"Дермань для мене центр центрів на планеті",— писав уже зрілий письменник. Тилявка — село "без особливого минулого, невеликої культури"— все ж дала хлопцеві відчуття зв'язку з селянською верствою, ввійшла "в плоть і кров" звичаями, обрядами, традиціями, дала відчуття й розуміння землі та праці на землі як основи життя. Крем'янець дав зразок хай і провінційної, але міської культури і, як свідчив сам автор, "був гідним місцем для юначого визрівання". Отже, і вроджене, і набуте. У спогадах на "Білому коні" пізніше з'являться такі слова: "Постають в уяві батьки, дім, рід, покоління, у цій землі їх коріння, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух".
Почуття безвиході в обставинах, коли творчий дух мав бути теж розчиненим, породжувало протест і небажання з цим миритися: "Ми в той час мали дуже небагато місця в цьому просторі, всі вулиці, написи, уряди, школи — все було виключно польське... Всі ми були на списку "нєпожондних", наші дипломи не були дійсні, щоб перейти до вищої школи, треба було робити додаткові державні іспити з дуже суворими вимогами... Але й ті, що проходили крізь те вухо голки, не завжди могли потрапити до вищої школи в Польщі. Залишалася заграниця, на яку рідко хто з нас міг собі дозволити..."
ЮНІСТЬ: МРІЇ І ДІЙСНІСТЬ
Боліло серце за рідний край. Цей біль породжував потребу діяти. Наголосимо на цьому надзвичайно важливому моменті: як часто наші бажання так і залишаються бажаннями через брак волі до їх здійснення, як часто проголошений патріотизм залишається голою декларацією через те, що людина "любить" Україну, як відомий герой В.Самійленка, — на печі. Улас Самчук — діяв. Окрім головування в літературно-мистецькому гуртку "Юнацтво", окрім просвітницької роботи, коли "брали приступом кожну хату і кожну душу", окрім організації кооперативу, театру, спортивних свят, танцювальної групи, було ще й членство в терористичній групі, яка, як вважали її учасники, була складовою частиною Української Військової Організації (УВО), була підготовка навесні 1928 року разом з гімназійним товаришем Антоном Гакеном замаху на українського єпископа Дениса Валединського, який погодився брати участь у святкуванні 132-ої річниці польського державного свята "3-го мая". Але в душі жила мрія: стати письменником.
Діяльність товариств "Просвіта" у західному краї України — це та основа, на якій закладалися початки боротьби за українську державність, формувалася нова людина. У споминах "На білому коні" У.Самчук пише: "... коли я... по довшому часі (у 1941 році — А.Ф.) прибув до свого села, воно вже було не колишнє село, а теперішнє. Різнилося воно від решти сіл, як різниться здорова людина від хворої. А з огляду на те, що ми розогнювали не класову, а скорше людську національну, політичну, господарську свідомість, село було збережене від провокацій, взаємоненависті і доносів, а тому його не зумів розкласти більшовицький режим останніх років і воно найкраще збереглося.
Ми не ділилися на панів, куркулів, підкуркульників, між нами не було партійних гістериків, бомбастичних пропагандистів, паперових "героїв праці", а звичайні розумні трудові люди".
Саме тому з такою мало не побожністю дивиться на будинок "Просвіти" у Львові молодий хлопець: "Довго стояв перед нею, дивився на неї і не міг надивитися": тут "була наша чудова, дорога "Просвіта", яку я знав, любив і шанував, бо вона несла в наше село справді просвіту".
Львів став для юнака "тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західнього типу", систему відродження якої він "волів би поширити на решту української території". Саме у Львові, стоячи перед пам'ятником І.Франку, почув слова: "...не бійся, хлопче! Йди у широкий світ! Шукай і знайдеш, стукайся — і тобі відчинять!" "Може, це був голос Христа, а, може, Івана Франка",— скаже пізніше письменник.
МЕТА
— Отже, є мета. Але чи достатньо її наявності, щоб людина збулася?— звертаємося до учнів. — Чи, може, бути ще щось? Що саме?
Якщо запитання виявиться заскладним, підкажемо учням: мета має бути високою, красивою, благородною. Тільки тоді вона поведе людину, допоможе сформувати себе. Недарма той же О.Довженко зазначав: "Тільки велика мета породжує великі характери".
Тому стати письменником У.Самчук мріяв не просто задля самореалізації. Він прагнув реалізувати себе в ім'я національної ідеї, "переборення і знищення" стану історично задавненої стагнації", у якій перебувала Волинь. Він потребував "світа, простору, досвіду, знання... А головне — свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити". Рабська покірність була чужою його натурі. Франкове "Лиш боротись — значить жить!" стало його кредом. "...Лишатися в глухій провінції, замученій поліційними обмеженнями, напівголодному раціоні покорму для душі і тіла для мене значило знищення. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя..."
