От чому фізичне знищення Куліша супроводжувалося знищенням його драматургічної спадщини. Із 14 його п'єс Москва поки що (у радянські часи — О.С.) дозволила користуватись тільки двома першими, ще учнівськими його драмами?"
Радимо також зачитати такі слова Леся Танюка й запропонувати учням пояснити, як вони розуміють наведену цитату. "Талант брав у Кулішеві гору — він єдиний диктував йому шлях до вічності, хоча то був шлях через Голгофу, — шлях, на якому давно вже лежали його побиті й розгублені "блакитні й червоні мрії". Ось чому, опановуючи творчість Миколи Куліша, мусимо пізнати в ній усе — від пласких агіток на злобу дня до його драматургічних шедеврів, від ядучої публіцистики доби ВАПЛІТЕ до найінтимніших листів, адресованих друзям і рідним, від сміху до плачу, від любові до ненависті. Нам немає чого соромитись у Кулішеві — у всіх проявах свого "Я" він був однаково щирий. Що більшою видасться нам амплітуда його вагань і злетів, то виразніше постане перед нами тло, на якому довелося жити йому і його героям. Отож берімо його таким, який він був, з усіма його прозріннями й кризами: правдивий портрет Миколи Куліша читач домалює собі сам".
Для багатьох знайомих і всієї рідні батько Івана Кочерги Антон Кочерга вважався Дон-Кіхотом, адже відзначався надзвичайною чесністю й порядністю не тільки в зрілі роки, айв ранній молодості. Й хоча саме через ці риси характеру була змарнована батькова блискуча кар'єра, він ніколи не скаржився, не жалів, що вчинив так, а не по-іншому. Для приладу візьмемо ту пору, коли Росія воювала з Туреччиною за Балкани. Йшов 1877-1878 рік. Голодні й погано вдягнені російські солдати замерзали на Шипці, а на їхніх і так мізерних продовольчих пайках збивали собі неабиякий капітал інтенданти, тилові щури-чиновники. Ніхто з офіцерів не смів про це навіть заїкатися: в кого гроші, в того й сила. Та знайшовся штабс-капітан, який викрив шахрайство й не побоявся сказати превосходительним злодіям, що за ними плаче тюрма. Високоблагородія сприйняли це за шантаж і вирішили відкупитися. Тричі набавляли суму, пропонували аж сорок тисяч карбованців, а безкомпромісний штабс-капітан Атон Кочерга не спокусився й таки подав рапорт про зловживання й корупцію. Результатів перевірки чекали з великою тривогою. Та кого треба, напоїли, кому треба, піднесли "подаруночок" — і винним вийшов сам Кочерга, якого "за наклеп" і як людину "неблагонадійну і неспокійну" попросили у відставку. Тоді майбутній батько письменника в пошуках заробітку помандрував селами й містами Росії. Служив військовим, будівельником, залізничником, Згодом одружився з дочкою сільського землевласника із містечка Носівки на Чернігівщині, де 6 жовтня (24 вересня — за старим стилем) 1881 року в подружжя народився син Іван. Цю дату вказує і сам драматург при вступі в університет. А проте є й інше трактування: у послужному списку письменника і метричній церковній книзі датою народження записано 26 вересня за старим стилем, отже, виходить, що за новим — 8 жовня.
Мати Івана Кочерги була людиною акторських здібностей, уміла декламувати й імпровізувати, хоча й ніколи не виступала на сцені. При світлі гасової лампи малий Івась часто цілими вечорами слухав її чудові розповіді. Родина часто переїжджала, оскільки Антон Петрович у той час став залізничним службовцем. Хлопчикові подобалося "життя на колесах". У пам'ять назавжди врізалися нові й нові краєвиди за вікнами поїзда, вокзали, нові люди, які на короткий час ставали добрими знайомими.
Дитина росла не по літах розумною, допитливою. Друзі сім'ї пророчили, що Івась обов'язково стане відомим художником, адже прекрасно малює, а хлопчик все більше захоплювався грою в театр. Він клеїв дерев'яних чоловічків, малював декорації — мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. В усіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати з ним театр. Звичайно, не завжди щастило побачити дійсно серйозну постановку, тим більше — після 1905 року, коли почалася реакція й цензура дозволяла ставити виключно розважальні твори, примітивні водевільчики. Уже тоді Іван запитував батька, чому йдеться про такі нудні справи на сцені, невже не можна показати щось цікавіше? А ще багато читав. Як і всі діти із заможних сімей, спочатку освіту одержав вдома. У Чернігівську чоловічу гімназію (одну з найстаріших в Україні, відкриту ще у 1805 році) пішов майже десятирічним. Учився дуже добре. Під час навчання вже не було ніяких мандрів, адже ще на початку 1891 року батько дослужився до статуса колезького радника, за станом здоров'я вийшов у відставку з підвищеною пенсією — 1200 карбованців на рік — й назавжди поселився у Чернігові.
Хто знає, чи влаштовувало особливо це місто батька. Є лише свідчення, що з усіх населених пунктів старий Кочерга найбільше любив Київ. Одного разу з сином проходив повз Житній базар і показав малому Самсона, який роздирає пащу страшному левові, а з тієї пащі бризкає цівка води. Батько запропонував синові, щоб той напився цієї води, щоб ніколи Київ не забути й повертатися в це місто ще й ще. Така романтична подія навіки закарбувалася у свідомості Івана. Недаром значно пізніше у драмі "Ярослав Мудрий" митець проголосив таку чудову думку:
Хто вип'є раз дніпровської води,
Тому ніколи Київ не забути.
