Батьки покладали на неї великі надії, але вона захворіла; з осені до весни не встає вже. До того ж їсти нічого.
Лікування дороге, доброї їжі немає – і розвивається тяжка психологічна драма при якій батько докоряє й погрожує хворій. Тут і любов до доньки, і переживання Катрусі, і її розпач. Та коли ще лікар сказав, що хворій треба багато молока, легкого м’яса, білого хліба, у батька зародилась думка: "Нехай умирає так, як є...".
Обривається новела. Але читачеві ясно, що Катруся помре, і що похорон ще більше боргів принесе батькам, які стануть жебраками.
Одним з найхарактерніших зразків української соціально-психологічної новели є "Новина". Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником з самого життя. У сусідньому селі сталася жахлива подія: селянин— вдівець, не маючи змоги доглянути, прогодувати двох малолітніх дочок, вчинив жахливий злочин, утопивши у річці Прут меншу з них. Страшна новина облетіла всю місцевість. Василь Стефаник побував у селі, розмовляв із старшою дочкою, яка вмовила батька не вбивати її. В результаті цього з’явилась новела, в якій автор звернув головну увагу на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям, що було нестерпним, минало у голоді й холоді. Художні деталі несуть у творі емоційне навантаження: Гриць кинув дітям кусень хліба, "вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися". Діти худі, тільки очі живі, важкі, "як олово". "Мерці" – думка пронизала єство Гриця. Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. І саме ця деталь – той важкий камінь – стає визначальною в характеристиці селянина.
На площі в дві сторінки розкрито людську трагедію, яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.
Темі національно-визвольних змагань присвячено новелу "Сини" (1922), в якій передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу "за Україну" і втратив їх назавжди.
Світлій пам’яті Івана Франка була присвячена новел "Марія", написана у 1916 році. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту. У його новелі виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина.
Трагедія "зайвих ротів" у вбогих родинах знайшла відображення у новелах "Діти", "Вістуни". "Сама-самісінька".
Сімейні драми, розвал родин – теми новел "Лесева фамілія", "У корчмі", "Майстер".
Тема війни, породжене нею всенародне горе і страждання, жахи війни яскраво передані у новелі "Дівоча пригода". "Пістунка", "Гріх", "Мати".
Творча спадщина Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Письменник був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели про важке життя селян. Він один з літераторів, з творчістю яких пов’язаний важливий етап у розвитку української реалістичної літератури. Василь Стефаник багато зробив для посилення психологізму, удосконалення літературної техніки, урізноманітнення засобів художньої вираженості. Не події і вчинки персонажів найбільше цікавили новеліста, а їх переживання і настрої під впливом отих подій, або, за словами Івана Франка, — зображення подій через призму "чуття і серця героїв", заглиблення в людську душу і освітлення нею оточуючого, показ світу і людей такими, як їх бачать персонажі з певним душевним станом.
Василь Стефаник став виразником болю і гніву галицького селянства.
Його новели лаконічні, письменник, за словами Івана Франка "ніде не скаже зайвого слова". Він міг, як відзначала Леся Українка, "двома – трьома швидкими штрихами... надзвичайно яскраво зобразити нам цілі драми". Олесь Гончар порівнював "доведену до граничної стислості" Стефаникову новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо "у кожній його новелі – згусток почувань народної душі".
Основні риси стилю Стефаника – психологізм, драматизм зображуваних подій, злободенність порушуваних тем, глибокий, сповнений болю й туги, душевний стан персонажів.
Творчість володаря дум селянських, великого майстра новели Стефаника – одна з чарівних перлин української культури, наша гордість і слава.
Творчий доробок Леся Мартовича
Склалося так, що самобутня постать Леся Мартовича в українському письменстві початку нашого століття досить довго залишалась в тіні. За життя письменника не вийшла і половина того, що він створив. Літературна критика зігнорувала його оригінальний талант, записавши такого неповторного гумориста й сатирика на правах учня в новелістичну "школу" Стефаника. Художня спадщина Леся Мартовича й досі повністю не зібрана, достатньо не вивчена.
В українській літературі Лесь Мартович є неперевершеним гумористом-сатириком. Художню спадщину письменника складають 27 оповідань, повість "Забобон". Декілька наукових розвідок і рецензій, низка публіцистичних статей, невелика група листів.
Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця Городенківського району на Івано-Франківщині. Як свідчив Василь Стефаник, дотепність і розважність український гуморист одержав у спадок від батька, розумного чесного хлібороба.