ПОШУКИ
Влітку 1924 року була спроба перейти кордон радянської України, хоча "ніколи ні духом, ні серцем, ні розумом не був комуністом, не поділяв того вірування, не вважав його за господарську систему". Була просто віра, що там свобода, туди пішло багато товаришів, про неї розказували, за неї агітували. І дуже хотілося вчитися. Дорога закінчилась у польській в'язниці, де юнак познайомився з тими, хто вже "скуштував" "комуністичного раю".
Із наївною вірою в більшовицькі гасла було покінчено. Останньою краплею в цьому процесі стало зрозуміння, що дорога до Києва, де можна навчатись, де можна втілити свій фантастичний намір — написати епопею у трьох частинах про Україну з трьох різних періодів її життя — княжого, козацького і сучасного, — дорога ця — закрита.
"Дід-Дніпро" — так називався роман, надісланий до Державного літературного видавництва в Харкові. І стверджував у ньому молодий автор, що після перемоги соціалізму "він знову поділиться на націоналізм". Відповідь (але чомусь не з Харкова, а з Берліна) "гласила", що автор має талант, але сам рукопис "вимагає багато обробки, а головне — достотної зміни поглядів на багато деяких питань", а посольство України взагалі відмовило у видачі документів на в'їзд до України.
Разом із зрозумінням неможливості повернення на Україну прийшло й усвідомлення злочинної суті більшовизму, що згодом виллється у болюче: "...Хто вірить у большевизм — є свідомий злочинець проти себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться, — ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть".
Погляд спрямовувався на Захід. Він не міг залишатися з людьми, "які не потрапили сформувати норм вищого рівня... замкнулися в колі найнижчих інтересів і лишень віками безсило нарікали на якусь абстрактну долю, яка ніби завинила в їх становищі", не міг, бо "рабом є не тільки той, що кориться, а й той, що неволить до покори".
Сам письменник думав інакше: "Ніхто і нічого нам не завинив! Завинили ми самі! Завинив передусім я! А тому я мушу знати чому. І питати там, де є відповідь". На цьому моментові учитель повинен також особливо наголосити: юнак шукає причин невдач насамперед у собі. Це був погляд нового покоління, яке прагнуло конкретної дієвої праці, яке шукало конкретних відповідей на конкретні запитання. Гадаємо, такий підхід, такий приклад буде корисним для старшокласників у час їхнього громадянського змужніння.
ЗАХІД
Військова служба, до якої було покликано юнака, сприйнялася як знамення Боже. Переможець з марафонського бігу на 10 км спортивної дружини 16 піхотного полку 3-ої дивізії отримує медаль Хоробрості та два дні відпочинку. Випросившись на ці два дні до міста, він 23 серпня 1927 року дощової ночі переходить польсько-німецький кордон.
Відбувши за вироком німецького суду 3 тижні ув'язнення за нелегальний перехід кордону, Улас Самчук працює візником у багатого поміщика в м.Бойтені на Горішньому Шлезьку. Навчає згодом польської і російської мов дітей директора місцевої гімназії і сам навчається. У 1928-1929 роках — у Бреславському (теп. Вроцлавському) університеті, згодом переводиться до Праги в Український Вільний Університет, повний курс гуманітарного факультету якого закінчує 1931 року.
"У житті кожної людини є час і місце, що. творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий". Тут він зустрівся з О.Стефановичем, О.Лятуринською, Л.Мосендзом, О.Ольжичем, О.Телігою, тут перебували Д.Дорошенко, О.Олесь, Наталена Королева, тут кувався новий світогляд, народжувалася нова література, найяскравішим проявом якої стала "празька школа", тут були написані "Волинь", "Марія", тут зміцнів і скристалізувався його талант, остаточно сформувалася духовна особистість письменника. Сформувалась "у гурті покоління Крутів, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу". Це покоління вірило в ідею, в її дієвість і здійснення, вірило в перемогу. Мета, воля, віра — було їхнім кредо. "Я не належав до породи пристрасних політиків, але силою фактів був втягнутий в цю атмосферу молодих людей, яким здавалося все можливим і які майстрували фантастичні плани свого майбутнього".
Важким ударом для юнака став розкол на "мельниківців" і "бандерівців" Організації Українських Націоналістів, сили, яка об'єднала, згуртувала емігрантів навколо, ідеї боротьби за незалежну Україну. До нього приходили агітатори, розповідали про нездатність до боротьби старого проводу, очолюваного Андрієм Мельником, намовляли пристати до бандерівців. "Повний скепсису, протесту, невдоволення", він залишається "на старих позиціях". Тут більшість старих друзів, тут Олег Ольжич, "друг, колега, брат" (одного разу вони справді побраталися), а найголовніше — він принципово не приймав ідеї розколу, розбрату, вбачав у цьому прояв властивого українському національному характерові індивідуалізму, групівщини, "кочубеївства", "махнівства".
Пізніше письменник вступить у полеміку з Д.Донцовим, під впливом якого перебувала "празька школа", і відстоюватиме "теорію синтезу" інтересів, прагнень, ідей, перевагу свідомої мети над сліпим волюнтаризмом.
З проголошенням у 1938 році Карпатської України Улас Самчук виїжджає до Хуста.