5 червня 1899 року сімнадцятирічний, наймолодший у своєму класі, Іван Кочерга отримав атестат зрілості. Випускники гімназій мали право на вступ до вищих навчальних закладів без екзаменів. Разом із друзями Іван подав документи у Київський університет святого Володимира. У ті часи цей вуз мав тільки чотири факультети: історико-філологічний, медичний, фізико-математичний та юридичний. Кочерга вирішив студіювати юриспруденцію. Вчився він дуже добре, і починаючи з другого курсу, відмінника звільнили від оплати за навчання. Одержавши диплом другого ступеня, молодий фахівець міг знайти собі роботу за спеціальністю навіть у Києві, але повернувся до Чернігова, де його давно вже чекала кохана дівчина, одружився — і ні одного дня так й не пропрацював юристом. Аделаїда Соколовська була закохана в Івана ще з тих часів, коли він закінчував гімназію. Ця дівчина виховувалася у сім'ї старшої сестри, адже матері не нам' ятала (її ненька померла зовсім молодою), а батько — талановитий піаніст — постійно гастролював по країні й не міг з собою брати дочку. Взагалі, Степан Соколовський був людиною-легендою. Колишній кріпак, він ще у неволі вивчився на музиканта, назбирав концертами грошей і викупився. Недаром дочки називали старого музикою з панщизняного ярма.
Коли молодята побралися, їм було вже по 24 роки, але виглядали вони зовсім юними. Молода дружина була нижча за Івана десь на дві голови. Обоє сповнювалися взаємною ніжністю, і коли люди бачили їх разом, то й собі ставали якимись добрішими. У 1906 році в подружжя народився первісток Михайло, а через два роки — Роман.
Після Чернігова Іван Кочерга деякий час працював у Любліні в контрольній палаті. А коли почалася Перша світова війна, переїхав у Житомир і оселився у цьому місті.
Перший свій крок у літературу Іван Кочерга зробив ще у Чернігові у 1904 році, коли в "Черниговских губернских ведомостях" надрукував кілька ґрунтовних театральних рецензій, підписуючи їх криптонімом "И.А.К." або іменем одного з героїв майбутньої п'єси "Майстри часу" — Карфункель. Сам письменник початком своєї творчості вважав 1910 рік, коли була створена його перша романтична п'єса-казка російською мовою "Песнь в бокале". До речі, й перші драматичні твори, й перші вірші, й театральні рецензії (а їх назбиралося понад 90) письменник писав російською мовою. Пояснити такий феномен не трудно: так було безпечніше, а до того ж, коли Івана приймали на державну службу, то, як і всіх чиновників, заставили дати розписку, що не є учасником жодної політичної організації, а потім ще й зобов'язали скласти церковну присягу на вірність самодержавній владі. Молодий Кочерга не відзначався радикалізмом, був працьовитим, законопослушним і сумлінним, за що досить швидко отримав чин колезького асесора і орден Станіслава III ступеня. Жовтневі події він сприйняв індиферентно, але все-таки трохи побоювався змін.
Уже після революції були написані такі твори, як історична драма "Изгнанник Вагнер"(1921), "Викуп"(1924), "Фея гіркого мигдалю"(1925), "Алмазне жор-но"(1927). Українська мова творів, а нею письменник володів бездоганно, принесла йому славу. Саме твори цією мовою мали небачений успіх.
20 лютого 1926 року в театрі імені М.Заньковецької відбулася прем'єра "Феї гіркого мигдалю". На початку тридцятих років з'явилося "Свіччине весілля", а в голодний 1933 рік — філософський твір "Майстри часу", який, до речі, у 1934 році на Всесоюзному конкурсі накрашу п'єсу, що відбувався в Москві, отримав премію.
Письменник не жив на творчих хлібах. У перші роки радянської влади йому вдалося влаштуватися ревізором у робітничо-селянській інспекції, а згодом — у редакціях газет "Волынский пролетарий" та "Робітник". У 1941 році письменникові виповнилося 60 років. Разом з іншими талановитими людьми Кочергу евакуюють в Уфу, доручають йому портфель редактора газети письменників України "Література і мистецтво". Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії Наук УРСР, яка теж переїхала у столицю Башкири'. Жилося в цей час Кочерзі дуже тяжко. І не тільки тому, що сім'ю розмістили в маленькій кімнатці готелю, — тоді всі проживали в тісноті, а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою. Вразливий, нездатний на ілюзії чи просто оптимістичне бачення майбутнього України, митець надзвичайно тяжко переживав її окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному украю. В 1943 році І.Кочерга переїхав до Москви, Але як тільки звільнили Київ, почав рватися у рідний край. Саме тут у 1944 році митець і закінчив свою лебедину пісню — історичну драму з часів Київської Русі "Ярослав Мудрий".
Після митарств з цим твором та переживань за свою власну долю (а драматург очікував навіть арешту й розстрілу — такою була обстановка стосовно "Ярослава Мудрого", усугублена жовто-синіми афішами, які без жодної задньої думки намалював художник) літній І.Кочерга зламався як митець.