публіцистичними. Сатирик робив це свідомо, апелюючи не тільки до серця, а й до розуму селянського читача. Публіцистично загострена сцена виборів війта, сатиричне висміяна діяльність офіційних урядових властей у Галичині, що "привикли всяке право топтати ногами". Особливо відчутно топтали право на виборах, що блискуче відтворив письменник в оповіданні "Хитрий Панько".
Своєрідність оповідання досягається небуденністю конфлікту. Антиподом позитивного героя виступає не якийсь конкретний персонаж, а австро-цісарська держава з її злодійське-брехливою конституцією і "паперовими" законами.
Оповідання має класичну побудову сюжету з усіма його компонентами. Експозиція знайомить нас з головним героєм. Акцент зроблений не на зовнішні прикмети, а на психологію. Настрій Панька складний і суперечливий. Він охоплений радістю і страхом. Радів, що "вибрали його громадяни виборцем на посла до віденської ради", боявся не виправдати довір'я громади. В собі Панько був упевнений: "Уже ж я знаю за громаду постояти! Коли громада мені таку честь повела, то я за неї хоть у вогонь!"
Боявся якихось невідомих причин, незнаних перешкод. Адже він вперше голосує. Вперше віч-на-віч зустрінеться з ворогом, деякі звички якого він "теоретично" знає. Знає про останні криваві вибори. Знає, що можуть відібрати у нього картку до голосування, підкупити, арештувати, бити. Про все це наказали йому читальники ще вдома, а руський (український) адвокат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади, Панько опинився коло будинку повітової ради. Тут починається зав'язка конфлікту, в якому "теоретичні" знання технології проведення австрійських виборів збагатилися особистою "практикою". Зустріч Панька з "рядовими лицями" нагнала ще більше страху. Сили були явно нерівні, тому "перший раунд" закінчився повною капітуляцією Панька. Вигнаний і побитий, він "стояв на одному місці покірно, як жебрак перед панською хатою". Довелось Панькові скинути чоботи і, ранячи затерплі від холоду ноги і руки, перелазити паркан висотою в півтора хлопа. Напруга душевних і фізичних сил Панька досягає кульмінації, що завершується "щасливою" розв'язкою: "майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних виборів".
Образ Панька — новий в українській літературі. Розвинене почуття громадського обов'язку виділяє його серед інших — бідних, чесних, пригноблених, покірно-податливих, трагічно-нещасливих, або, в кращому випадку, здатних на миттєвий вибух пасивного протесту, як Юсип ("Раз мати родила" Марка Черемшини) чи Федір ("Палій" В. Стефаника). Панько стає на прю зі зграєю визискувачів народних і виходить переможцем. Тому важко погодитися з думкою, що "Панько смішний в першу чергу своєю впертістю — будь-що він мусить виконати свій обов'язок. Йому для цього не вистачає хоробрості і рішучості, він багато разів до всього приміряється (...) І наполегливість саме такої людини виглядає смішною".
Нічого комічного в самому образі і смішного в упертості і наполегливості Панька немає. Це не тупа впертість Грицька і Семенихи ("За межу"), Семена Заколесника ("Ось носи моє!") чи селян із "Стрибожого дарунка".
Панькова впертість зумовлена благородною метою: чесно виконати обов'язок перед громадою. Поведінка і вчинки Панька — гідні подиву і захоплення. Бідний чоловік, для котрого грудка сиру — святочний делікатес, не тільки не лакомиться на легкий заробіток при виборах ("А п'яткою він мене не загулить (...) Най він собі купить мотузок за ту п'ятку"), а й готовий понести матеріальні збитки: "Най уже коштує, а голос треба віддати", — каже він Іванові з готовністю відкупити шапку за свої гроші, якщо її пошкодить жандарм.
Та й боязким його не назовеш. Старий, виснажений, беззбройний чоловік проти фізично здорових, професійно підготовлених катів, озброєних жандармів, котрі перебувають до того ж під могутнім захистом держави і права, знайшов все-таки вихід. Панькові жертви — моральні приниження, фізичні побої — виправдані. За громаду ж!
Оповідання Мартовича, в яких головними героями виступають прості люди, зворушують глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою. Не випадково один з дослідників творчості письменника О. Назаріїв назвав Мартовича народником у найкращому розумінні цього слова. "Крізь "гіркий сміх" автора всюди пробивається його глибока, щира любов до знедоленого і пригніченого злиднями, темнотою та безправ'ям українського народу, сердечний біль з-за хиб і пороків героїв його оповідань, скорботна печаль з приводу негативних рис сільського життя".
Сатира Мартовича має виняткове ідейно-естетичне і виховне значення. Відгукуючись на злобу дня. Мартович намагався зачепити найголовніші проблеми життя людини і людства. Його гострий проникливий розум ніколи не зупинявся на поверхні життя, а проникав у глибину явищ, в їх сокровенну сутність.
Наділений геніальним талантом відтворювати душу, думи і голоси своїх краян, їхні жалі і турботи, інтелігентність серця і силу творчого розуму народу, Мартович сам став його сумлінням, його любов'ю і його сміхом.
Творчість Мартовича насичена думкою, всеохоплююча, інтелектуальна. В цьому її сила і джерело безсмертя.
Література:
Винайдений рукопис про руський край. Київ, "Веселка", 1991 р.