За жанрами та типами художньої творчості давня доба представлена церковним письменством, перекладною літературою, повчаннями та проповідями, житіями і легендами, літописами, посланнями і дружинним епосом. Середню добу представлено письменством першого відродження, творами представників Київської Академії, шкільною драмою й початками комедії, письменством історично-національної традиції, поезією мандрівних студентів та дяків і творчістю Г.Сквороди.
Періодизація української літератури у праці М.Возняка випливає з його наукових уявлень про закономірності розвитку історії українського народу, розвинутих в історичних працях М.Грушевського та в історико-літературних дослідженнях І.Франка. Методологічні підходи історика літератури пізніше явно не влаштовували радянських літературознавців, які охрестили його принципи аналізу української літератури буржуазно-націоналістичними, такими, що ворожі вимогам радянської науки.
Особливо гострій критиці піддавалися погляди вченого на автохтонність українського народу та споконвічність української мови, яка виникла ще в доісторичний період, а не в середні віки, як це стверджували радянські вчені. "Зрозуміло, — писав зверхньо один із них, — що, на думку М.С.Возняка, і українська мова є "споконвічною" мовою Київської Русі, а література Київської Русі — "специфічно" українською літературою, продуктом "специфічного українського національного духу, так само, як і найдавніший билинний епос. Великороси прийняли, мовляв, "готову" українську культуру і літературу і "пристосували їх до свого особливого характеру" [25, 81].
Утвердження ідеї споконвічності українства на своїх землях явно не подобалося адептам радянського літературознавства, які разом із владою плекали антигуманну ідею створення єдиного радянського народу, звичайно, з єдиною російською мовою спілкування, народу, позбавленого власної історичної пам'яті та національної свідомості.
Хоча "Історія літератури" М.Возняка написана на початку 20-х рр., вона була для радянської науки більмом в оці і в пізніші часи, аж до розвалу СРСР [26]. Тому радянські літературознавці не забували підтверджувати свою лояльність до влади саме на критиці поглядів М.Возняка, тим паче, що галицький літературознавець був живий до поч. 50-х рр. і доступний для їхньої голобельної критики. Такий щасливий момент вони ніяк не могли ігнорувати і по черзі протягом десятиріч, уже й після смерті літературознавця, вправлялись у демонстрації вірності марксистсько-ленінській ідеології. Деякі з них навіть вимагали публічного каяття перед усім народом: "Але для того, щоб усунути будь-які непорозуміння, — виголошував у 1950 р. дійсний член АН УРСР М.К.Гудзій, — і для того, щоб, спираючись на науковий авторитет М.С.Возняка, апологети українського націоналізму не знаходили собі підтримки в його працях, йому слід було б прилюдно відмовитись від тієї націоналістичної ідеології і від тих методологічних помилок, якими пройнята його книга" [27, 81].
До кінця 30-х рр. підручник-хрестоматія М.Возняка активно виконував у школах Галичини свою важливу науково-педагогічну справу: він формував історичний світогляд, національну свідомість і високі художні смаки підростаючого покоління українців на кращих зразках національної літератури.
Цікавою і, як виявилося згодом, вдячною справою було видання "Першої лемківської читанки" [28] для малої західної гілочки українського народу — лемків. Ця книжечка, що була розрахована на дітей і дорослих, знайомила їх із історією, культурою і літературою краю, давала спільні історико-етнічні ознаки, що органічно єднали Лемківщину з Україною. Вона була видана у Львові 1934 р. Іваном Тиктором у серії книжок бібліотеки "Наш лемко".
У читанці представлено ряд художніх творів, оповідань і віршів, лемківських письменників — В.Гливи, О.Костаревича, Ю.Тарновича, С.Верхоляка, Г.Маринді, Л.Гірняка та ін., з яких постає трагічна історія маленького народу, відірваного від матері-України. У читанці вміщено рекомендації для успішного ведення сільського господарства, як доглядати за худобою, як написати скаргу тощо. Є навіть анекдоти з народного життя.
Видання читанки для лемків носить прогресивний і гуманний характер, як і аналогічні видання для русинів-українців у Воєводині (СР Югославія, м. Нові Сад ). Хоча ця частина українського народу географічно і відірвана державними кордонами від України і за довгий час цієї відірваності там розвинулася власна говірка й своєрідна літературна мова, все ж цей невеличкий народ не забуває свою давню батьківщину, шанує її мову і видатних письменників.
Слід зазначити, що до навчальних посібників, які використовувались на уроках літератури в Галичині, належали науково-популярні історично-літературні дослідження Б.Лепкого, що мали педагогічне призначення. Це, зокрема, "Начерк історії української літератури" (ч.1, 1909 р.; ч. 2, 1912 р.), "Маркіян Шашкевич" (1910 р.), "Нарис української літератури" (1930 р., польською мовою), "Наше письменство" (1941 р.).
Погляд на розвиток методики викладання української літератури в Галичині не може бути повним без урахування тогочасних досягнень методики польської літератури. Та історія впливів на розвиток вітчизняної методики літератури європейських досягнень ще чекає на своїх дослідників. Ми ж обмежуємося деяким переліком та коротким коментарем до праць польських вчених-методистів в Галичині, що до певної міри висвітлює контекст розвитку нашої педагогічної науки на поч. ХХ ст.
Так, зокрема, у польських школах Західної України вчителями-словесниками використовувалися методичні праці таких вчених, як Е.Естковський ("Методика письма і читання"), П.Хмельовський ("Методика історії літератури польської"), Л.Скочиляс ("Як пояснювати поетичні твори в школі", "Вивчення повісті в середній школі"), К.Войцецький ("Літературний розбір у школі. Підручник для вчителів") [29] та ін. Перелічені праці далеко не вичерпують методичних видань для польських вчителів-словесників, але вони, без сумніву, використовувалися польськими вчителями у кінці ХІХ — поч. ХХ ст. у Львові, де й досі з тих часів знаходяться у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника. Деякі з них були видані у Львові, деякі — в інших містах Польщі. Загальна їхня спрямованість полягає в допомозі вчителям у викладанні польської літератури: її історії та деяких жанрів.
Так, у посібниках Л.Скочиляса " Вивчення повісті в середній школі" вирішуються актуальні для того часу проблеми навчально-виховного характеру, зокрема такі:
1. Критика звичайних методів вивчення літератури.
2. Гедонізм як наступність асиміляції.
3. Зміни психіки молоді під впливом гедонізму.
4. Бібліотека — осередок контролю за учнівськими враженнями.
Автор "Літературного розбору в школі" К.Войцецький розглядає проблеми вивчення польської літератури як специфічного шкільного предмету з урахуванням досвіду вивчення словесності у кількох країнах Європи: у Франції, Швейцарії та Німеччині. Він аналізує програми з літератури та розглядає вимоги до викладання літератури міністерств освіти цих країн, зміст шкільних реформ і найбільш відомі дискусії з приводу викладання літератури як шкільного предмета.
Сьогодні вершинним досягненням польської педагогічно-методичної і літературознавчої думки є видання 2001 р. "Metodyka literatury" у 2-х томах. Здобутки польської науки середньої і вищої школи в галузі літературної освіти за понад 150 років тут представлено повно і широко. З цього видання можна скласти уявлення про вагомі досягнення польської науки, а також відчути гостру необхідність порівняльного аналізу досягнень польської та української наукової думки в цій галузі народної культури.
Отже, методика і практика вивчення рідного письменства в Галичині в першій третині ХХ ст. знаходились у колі європейських традицій вивчення літератури, орієнтувалися на них, творячи власну теорію вивчення рідної літератури і власні підручники з цього предмета для школи.
У Галичині ще з середини ХІХ ст. видавалися читанки найрізноманітнішого спрямування і призначення, вони використовувалися і в перших десятиліттях ХХ ст. і поділялися на:
— навчальні книги — підручники для всіх типів шкіл та гімназій, для професійної освіти;
— для дошкільного і позашкільного читання;
— читанки для родинного читання;
— книги-читанки для дорослих з різноманітними освітніми завданнями: етнічно-національними, професійними, побутовими (для селян і міщан) та ін.
Західноукраїнська освітянська думка протягом десятиліть плекала і розвивала підручник із літератури. За свідченнями сучасного дослідника галицьких читанок Г.Корнєєвої, з 1850 по 1939 рр. у бібліотеках Львова було розшукано і досліджено близько 130 видань та перевидань українських читанок, друкованих спочатку у Відні, потім у Львові, а в поодиноких випадках у Станіславі, Косові, Коломиї, Володимир-Волинському [30, 75].
Протягом першої третини ХХ ст. змінювалася тематико-жанрова структура читанок, галицькі вчені і методисти поступово переходили від уявлень про вузько-локальний характер літератури, обмежений західноукраїнським регіоном, д-о розуміння загальноукраїнського літературного процесу. Якісно змінюється у навчальних книжках із літератури культура мови: вона стає на початку ХХ ст. загальноукраїнською. Вдосконалюється спосіб подання матеріалу, тематико-жанровий підбір творів для вивчення, враховуються психолого-вікові особливості дітей різного віку. До шкільних читанок і підручників із літератури активно включається дидактичний апарат, що інтенсифікує навчання і розвиває самостійність мислення учнів.
Читанки і підручники з літератури в першій третині ХХ ст. виконували у західноукраїнському суспільстві важливу роль національної освіти і виховання, сприяли розвитку естетично-художніх смаків та формуванню історичної пам'яті.