Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру", їй не давали можливості друкуватися й виступати. Вона мовчала. Зате як мовчала! В.Панченко підкреслює: "Але мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалося в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати і перепони." Справжньою сміливістю доцільно вважати й той факт, що опальна поетеса взялася ще за небезпечнішу від досі нею розпочатих справ — історичний роман. У радянські часи українська історична романістика взагалі знаходилася під лупою цензорів. Те, що —з трудом пробивалося до читачів, мусило або відповідати знаменитій вірнопідданій, лакейській фразі: "Навіки з Росією, навіки з російським народом!", або бути таким кволим і нежиттєдіяльним, таким нудним і нецікавим, що читачеві залишалося хіба що заснути над опусом "перевіреного партією таланту". Навіть у редакційному висновку № 138 про роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" не приховувалося, що право на написання історичного твору треба заслужити рабським світоглядом й зашореністю: "...На історичну тему радянські письменники писали, пишуть І будуть писати. Головне, під яким кутом зору розглядають вони той чи інший історичний факт, на які асоціативні стежки чи магістралі виводять вони читача, орієнтуючись на давню минувшину". Ліна Костенко не хотіла тих магістралей! Вона хотіла написати, як підкреслює О.Пахльовська, "історію свого народу", "історію його трагедій і прозрінь"; "І в України прокидалася пам'ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах. Зважмо й на поховану вже на той час істинну, реальну історіографію України: на тому зарівняному цвинтарі густо ріс лише бур'ян, а на гробі сучасної історичної науки Маланчук забивав останній гвіздок. Тому й недаремно сатаніли недремні слуги режиму в пошуках способів припинити шлях тій поезії до читача. Психологічний археолог, Ліна Костенко зрізала шар за шаром брудний намул фальсифікацій з української Історії — і перед очима людей поставали покручені й трагічні шляхи нації, перемоги її та поразки, тяжкі мандри її духу до власної суті. Поет повертав нації гідність. Звідси — вибух національної свідомості після виходу "Марусі Чурай", переписані від руки мамині книжки, читання напам'ять і сльози. Голод на правду. Голод на духовність. Голод на віру зневіреного народу. І звідси — патологічний, до шизофренії, опір апарату в намаганні не допустити цю поезію до друку".
Як справедливо зауважує Г.Клочек, "справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману "Маруся Чурай". Шість років цей твір "читали" й "рецензували" у видавництві. Завідуючий редакцією поезії "Радянського письменника" у рецензійному висновку від 30 травня 1974 року задокументовує вирок:".. .Чим далі, тим більше поетеса почала заглиблюватись в асоціальне письмо, длубатись у сумнівних "лжеісторичних" концепціях, вбачати сенс і призначення митця не в утвердженні загальнолюдських ідеалів, а в їхньому запереченні; нотки нігілізму і "неуправляемости" поетичного процесу поступово переросли в тенденцію, в принципову лінію світогляду поетеси. Годі говорити тут бодай про найменшу вірність засадам соціалістичного реалізму, про комуністичну світоглядність радянського митця, без якої просто не мислиться його творчість. Яскраво ці тенденції позначились на збірках "Зоряний інтеграл" та "Княжа гора", які були зняті з виробництва відповідно видавництвами "Дніпро" та "Радянський письменник"... Ліна Костенко наскрізь тенденційно тлумачить історію в останніх своїх творах. За недомовками, натяками і прямими висновками неважко розпізнати буржуазно-об'єктивістський підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок, явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина. Поетеса не випадково взялася за цю тему, а образ славетної народної поетеси М.Чурай в її романі символізується чимось із самою авторкою. До такого висновку прийде легко будь-який кваліфікований літературознавець". Роман відправили на рецензію заздалегідь попередженому про крамольність цього твору критикові. Закономірно, що рецензія виявилася негативна. Умиваючи руки, завідуючий редакцією поезії видавництва надіслав Ліні Костенко таку відповідь: "Ознайомилися з рукописом Вашого історичного роману у віршах "Маруся Чурай", Рецензували. На жаль, твір не відповідає вимогам видавництва. Як переконливо показано в редвисновках та рецензії, роман нечіткий в ідейному відношенні, далеко не бездоганна ідейно-художня концепція твору. Вести розмову про видання в такому вигляді передчасно". А далі почалося чіпляння ярликів. Починаючи від "теорії єдиного потоку, за М.Грушевським" , "фетишизації свого" аж до... "надмірної розтягнутості та художньої неповноцінності". А тим часом ця книга навіть у рукопис! була подією. В.Брюховецький у монографії "Ліна Костенко" розповідає про враження від роману поета з когорти "Розстріляного Відродження" Михайла Доленга:
" — Тепер не страшно й помирати, — сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. — Прилучився до вічності. Я стільки років чекав на твір в сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що це стане класикою."
