Вкінці ще раз оглядає царя, що після того як усі його покидають. Із ведмедя стає малим кошеням... і пробуджується. З цілого циклу політичних творів, які поет написав із приводу своїх подорожей по Україні в 1843 — 1844 рр., "Сон", безперечно, найбільш політичний твір, бо в ньому поет змалював державно-правне становище України в Російській імперії.
Безпощадну критику російського "темного царства" дав Шевченко також у поемі "Кавказ" (1845 р.), де торкається боротьби, яку Росія в 1843—1859 рр. вела з черкесами. Ця боротьба із свободолюбними мешканцями Кавказу була довга, затяжна й коштувала багато жертв. Поему присвятив Шевченко Якову де Бальмену — зукраїнщеному французові, що також загинув у тій боротьбі. Розпочинається поема малюнком Кавказьких гір, повитих хмарою, засіяних горем. Для поета ці гори є образом людського горя й людських змагань до свободи, Йому пригадується давній міф про Прометея, прикутого до цих гір. Щоднини розривав йому орел серце, але воно оживало знову. Так само, думає поет, ніхто не в силі скути людську душу й здавити людські змагання до свободи. Поет виступає проти катів і вірить у торжество правди ("встане воля, встане правда"). Уся дальша частина поеми — це їдка критика московського уряду та всієї системи правління, наповнена іронією й сарказмом. Поет ударяє на облуду, лицемірство урядових кіл і на ту культуру, що вміє тільки тюрми будувати, кайдани кувати й християнськими кличами хоче заслонити розбій, крадіж та пролиття братньої крові.
Соціальних відносин в Україні торкнувся поет у поемі "Посланіє" (1845 р.), де висловив також гірке слово правди своїм землякам. Повний наголовок поеми є такий: "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим, моє дружнєє посланіє". Основні думки, що їх висуває Шевченко в "Посланії",— це протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу та до братання всіх суспільних верств. Суспільність, каже поет, є зла. В житті народу він бачить недомагання. Народові загрожує катастрофа, якщо не заверне зі шляху, яким іде. Тому поет закликає земляків, щоб перестали "запрягати людей у тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати", бо настане суд, і тоді ріками потече кров у синє море. Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й безкритично чужі кличі та чужі ідеї. У "Посланії" порушив, отже, Шевченко найважливіші питання суспільного та національного життя. Передусім треба, за думкою поета, усунути соціальну несправедливість ("розкуйтеся"). Потім треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу ("полюбіте щирим серцем велику руїну"), бо "нема на світі України, немає другого Дніпра". Вкінці треба пізнати свою мову й свою історію, бо тільки на своїх основах можна побудувати національну культуру ("в своїй хаті своя правда, і сила, і воля"), і тільки така освіта веде до об'єднання народу. Лише коли земляки сповнять усі поетові бажання, коли "обіймуть найменшого брата", настануть для України кращі часи, "і світ ясний, невечірній тихенько засяє..." Внаслідок отих високих ідей та кличів "Посланіє" служило дороговказом на шляху національного відродження українського народу.
Свого ворожого ставлення до царату та до методів його правління не змінив поет, незважаючи на десятилітнє заслання, яке мало бути карою за його революційні думки та погляди. У "Неофітах" знову вдарив Шевченко всією силою свого поетичного слова по російському царатові. Поему написав у 1857 р. в Нижнім Новгороді, де мусив півроку затриматися й чекати на дальший дозвіл їхати в Петербург. Поема "Неофіти" є політичною алегорією. Поет бере тему з римської історії. Оповідає про переслідування християн за Нерона, одначе під Нероном розуміє всіх тиранів, що давлять усякі прояви вільної думки. Після пояснення генези поеми Шевченко звертається до Матері Божої та прохає її допомогти йому описати терпіння одної матері:
Благословенная в женах,
Святая, праведная Мати
Святого Сина на землі!
Не дай в неволі пропадати,
Летучі літа марно тратить,
Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий, І
слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки-море
Сльози кривавої лила,
Так, як І Ти, і прийняла
В живую душу світ незримий
Твойого розп'ятого Сина.
Ти, мати Бога на землі,
Ти сльози матері до краю,
До каплі вилила.
Ридаю, Молю, ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово — Божеє кадило,
Кадило істини! Амінь.
Далі оповідає Шевченко, як молодий римський патрицій Алкід гуляє з веселим товариством у гаю біля Агшієвого шляху. Надходить св. Петро і благословляє веселу оргію. Проповідь апостола зворушує Алкіда. Він покидає товариство, матір і стає визнавцем нової релігії. Разом з іншими неофітами дістається в неволю. Його відводять до Сиракузів "в підземні страшні узи". Алкідова мати шукає скрізь сина. Вкінці знаходить його в Сиракузах, але її не хотять до сина пустити. Тим часом у Римі патриції видумали нове свято й проголосили Нерона богом. На це свято приводять із Сиракузів неофітів. Алкідова мати бачить сина, який пливе на галері, і чує, як співає він псалом про прощення ворогам. Потім бачить вона, як мучать у Колізеї християн, бачить, як дикий леопард кидається на її сина, і з розпуки б'є головою о мур. У пізню ніч стрічає сірооких скифів, що вивозять тіла мучеників із цирку і кидають у Тибр на поживу рибам для цісарського столу. І тоді замість прокльону несеться з її наболілих грудей перша молитва до Христа.
...І спас
Тебе єдиний син Марії,
І ти слова його живії
В живую душу прийняла,
І на торжища, і в чертоги
Живого істинного Бога
Ти слово правди понесла.
Провідною в "Неофітах" є думка, що хоч людина гине за ідею, сама ідея одержує перемогу. Через жертву молодого покоління стає вона близькою старшому поколінню. Крім того, проводить Шевченко в "Неофітах" також ідею прощення ворогам. Ідеал любові матері (подібно до поеми "Марія") є такий високий, що рівного йому не знаходить Франко в усій світовій літературі.