Навчався у Коломийській та Дрогобицькій гімназіях і майже весь час в одному класі з Василем Стефаником. "Мартович був надзвичайно здібний, — згаду. Стефаник. – Вже в четвертому класі гімназії писав поезії проти учителів, повні злоби й насмішки".
Перше оповідання "Нечитальник" (1889), видане окремою брошуркою, залишилось непомічене критикою Анонімний дебют Мартовича залишився майже невідомим. Справжній літературний виступ молодого письменника відбувся у 1898 р. на сторінках "Літературно-наукового вісника", коли побачила світ його "Мужицька смерть". Як письменник із своїм світосприйманням, вже виробленою манерою письма Мартович виступив у трьох збірках: "Нечитальник" (1900), "Хитрий Панько і інші оповідання" (1903), "Стрибожий дарунок і інші оповідання" (1905). Після смерті письменника в різних виданнях появилися такі твори, як "Забобон", "Пророцтво грішника", "Жирафа та Ладо", "Народна ноша", "Винайдений рукопис про руський край" а інші, що розкрили нові, уже істотні риси його літературного портрета.
Як автор названих вище трьох збірок, Мартович зайняв визначне місце в літературному процесі Галичини й Буковини.
Період активної літературної діяльності Мартовича припадає на невеликий проміжок часу – 1898-1905 рр.
В наступне п’ятиріччя Лесь Мартович, за дуже незначними винятками, нічого не писав. У його творчості була перерва, причини якої слід шукати і в тогочасних суспільно-політичних обставинах, і в самому характері, і в психічному стані автора, якого хвороба та злигодні життя інколи приходили до відчаю, і він кидав перо... Але і в цей період Мартович не випадав з літературного процесу: після виходу останньої прижиттєвої збірки твори письменника передруковували різні періодичні видання; до деяких, особливо гострих, його оповідань ("Війт", "Смертельна справа", "Хитрий Панько" та інших) була привернута увага прогресивної громадськості, оскільки вони знавали цензурних заборон, навколо них виникали суперечки навіть в австрійському парламенті.
Переклади творів Леся Мартовича російською та іншими слов’янськими мовам свідчили про те, що його творами зацікавилися не лише на Україні, а й за її межами.
Крім названих вище збірок і повісті "Забобон", у спадщині Мартовича знаходимо багато цікавих, але на жаль остаточно незакінчених творів, над якими працював в останні роки життя. Серед них – повість "Село Підойми", драма "Політична справа", що вперше були надруковані Юрієм Гомо раком у 1943 році в підготовленому ним зібранні творів письменника.
Отже, у творчості Леся Мартовича можна визначити такі періоди літературного доробку: публікації 1889-1905 років, здійснені самим автором; прижиттєві передруки його творів і їх переклади різними мовами;
окремі посмертні публікації раніше невідомих творів (низка оповідань, повість "Забобон");
видання спадщини письменника (різні за своєю повнотою і науковим рівнем підготовки текстів) післяреволюційного й післявоєнного часу.
Лесь Мартович належить до тих українських письменників, у творчості яких яскраво відображені важливі сторони соціально-національного й громадсько-культурного життя галицької групи українського народу. Письменник писав, головним чином, про життя українських прикарпатських селян, проте, на відміну від Василя Стефаника і Марка Черемшини, в його творчості охоплено ширину західноукраїнську етнографічну територію. Якщо в ранніх оповіданнях, зокрема в "Мужицькій смерті", йдеться про характерні риси життя й побуту населення Покуття, то в пізніших творах, особливо у повісті "Забобон", письменник відтворює картини народного життя з Рава-Руського повіту (тепер Львівської області), де він довгі роки жив і працював.
У мові творів Мартовича значною мірою відбилися характерні особливості говірок цих районів західних земель України, особливо Покуття. У а "Нечитальник" і "Мужицька смерть", так само, як і у багато інших творах прозаїка, є виразне діалектно-локальне забарвлення. Мартович писав тогочасною українською літературною мовою, але з метою повнішого відображення душевного світу своїх персонажів, переважно селян Покуття, щедро користувався покутською говіркою, більше того, належав до тих письменників, які утвердили й право на існування в західноукраїнському відгалуженні нашої літератури.
Творчості Леся Мартовича характерна політична сатира. Центральною проблемою його творів є проблема соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій.
Лесь Мартович – один з найкращих у нашій літературі знавців села, побуту й психологій трудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибоку картину життя різних верст галицького села на межі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час у ньому відбувалися.
У ставленні до села письменник, як і його побратими Стефаник і Черемшина, був безкомпромісним: всі серцем люблячи тих, хто "ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови" (Франко), піднімаючи на їх захист полум’яне слово, Мартович висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність.