Обідрані цісарським урядом, обтяжені обов'язками, позбавлені елементарних людських прав, селяни-наймити шукають виходу. Знаходять його в службі. Одне ярмо змінюється іншим, а "мужицькі лумера" слідують за ними: "Перше лумеро — мужик оре; (...) осьме лумеро — мужик несе... ба ні! Гидно: тут знов інакші лумера: перше лумеро — мужик несе, де кажуть; друге лумеро — мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі".
У листі до М. Павлика Мартович признався: "Я маю ще сказати, що відай, допишу, яко другу часть до сего, закладини читальні в тім селі наперекір попові й дідичеві, тут, звісно, ліпше би мож схарактеризувати Кабановича. Та й гадаю ще й третю доробити "Аниця на службі в професора". Але це ("Лумера"), як побачите, само для себе може цілісність становити .
Трилогії Мартович не написав, та проблеми, порушені в оповіданні "Лумера", осмислюються і в оповіданні "Мужицька смерть". У центрі твору — відтворення психології смерті спролетаризованого селянина в умовах капіталізму. Тема не нова. До неї зверталися попередники і сучасники Мартовича. Достатньо згадати новели В. Стефаника "Скін", "Самасаміська", Марка Черемшини "Лік", з яких постає глиба горя і нужди селянина, котрого "так узяли в крепи, що й умерти ніяк".
Оповідання можна назвати "сатирою без сміху" (Юрій Борєв). Характер цього сміху Мартович визначає сам: "...засміявся мужицьким сміхом, що тілько голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх". Це не гоголівський сміх крізь сльози і не легкий народний гумор. Сміх Мартовича— це ніби синтез двох різних тенденцій художнього зображення дійсності: сміх як життєствердне позитивне начало і як руйнівна сила, здатна знищити все зло, що стоїть на перешкоді добра і щастя людини.
Легкого гумору немає і в "Мужицькій смерті", бо "щирий сміх дуже рідкий та Й тому неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівчина до хлопця з любощів, але люди кажуть, що вона не сміється, тільки щікириться". Герої оповідання не мають ні причини, ні підстав для "щирого сміху". Та й ситуація ніяк не сприяє йому. Помирає людяна, така ж обездолена, як вони. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо "все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе".
Вдумаймося в слова тієї розради, і нас вразить жах становища селян, їх холодна філософія сприйняття його, спокійна урівноваженість суджень про трагічні речі. Говорять всі про все. Несподівані повороти в розмові — від безнастанно-цинічного віщування Грицихи скорого чоловікового кіпця до економічного стану і готовності стати перед страшним судом кожного із присутніх. "А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сьогодні тягли душу за податки, а жінка би сказала: "Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш".
Створюється враження невимушено-природної імпровізації. Кожний веде свою мелодію, яка вливається в загальний багатоголосий хор. Подиву гідна злагодженість звучання його, плавність переходу мотиву в мотив, "виконавська" оригінальність. Трагічний у своїй основі зміст мотивів передається в мажорній тональності. Маневр несподіваний, але художньо вмотивований. Такий прийом дозволив Мартовичу відтворити прірву між гнобителями і гнобленими, пробудити почуття гніву й активного протесту проти соціальної нерівності і політичного деспотизму.
" — Ану, аби так пани або крамарі,— сказав малий Микита,— то хоть най усі вимирають, що до ноги, то ніхто їм не заперечить. Хоть най їх холера витисне до лабя, то кождому зась (...)
— Або най конає й десять літ, то вільно. А мужикові ні, бо зараз коштує. Або махай зараз, а ні, то вставай до роботи".
Народ як втілення ідей демократизму, як вічна основа національного життя, як могутня сила революційного стремління в суспільстві був головним героєм Мартовичевих творів. Пригноблений соціальним ладом, знеможений податками і підневільною працею, доведений до відчаю і смерті, він мусив врешті-решт почати усвідомлювати себе соціальне. Це вже не ті нечитальники, що надіються на зміну начальства, покірні своїй долі, не сприймаючі радикальних ідей.
В "Мужицькій смерті" діють інші люди. Автор показує нові процеси на селі — проникнення пролетарської ідеології, поширення нових ідей і понять у селянський лексикон, нові форми і категорії селянського мислення. Наслідки пропаганди радикальних ідей очевидні. Селяни не піддаються на підкупи, загрози, кари й утиски й вибирають до "ради самих противників дідича".
У селі є читальня і радикально настроєна молодь. Публіцистично-журналістська лексика повнокровно входить у побутовий вжиток селян. "Михайло мав звичку лослугуватися книжними словами. Так привикав до тих слів, наче би їх змалку переймив, та й був переконаний, що кожний розуміє ті слова".
