Всюди при нагоді з боку мандрівників виступали оратори. Мандрівки офіціально мали метою пізнання народу й розбудження в народові національного духу. Щодо пізнання народу, то для тих із мандрівників, що самі не жили ближче з народом, пізнання це було дуже поверховне. Але поява мандрівників у глухому селі справді причинялася до розбудження духу. Виясняючи народові громадянські права й обов'язки у зрозумілій формі, мандрівники кидали промінь свідомості у глухі закутки краю. Співали в церкві й на громадських зібраннях, розвивали естетичні почуття. Молода їх жвавість підбадьорювала ту нечисленну інтелігенцію, що хиріла по селах без культурного товариства. Того літа мандрівка відбулась по селах буковинських, мандрівників було душ тридцять, переважно студентів Львівського університету, до котрих і я пристав. Пам'ятаю тільки декого з мандрівників: Кирила Трильовського, Осипа Маковея, Нижанківського, що, здається, тоді ще не скінчив був гімназії, але вже був відомий як композитор; був Величко, був Черепашинський... Їхали ми спершу залізницею, а далі фірами від попа до попа. Не раз сільські громади владжували на урочисту зустріч. Виїздили нам назустріч кінні представники громади з національними прапорами й вітали промовами, на котрі відповідали мандрівники; потім ішли всі до місцевої "Читальні" або "Товариства тверезості", й там відбувалось імпровізоване віче, виголошувалися промови, співались патріотичні й інші пісні. Часом промовляли й селяни. Потім, звичайно, цілу мандрівку закликав до себе місцевий панотець. Священики приймали нас дуже гостинно, годували обідами, вечерями й давали притулок на ніч. За браком помешкання, часом ми займали ціле горище, куди наносили соломи, й ми, полягавши покотом у два ряди, ще довго не спали, вели розмову, жартували. Пам'ятаю нашу гостину у православного декана о. Кантеміра. Цей Кантемір був румунського походження й, як він казав мені, потомок того знаменитого Антіоха Кантеміра сатирика, що почав у Росії складати російські вірші. Отець Кантемир не пускав нас од себе днів два чи три, а врешті так захопився, що сам прилучився до мандрівки й, найнявши нам кілька фір та захопивши для прохолоди компанії відер два пива, рушив із нами. В дорозі придумав він нам такий жарт: завезти нас до відомого москвофіла о. Козоріжчука, нехай, мовляв, приймає українців. Коли ми під'їхали до господи о. Козоріжчука і стали тиснутися у двір, то нам назустріч вийшла наймичка й заявила, що панотця немає дома, що вони кудись там поїхали. Отця Кантемира це не збило з пантелику. "Нічого, — сказав він, — у нас є своє пиво, ми й без його погостюємо". І ми, вломившися юрбою до вітальні, розташувалися, неначе бажані гості. Тоді о. Козоріжчук, що ховався від нас десь у стодолі, не маючи що робити, появився, немов відкіля вернувся, з жартовливим окликом: "А що це тут за юрба?" І зараз же почав примирливу мову на тему, що всі ми, мовляв, бажаємо служити народові, як москвофіли, так і народовці. Між іншим, цей о. Козоріжчук, почувши, що я з України російської, може, і сподіваючись мого співчуття, підсів до мене і став говорити на ту тему, що, власне, ніякої окремої української мови нема, що є одна мова Пушкіна й Шевченка, і в нас зав'язався диспут. Цікаво, що всі доводи проти існування української мови подавав він непоганою українською мовою; я йому також заперечував по-українськи. Мені не хотілося його поставити в ніякове становище, а, певно, я міг би повторити ту сцену, що відбулась у Кониського з Дідицьким, що написав брошуру "Как малорусину научитися в одинъ часъ говорити по-великорусски". Дідицький почав був теж доводити Кониському про єдність язика московського й українського. Кониський і каже йому приблизно так: "Знаете, если вам удобнее говорить по-русски, то давайте будем говорить на этом языке, я его тоже знаю". Та став сипати російськими фразами, та ще стараючись дати чисто московську вимову. Дідицький слухав, аж у очах йому стало темніти, а далі й каже: "Слухайте, господине, давайте ліпше говорити по-простому, бо я хоч і люблю руський язик, но протеє єще не довольно в нему біглий". У Козоріжчука ми недовго барилися, бо то була візита надпрограмова. Мандрівка, як і взагалі побут у Галичині, залишила в мене сильне враження на все дальше життя. Проживши ввесь раніший час під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування, дивно й радісно було бачити, що все те в цьому куточку України вже існує і хоч помалу та розвивається. Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоїть російський жандарм, що за одно непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди. Звідавши Галичину, потім якось бадьоріше працювалося, додавала духу та думка, що хоч у нас, на Вкраїні, та праця не матиме довго вжитку, але є країна, де вона потрібна й зараз же знайде притулок. Справляла враження і краса галицької, й особливо буковинської природи з її горами, лісами, ріками. Довелося бачити й автентичну гуцульську коломийку, плавати на дарабах Черемошем; все це, почасти рідне й почасти незнайоме й нове, збагачувало душу повнішою й ширшою уявою українського життя. Перед від'їздом із Галичини я зустрівся тут із Арабажиним, з котрим і умовились вертати разом і перевезти контрабандою кілька українських книжок. Напакували їх цілі два куфри й найняли пачкаря, котрий мав їх перенести вночі через Збруч і подати їх мені в вікно, а я мав везти їх до Києва. Арабажин поїхав просто до Києва, а я в Волочиську лишився ночувати. Даремно я просидів цілу ніч перед одчиненим вікном, дожидаючи сподіваних книжок, не скажу, щоб без страху: бо вікно моє виходило на залізничний двірець, од якого відділяла мене невеличка площа, перед двірцем увесь час ходив жандарм, і, на лихо, світив тоді повний місяць. Книжок я так і не діждався, перед світом чув, що щось двічі стрельнуло з рушниці. Дочекавшись денного потягу, я поїхав до Києва; там через кілька днів я одержав листа, що пачкар, що переносив книжки, натрапив на граничну сторожу: на нього стріляли, але він утік, покинувши куфер із книжками, котрі й були сконфісковані. На щастя, я догадався з тих книжок, що були з авторськими написами на моє ім'я, здерти картки з написами й перевезти ті картки окремо у своїй кишені, так що, зловивши книжки, не могли пізнати, кому вони належали. Інакше б мені, тодішнім звичаєм, прийшлось би було помаршерувати куди-небудь літ на п'ять до Вологодської губернії, бо між тими книжками поруч із такими, як Новий завіт і "З вершин і низин", були й видання Драгоманова, особливо зненавидженої особи для нашої адміністрації, й соціалістичні закордонні видання. Трохи пізніш у мене з приводу тих книжок таки була люба розмова з нашим загальноукраїнським "приятелем", жандармським генералом Новицьким, і то зовсім із несподіваної нагоди. Мій приятель іще з часу мого побуту в Полтавській гімназії, доктор Володимир Александров, що вже тоді закінчив свою службову кар'єру й був дивізійним військовим лікарем, видав перед тим українську літературну збірку "Складка", в якій я теж брав участь. Надумався він прислати мені з півсотні примірників тієї збірки, щоб я її дав до якоїсь київської книгарні. До "Складки" долучив він іще рукопис поеми Куліша: "Дума про курку з курчатами". В листі ж до мене, доданому до цієї посилки, писав, що "Думу" він гадає друкувати у другому випуску "Складки". Але що Куліш дуже негарно виставляв у поемі українське козацтво, то він значно переробив Кулішів текст і посилає мені цю поему у двох текстах a regarde*(* Для зіставлення (франц.) — Ред.) і просить мене додати свою думку про його поправки, але не дуже кому показувати цю поему. В тім же листі писав він, що цензура заборонила йому збірку народних пісень за те, що там у якійсь пісні зустрілося слово "Україна", і що він знов подає таку ж збірку через одеську цензуру. "Хоч би цензорові очі засліпило, щоб він таки дозволив її", — писав мені Александров. Це все, книжки й писання, були в пакунку, який я мав одержати на двірці залізниці. І от я ледве дістав цей пакунок, як до мене приступили два жандарми, арештували мене на "гарячому вчинку", повели мене спершу до залізничного жандармського офіцера, де мене старанно обшукали, розкрили пакунок, списали протокол, а тоді з тріумфом попровадили у фіакрі до старокиївського поліційного участку, а тим часом послали до мене на помешкання зробити в мене трус. Там, крім кількох листів, невинних книжок, підручників та гітари, нічого не знайшли. Гітару, як сказали мені свідки, довго трясли, мабуть, гадали, що з неї випаде принаймні бомба, але нічого не витрясши, забрали листи, записну книжку й літографований санскритський текст "Наля й Дамаянті". Як мене ввели до кабінету його вельможності, то всі ці трофеї вже лежали перед ним на столі. Генерал Новицький зустрів мене великим криком: — Что это вы, молодой человек, здесь в университете малороссийскими гадостями занимаетесь?! Какие вы книжки получаете? Я скромно заявив, що то ж книжка, дозволена цензурою... — А что это за курка с курчатами? Это тоже, наверное, гадости? Я відповів, що сам не знаю, що це таке, бо ще ж не міг її прочитати. — Ну, конечно, все это гадости; вот вам Александров пишет: "Думу про курку не дуже кому показуйте". Ведь если бы это не были гадости, то он бы не писал, чтобы вы всем не показывали. Потім став переглядати поему й листи і кричав: — И все на малороссийском наречии; все это гадость, все это требует перевода. Допитував він мене з антрактами, висилаючи на якийсь час до іншої кімнати. В один із нападів тиче мені під ніс санскритський текст і кричить: — А это что у вас за шифрованное письмо? Я пояснив, що то санскритський текст для університетських студій. — Ну да, знаю, а это что? — й показує мені сторінку в моїй записній книжці, де галицькі мандрівники залишили мені на спомин свої підписи. Я признався, що то підписи моїх галицьких знайомих. — Да, знаю, вы там малороссийскими гадостями занимались. Тут же став мене допитувати, чого я ночував у Волочиську; моїй заяві, що, втомившись дорогою і трохи недужий, хотів відпочити, звичайно, не повірив і раптом запитав: — Сколько чемоданов книг было послано? Звичайно, я не сказав два чемодани, а, прибравши найневинніший вигляд, спитав його: — Каких книг? Мабуть, він подумав собі, що, може, то й не я хотів перевезти книжки, й більш про них не згадував, а, покричавши трохи та пообіцявши вигнати мене з Києва, якщо не перестану займатися "малороссийскими гадостями", відпустив додому.