1977 року появилася на полицях книжкових магазинів і негайно була розкуплена лавиною шанувальників збірочка "Над берегами вічної ріки". В.Панченко справедливо наголошує, що взагалі образ ріки, нескореної, неуярмленої стихії води в Ліниному трактуванні є символом самодостатності, незламності, непоступливості, внутрішньої і зовнішньої волі особистості з веління Бога народжено і" вільною: "Ріка, якої не видно під кригою, яка — всупереч усьому — пробивається до моря, — ця алегорія зовсім не випадкова в молодої Ліни Костенко (додамо: у зрілої теж — О.С.). За нею — коренева риса ліричного характеру, який постає перед нами: стоїцизм".
На початку вісімдесятих з величезними труднощами побачила світ збірка поезій "Неповторність" і роман "Маруся Чурай". Коли книга віршів опинилася під загрозою невидання, Ліна Костенко знову оголосила голодування. Оксана Пахльовська згадує: "1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід "Неповторності" все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку... Наш тато каже: "Ліно, у тебе ж діти!" Мама відповідає: "Діти мені простять". Чоловік Ліни Костенко, нині вже покійний Василь Цвіркунов, з 1962 до 1973 року очолював кіностудію ім. О.Довженка. Саме в часи його керівництва й були створені епохальні фільми "Тіні забутих предків" С.Параджанова, "Камінний хрест" Л.Осики, "Криниця для спраглих" Ю.Іллєнка. Ліні Костенко він був надійною опорою. Вона була твердо впевнена у своєму чоловікові, у своїх дітях, у своєму вихованні, у прикладі, який подає. О.Пахльовська не втаює: "Дітьми ми були дуже вредні. І непоступливі. Та й зараз не змінились. Рід у нас крутий. Але завжди знали одне правило: хоч яку шкоду зробиш, — все нічого. Одного не можна: брехати. Ні іншим, ні собі. Це непросто, але глибина таких стосунків завжди чиста, в них не буває мінливих підводних тіней". Ліна Костенко просто виробляла імунітет проти брехні у своїх дітей. Епоха брехні, держава брехні, система брехні для них уже не була страшна. У дітях Ліна Костенко шанувала особистість. Маленький Василько писав чарівні дитячі вірші. Мати підтримувала паростки таланту. Згодом уподобання змінилися: захопився театром, заявив, що буде режисером. Ліна Костенко не перечила. У зрілому віці прийшло захоплення математикою — і всерозуміюча ненька лише вітала синові успіхи. В 1990 році в Америці відбувся навіть Всесвітній конгрес "Ліна Костенко — поет і мислитель". Разом з Василем Ліна Костенко була запрошена американськими університетами для прочитання лекцій. Мати читала про літературу. Син — про кібернетику. Відомою поетесою, літературознавцем, доктором наук стала й дочка Оксана, авторка збірки поезій "Долина храмів" рідною та книги "Українська літературна цивілізація" італійською мовами.
Навіть у серії "Романи й повісті" в м'якій палітурці й на газетному папері історичний роман "Маруся Чурай" став раритетом. Коли ж вийшов у подарунковому виданні, за романом у книгарнях стояла така черга, як в голодні роки за хлібом. І подібна картина спостерігалася не тільки в національне свідомому Львові, а й у зрусифікованих Києві та Харкові. Нація відчула голод на правду, спрагу на історію в художньому трактуванні генія.
Повернення Ліни Костенко для літературних клерків не було приємним. У присутності цієї жінки вони почувалися ущербно, більше грому з ясного неба боялися її дошкульного слова. Світлана Короненко пригадує, що вперше побачила Ліну Костенко у Спілці письменників України на літературному вечорі одного з найталановитіших молодих поетів — Івана Малковича. Коли Ліна Костенко увійшла в зал, всі оніміли й завмерли, а потім почали підводитися з місць, як це зникли робити хіба що під час звучання гімну "Союз нерушимий..." Гостя кинула тільки одну фразу; "Настільки я зрозуміла, це студія літературної майстерності, а за столом "майстри"? Ті, що сиділи в президії, потупили очі: "За столом справді були не майстри, а досить посередні поети, які з висоти спілчанських посад повчали нас, молодих. Як же тоді вони принишкли, та жоден з них не промовив і слова проти. Такий був високий авторитет цієї жінки!" А коли тоталітарна система знову перейшла в наступ на Лінині твори, письменниця не погребувала провчити одного із запопадливих холуїв. В.Юхимович свідчить: "Пригадую, як натерпілась талановита артистка Неоніла Крюкова, коли з Ліною Костенко мала показати у столичній залі філармонії "Марусю Чурай". Та раптом — "перенос" дії в клуб "Арсеналу"... І вимога: видрукувати (за ніч!) весь роман у віршах (хоч його вже було видано в серії "Романи і повісті"). Прибігла артистка-виконавиця до нас в "Україну" вся в сльозах. А Ліна Василівна знайшла в "Арсеналі" інший засіб впливу на держиморд — власноручно відважила філармонійцю... ляпаса", Про цей же випадок у своєму щоденнику залишив згадку й О.Гончар. Він не тільки не осудив поетесу за некоректну поведінку, а й схвалив її вчинок, який був гїлною відповіддю глупоті та бюрократизму: "А міністр культури судиться з Ліною Костенко.