Ніби відгукуючись на заклики газети "Хлібороб" писати дописи, викривати утиски і несправедливість, згуртуватися, щоб спільними силами вести боротьбу за свої права, селяни-читальники "пускають Коропа в газету". Можливо, дещо наївна форма протесту, але важливіше усвідомлення селянами своїх класових позицій: "Коропе! Ти з громади жиєш та й людям пакості робиш? Таже якби люди на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи (...) Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте".
Суспільно-політична свідомість селянства з кожним днем зростає. Поступово народ позбувається пасивності, покірності, рабського відношення до сили і влади — вад, штучно прищеплюваних йому державою і владою впродовж віків, і тягнеться до світла, визволення і розвитку. Навіть Гриць, який ненавидів Петра, бо він був секретарем читальні, проймається до нього любов'ю і вдячністю.
З великою соціальною гостротою й емоційною напругою відображено поступове конання селянина, який не може по-людськи ні хворіти, ні вмерти. І річ не в тому, що він позбавлений можливості лікування, чи, скажімо, елементарного "комфорту", яким найбідніша родина мала би оточити смертельно хворого чоловіка в останні дні. І, звичайно, не в тому, що кожній людині гірко прощатися зі світом. "Гриць хотів умерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умерти так, як люди, не крадьки". Та померти так, як люди, Гриць не міг. Засобів на прожиття родині не залишав, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його — годі. Лихвар посягає на помірочок, котрий годує всю Грицеву родину. Перспектива видатків на похорон мучила його, може, більше, як хвороби чи смерть. "А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?" — голосила над живим ще чоловіком Грициха.
У словах Грицихи — жахлива правда мужицького життя і смерті, страшна своєю оголеністю й екстремальною ситуацією, в якій висловлена. Жінка, як і Гриць, прекрасно знає, що чоловік "хоть би подужав, то нічого не порадив би". Тому вибух нестримного жалю і гніву, обурення й докору адресується не Грицеві, австро-цісарському урядові з його законами, які "за бідними людьми, за каліками не обстають".
Глибоко символічний підтекст має марення Гриця і щире признання про свою неминучу смерть радикалові Петрові. Мартович вірив, що реалізація сподівань на щастя селянства невіддільна від радикального руху, який охоплює селянську масу, усвідомлюючу себе як клас, здатну відкрито висловити свою ненависть до класового ворога. Під впливом радикальної пропаганди прозрівають селяни — герої оповідань про буржуазну демократію і вибори ("Квіт на п'ятку", "Смертельна справа", "Війт", "Хитрий Панько" та ін.).
Мартович віддав багато сил і енергії питанню виборів до галицького сейму і австрійського парламенту, організовуючи віча, агітуючи за селянських кандидатів, виступаючи з публіцистичними статтями і художніми творами. Вибори були одною із найважливіших соціально-політичних проблем в Галичині. Австрійська конституція не давала ніяких політичних прав трудящим. Існуюча куріальна (виборча) система, дія різних цензів: маєткового, віткового, осідлості, позбавлення голосу військових і жінок — все це давало привілеї великим землевласникам і буржуазії, насамперед польській шляхті. Один селянський депутат, за підрахунками І. Франка, виступав від 75 тисяч населення, тоді як один панський — від 50-ти осіб. Але й ці ампутовані права трудящих порушувались терором, шахрайством, підкупом при самих виборах.
Не дивно, що австрійська конституція з її фальшивими словами про рівність і свободу піддавалась нищівній критиці громадсько-культурними діячами, письменниками, радикальною пресою. Оповідання Мартовича засвідчують, як багато зробив він у вирішенні завдання всебічного політичного викриття і сатиричного висміювання австро-цісарської влади з її виборчою системою та підготовки селянства до революції.
Оповідання "Квіт на п'ятку" і "Смертельна справа" написані як антитеза на одну і ту ж тему — роль і потреба агітації .у національному і політичному прозрінні мас. І в першому і в другому оповіданнях діють затуркані селяни — Микола Підпалений і Петро Підошва. Обидва — виборці і голосують за українського кандидата. Перший — з намови попа, несвідомо; другий — під впливом радикальної агітації, усвідомлено.
На соборчику в отця декана принагідне обговорювалася і справа виборів. Виступ отця Альойзія на ньому розкрив його політичну орієнтацію, що зводилась до заперечення всяких передвиборних віч і агітацій. Вони зайві, бо і мужикові забагато накладається до голови тими вічами". Достатньо, на думку Альойзія, підготувати одного виборця, найбільш відданого отцеві, написати йому картку з прізвищем українського кандидата, і він проголосує, як найсвідоміший виборець. Отже, без агітацій, без пробудження диких інстинктів, але "пасторським наставленієм" можна не тільки весь народ прибрати до рук, а й ніякий "вітрогон не важив би ся зазирати до наших сіл і викликувати заколот межи пастирем і парафіянами".
Отець Альойзій задоволений. Сьогодні він вислав свого наймита Миколу на вибори. Уявляв, як той проголосує, і смакував свою перемогу. Був зворушений до сліз від любові до того простого народу, готовий розцілувати його.