Уже з ремарок постає перед нами його світла велич. З палкою любов’ю говорять про рідне місто герої. Перші слова п’єси — натхненна молитва Сильвестра:
Благослови, господь, державний Киів,
Що на горі над голубим Дніпром
Пильнує мир і всі труди людські...
В уяві Елизавети місто постає як картина казковоі краси:
А Киів наш-зелений і прозорий!
Дніпро широкий. . . кучеряві гори,
Палати білі, бані золоті. . .
Де ще красу подібную знайти?
Анна журиться, що щ доведеться стати французькою королевою і переїхати до Парижу — а там, не як у Києві, "доми холодні, вулиці брудні", там "ні кравців, ні крамарів путящих".
Владна сила любові до батьківщини струмує в калоритному образі Свічкогаса. Це веселий монах, любитель випити й пожартувати з дівчатами. За надмірну прихильність до чарки він попадає із книжних списателів у свинопаси. Тоді тікає разом з варягами, подорожує, воює, плаває морями. Свічкогас стає вельможним багатим рицарем, але не може втопити у вині, заглушити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва:
Стужився я за цвітом рути-м"яти,
За Києвом знудився у сльозах. . .
Ладен я свині пасти в цих ярах,
Ладен я свічки гасити по церквах,
Ніж рицарем вельможним і багатим
Розкошувати по чужих краях!
Це й не дивно, бо як каже Сильвестир:
Хто вип’є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути.
Точними, глибокими афоризмами пересипано всю драматичну поему "Яро лав Мудрий" — це небачене багатство думки та краси, що коли навіть нічого не хочеш почерпнути з нього, не будеш нагинатися, то й тоді однак, щось візьмеш із собою на все життя.
"СВІЧЧЕНЕ ВЕСІЛЛЯ"
Так народу судила історія — жити, перемагаючи варягів. А ворогів — ой як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорними натовпами, зваблені родючими ґрунтами, багатством лісів і надр земних, достатком ї міст і сіл.
Дзвенів меч Ярослава в битвах із печенігами, водив Ігор полки на половців, розбив Олександр Невський псів-рицарів. Віки татарської чорної неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений, знесилений народ не зміг відразу дати ім. відсіч, не зміг — але й не скорився.
Вивчаючи акти Литовсько-руської держави, Кочерга знайшов грамоти князів про заборону світла в Києві: "Коли я випадково потрапив на мотив "заборони світла", мотив, що послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру".
Отже, сюжет драми навіяний історичними документами про "заборону світла" і про боротьбу київських міщан проти неі.
. . . Київ 1506 р. Це вже не те оспіване в "Ярославі Мудрому" світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями. Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічці світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — "чорні люди", що вони-хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.
У п’єсі "Свіччене весілля" Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розпочалася боротьба за волю, як із вогника свічі розгорілася пожежа народного повстання:
Коли добром ніхто не дасть нам світла,
Його здобути треба — молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та крайна,
Що в боротьбі ї не засвітила.
У "Свічченому весіллі" наскрізним образом, навколо якого обертається події, е образ світла. Так, темному ремісницькому Подоллю протиставляється сяючий вогнями замок воєводи. Урочисте запалення цехових свічок на весіллі Свічки — це ніби спалах непокори в серцях люду. Жорстокий присуд воєводи осліпити Івана, аби не бачив більше сонця, білого світу, теж пов’язаний з образом світла. Нарешті слабенький вогник свічі в ліхтареві, який крізь бурю проносить Меланка, щоб урятувати свого коханого, теж символічний.
Зваблива й світла, неначе промінь сонця, Меланка чарує всіх — від подруг до свавільного князя Ольманського. Щира та вірна в коханні до Івана, вона відкидає залицяння всесильного каштеляна-управителя замку. Постать Меланки оповита високим трагізмом. Сила кохання, прагнення врятувати життя Свічки змусила ї після довгої і жорстокої внутрішньої боротьби згодитись пожертвувати дівочою честю. І все ж вона врятувалась від князя. Мужня дівчина гине, та ї смерть запалила на боротьбу весь народ. Образ Меланки — це символ світла, кохання, вірності.
Не може не зворушити трагічний шлях дівчини від воєводного замку до темниці, де чекає на смерть ї наречений, шлях, коли вона береже, більше ніж власне життя, вогник свічі, який має врятувати життя Іванові. Та цей символ має набагато ширше й значиміше звучання.
На це вказував у передмові до п’єси сам автор: "Образ Меланки, дівчини, яка приносить тремтячий, але незгаслий вогник крізь бурю і терни своєї весільної ночі. . . , є поетичним символом України, що "з тьми віків та через стільки бур" пронесла незгаслим живий вогник своєї волі й культури. . . "
У драмі світло протиставляється темряві, трудове Подолля — горі, де стоїть замок воєводи. На цьому протиставлені, власне, й побудована вся п’єса. Мужнього й відвертого зброяра Свічку обурюють князівські утиски, кривда, неправда. Він поклав собі повернути місто вкрадене воєводою світла. Задля киян-бідняків юнак наважується пробратися в замок і викрасти грамоту-привілей, дарований Києву князем Олександром. Свічка гордо відкидає пропоновану воєводою угоду: поверни лиш привілей і будеш живий та вільний, хоча й без світла. Відкидає, бо не тільки особистим щастям живе людина. Відкидає, бо лине думкою в майбутнє. Тому й проголошує упевнено:
Хоч не мені — для вільного народу Колись зоря займеться світова.
