До Львова вернувся вже жонатим. Зразу здавалося, що то не перешкодить нашій дружбі. Ми й приятелювали далі. Франки запрошували мене до себе у Львові. А на феріях в горах (коло Сколя) я переїздом мусила вступити до них, бо інакше грозили мені великим гнівом. Тут затримали мене довше, як тиждень; вони обоє ловили рибу цілими днями, як справжні рибалки, і тут же, зараз на березі, засушували її на жердях над ялівцевим димом. У них було вже мале хлоп'ятко, яке також найрадше приятелювало зі мною.
Все ж таки я почувала себе вже здебільшого звільненою із своїх обов'язків щодо Франка, так як його жінка силою свого становища переймала мою колишню роль. Впрочім і Франко, здавалось мені, не почував тепер потреби тої дружби. Тому я поволі все рідше заглядала до них, хіба зустрінувшись ненароком, давала себе затягнути до них. Але згодом Франко по довшій перерві почав знову живішу переписку зі мною в літературних чи яких інших громадських справах... От, приміром, закликав був мене до помочі в організації у Львові першого страйку пекарів. Треба було підтримувати дух у настрашених репресіями влади новаків. Сам Франко, Франтішек Ржегорж (як гість), Маковей, я та ще інші командували в страйковім обозі в Кривчицькім ліску.
В цей час я перебралась з Жовтанців на другу посаду в Честинях в 1,5 милі від Жовтанців. Тут раз дістаю листа від Франка з Болехова (де він тоді гостив разом з жінкою у Кобринської) з просьбою про дозвіл відвідати мене, бо "його душа сього потребує!". Це мені було страшно не на руку, бо я саме збиралась до Жовтанців, щоб там провести зелені свята... Саме коли я над цим метикую з листом у руці, а підвода з моїми чемоданами жде на мене перед хатою, раптово з'являється переді мною Франко, такий радісний та оживлений переконанням, що зробив мені наймилішу в світі несподіванку! Та коли помітив зажурений вигляд мого лиця, упав, бідняга, як з неба на землю. Як я йому не толкувала, що тут гостей, та ще мужського роду, я не можу прийняти з погляду на мою зверхню раду шкільну, а ще більше з уваги на моїх батьків, які б не годні були ані раз зрозуміти такої близької дружби з жонатим чоловіком, Франка в цьому не можна було переконати, і він, засмучений, прямо винуватив мене в рівнодушності до його терпінь. Мене і саму серце боліло над його розчаруванням. Він, бідняга, з таким радісним довір'ям біг від залізниці більше як 4 милі на те, щоб замість прожити 2 дні в моїй уютній домівці і висказати наодинці усе, що там гіркого накопичилось віддавна, та по-давньому зачерпнути з чистого джерела дружби заспокоєння для душі, мусив оце вертатись до гамірливих Жовтанців, щоб там перед цікавими та підозріваючими "парадувати!". Засмучений до краю, навіть не хотів оглядати ані мого нового помешкання, украшеного велетенськими папоротями, ані прекрасного города, умаєного побоями, їхали до Жовтанців майже мовчки, приїхали під вечір. Якось дався упросити переночувати. На другий день, коли появився у нас перший гість, що називався паном Кульчицьким і представився Франкові як рідня його матері, яка мала походити з інтелігентної родини, Франко з нехіттю відпекався від всяких кровних зв'язків з інтелігентами і так раптово зник, що ніхто не зауважив коли, і не попрощавшись навіть зі мною. І це було наше останнє в житті побачення, таке нефортунне і болюче.
Десь невдовзі я заручилася і через два роки віддалась та пішла зі своїм мужем далеко, аж за границі Галичини, в сільську глушину, відірвана зовсім від свого дотеперішнього центру. Прийшлося жити в дуже важких умовах і без жодних виглядів на якийсь контакт з культурним світом. Мої зносини, навіть і листовні, з Франком, як і цілим кружком тих осіб, серед яких я досі жила, порвалися зовсім. Пізніше я дізналась, що Франко не переставав до мене відзиватись, але не знаю, з яких причин ці листи до мене не доходили. Кобринська також засипала мене листами, закликаючи до помочі в організації жіночого літературного руху, але, приїхавши раз несподівано і заставши мене в ліжку з однотижневою дитиною по однім боці, а з однорічною по другім, перестала вже надалі мене займати.
Все ж таки час від часу приходили до мене заклики від Франка та Лукича з покликом до діла.
В останньому листі, який дійшов до мене від Франка десь коло 1895 р., він каже, що збирає старі церковні рукописи та друки і при цій нагоді хотів би приїхати до нас. Ясно, що під тим приводом Франко бажав доконечно побачитись зі мною та приглянутись зблизька моєму життю-буттю. Я також бажала цього побачення і рада йому була, але якось не сміла цього прямо сказати — думала, що мій муж на такі прямі самозапросини не міг нічого іншого зробити, лиш таки, воленс-ноленс, його запросити від себе, і тому лишила йому рішення цієї справи. Між тим, мій муж не порозумів інтенцій ні моїх, ні Франка в цій справі і тому з блаженною нечемністю відписав, що ніяких таких старинних пам'яток в нашім церковнім архіві нема і що шкода йому (Франкові) за цим до нас трудитися. І оце було останнє, що розділило мене з моїм незабутнім другом навіки.
Але я все манилася надією, що коли отрясусь вже з моїх нагальних материнських та ґаздівських обов'язків, то іще хоч під старість найду можливість вернутися до культурного центру, до кружка моїх давніх друзів і до праці, за якою рвалася неволена душа, спутана важкою буденщиною, та вернуся до нього, до забутого друга, щоб хоч вже під захід сонця огрітись його останніми променями, тим більше, що старість, наче хрустальна чаша, указувала б і засвідчувала, навіть і перед чиїмсь лихим оком, непорочну чистість дружнього напою.
Але поки я добилася до воріт тієї блаженної старості, важка недуга Франка, відтак довголітня, жахлива війна, а внаслідок неї смерть мого друга, проглинули навіки всі мої красні сподівання.
А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя, і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося... А найменше, як не всі, то більші лиха можна б було обминути, а хоч здебільшого притуплювати надто гострі канти життєвої скали, що так безпощадно ранила дорогу голову нашого Мойсея.
І не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі! Бо доля, на яку ми так любимо жалітися, не має, як каже Метерлінк, іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти. І ми не можемо виправдовуватися, що в рокові дні, що рішають про щастя або горе життя кожного з нас, ми не вчували внутрішньої перестороги власної чуткої душі! А нині бачимо, що коли б тоді лиш один рішучий крок ступили, або хоч руку піднесли були, усе інакше склалось би було! Треба було лише відчинити двері, бо на порозі ждало несміле призначення...
4. Уляна Кравченко. Щирий друг і вчитель.
З раннього дитинства виростала я в літературній атмосфері. Мої батьки мешкали в 1860-1869 рр. в будинку Леонтія Устияновича, колишнього бургомістра вільного містечка Миколаєва над Дністром,— батька Миколи Устияновича, славного повістяра і поета. Я чула багато про нього з уст його родини. Брат Миколи Устияновича, тоді молодий студент, виголошував його вірші. Ніжність слів таких віршів, як "Рекрутка" і "Пещена дитина", чарувала мене. Мені, малій дівчині, здавалося тоді, що поети — то окрема каста, а поезія — таємний обряд. Я хотіла пізнати Миколу Устияновича. Думала, що він чародій і знає джерело краси. Але Микола Устиянович проживав тоді в горах, в селі Славську, а в 1870 р. переселився аж на Буковину, і мені не довелося бачити живого поета.
А коли пізніше читала поезії Юрія Федьковича — забажала пізнати того поета, та тоді не бачила навіть портрета співця зеленої Буковини.
В 1877-1881 рр., коли я вчилася у Львівській учительській семінарії, — слідила за думами поета І. Я. Франка, що писав вірші під псевдонімом Мирон. Слова його пісень підносили, будили шану і дивний страх, що він один із недосяжних і недоступних велетнів духа, що його ідеї випередили покоління його сучасників. А його ідеї не були чужі для мене. Про соціалізм чула я від інженерів, що в 1872 р. будували залізничний шлях в моєму рідному місті. І слова "en commun...", "tout est a touts" залишили відгомін у душі...
З журналу "Друг" знала я поезії, з яких в 1914 р. Франко склав збірку "Із днів моєї молодості". Читала також збірку "Балади і розкази", видану в 1876 р. Вже перші твори Франка йшли наперекір тодішнім читацьким смакам, але він вирішив служити загальнолюдським поступовим гуманним ідеям. Через те зустрів ненависть ретроградних людей, зустрів наклепи та напади і, врешті, потрапив до тюрми.
В семінарії між товаришками почувалась я самітною — кріпилася словами поета і передчуттям, що стрінемося в житті. Найсильніше вражали мене, молоду дівчину, поезії "Беркут", "Наймит", "Каменярі". Гаряче бажала пізнати поета-автора полум'яних строф. Бажання не здійснилося — Франко мав за собою арешт, був поліційно і судове переслідуваний, а я мешкала у представника влади, судового радника. Ореол революціонера — борця за ідею приваблював мене. Молода, вільнодумна дівчина у своїм захопленні до літератури та революційних ідей бачила в ньому ідеал. Непризнаний тоді ще офіціально провідником у літературі, він був для мене тим, котрий вводить в поезію нову форму і новий зміст. А що в творах живе автор, в моїй уяві поставав портрет Франка. Гімн "Вічний революціонер" найкраще характеризував його постать та окреслював мені духовне обличчя сильного індивідуальністю Каменяра, який, прорвавши коло темноти, показує людям новий шлях...
25.IX 1883 р. здала я кваліфікаційний іспит у Львові і вернулась до Бібрки, де учителювала вже 2 роки. Довгі осінні вечори присвятила того року науці арифметики і геометрії. Хотіла підготовитися до іспиту на вчительку до середніх шкіл, щоб дістатися до більшого міста. В Бібрці світ мистецтва для мене був зачинений, умов до творчості не було.
Книги дорогих мені поетів відклала, а мрії свої про творчу працю поховала... Осіння декорація — мелодраматичний настрій... Не хотіла стрічатися з давнішими знайомими. Не хотіла вертатися до теперішнього "milieu".