Мужній і сильний Іван Свічка щиро та ніжно кохає казково прекрасну Меланку. Коли зброяра, зв"язаного, тягнуть на розправу, він звертається до друзів: "Благаю, бережіть мою єдину". У відповідь йому пролунала урочиста, як присяга, погроза панству: "Постривай! Ще не скінчилося Свіччине весілля!"
Свічці, його побратимам-цеховикам протиставлені воєвода, каштелян князь Ольманський, литовські рицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч!
Жорстокість, деспотизм, насильство. Таким життям живуть і воєвода, і рицарі. Щоправда, драматург не малює їх під одно чорними фарбами. Усі вони — живі люди, зі своїми характерами, звичками.
Підступний і жорстокий князь Ольманський. Його скорила краса Меланки. Уперше побачивши дівчину, він захоплено вигукує: "Яка ж краса чудова!", "Вся вона палає, як заграва, як світова зоря!" Але тут чується не щире захоплення, схилення перед красою, а вибух сліпої пристрасті, тваринна жага оволодіти тим, що сподобалось.
В усьому замку панують брехня, підозра, насильство і розпуста. Дружина Кезгайла-Рузя зраджує чоловіка з журою, сам воєвода тішиться з полонянами.
Найближче до трудового люду стоїть дружина воєводи Гільда. Вона заступається за покривджених, допомагає Свічці здобути привілей, запалює вогник у Меланчиному ліхтарі. З воєводою Гільда тримається гордо, з презирством його гульбища та розваги. Це й не дивно — адже вона родом , як і Свічка, із ремісників , дочка кутногорського цехмайстра-збояра. Воєвода завдає її в монастир.
Юрист за освітою, Кочерга чудово знав стародавнє законодавство, життя і побут міст , ремісничі цехи . Це добре прислужилося йому при створенні "Свіччиного вісілля". Події у драмі змальовано так яскраво і виразно , що відчуваєш себе ніби аж їх свідком , безпосереднім учасником .
У "Свіччиному весіллі" ще раз прозвучала тема козацтва, захисту волі і батьківщини, тема ледь намічена в "Ярославі Мудрому" образом Журейка, який тікає на південь, де ли , орди кочові, а згодом стане Руськая держава".
Козацький ватажок Кмітич хоч і побіжно, але дуже рельєфно окреслений у п'єсі. В ньому відчувається вільний лицарський дух козацтва . Кмітич дає гідну відсіч литовським вельможам , відстоюючи честь тих , хто взяв на себе "нелегкиий обов'язок і труд" шаблею й сохою далекі наші межі боронить". Тільки Кмітич заступається за ображену воєводою Гільду. На її докір, що "нема в Литві вже рицарів, щоб меч свій підняли за жінку та за правду, " гордо відповідає :" В Литві нема, а на степу ще є. " І вирушає до Вільпи обстоювати права киян і честь Гільди.
У драматичній поемі "Свіччине весілля" І.Кочерга змалював волелюбний народ, який століттями через криваві битви з поневолювачами трудно , але впевнено йшли до своєї свободи.
Тема: Юрій Яновський – "лицар культури нації". Романтичний роман у новелах "Вершики".
Мета:
(навчальна): ознайомити студентів з творчістю Юрія Яновського.
(виховна):
Вид заняття: лекція.
План
1. Життєвий і творчий шлях Юрія Яновського
2. Творчість Ю.Яновського.
3. Романтико-героїчне зображення подій громадянської війни у романі "Вершники":
а) жанрова своєрідність роману,
б) особливості композиції "Вершників",
в) образи роману,
г) мова і стиль твору.
Література:
1. Українська література: 11 клас / За ред. Р.В.Мовчан. – К., 2000. – С.104-125.
2. Непорожній О.С., Семенчик І.Р. Українська література: Підручник для 11 класу. – К., 1993. – С.156-170.
Ю.Яновський
Народився 27 серпня 1902 р. в с. Майєровому на Єлисаветградщині в заможній селянській родині. До 5 років жив у діда Миколи, який мав 180 десятин землі, великий будинок, розкішний вишневий сад. Там пізнавав нехитру науку жити на цій землі. Дід любив онука надзвичайно. Ще першим учителем був сільський коваль і тесля, який "розповідав чимало пригод – власних і чужих", "знав безліч казок", навчив "любити дерево і людські руки біля нього", — як запише Яновський у своїх "Коментарях до книжок".
Коли підріс, віддали до монастирської школи, потім до земської в с.Нечаївка. Добру освіту здобув у Єлисаветградській реальній школі. На той час це був досить солідний середній навчальний заклад у повітовому місті. Його закінчили М.Садовський, П.Саксаганський, Г.Юра, Є.Маланюк, В.Винниченко...
Жив у родичів Вільчинський, аж поки після повернення з фронту батько купив у Єлисаветграді будиночок. То були часи революційних потрясінь в Україні.