Прижиттєве щастя не для нього, підсумовує промовець, його чекає інше – вічна слава.
Ряд промов подаються Л.Жемчужниковим із заувагою, що вони не були виголошені. Це промови пермянина Южакова та поета О.Чужбинського.
Невимовної туги і жалю сповнене "Голосіння українок" О.Білозерської, яке вдало наслідує народні голосіння. Тут наявні численні деталі народного обряду похорону, що свідчить про досконале знання Ганною Барвінок народних звичаїв. У "Голосінні українок" – багата образна система, влучні порівняння і постійна гіперболізація з наростаючою градацією.
Загалом стаття Л.Жемчужникова є своєрідною підбіркою матеріалів вшанування пам’яті великого поета і мужньої людини, що, незважаючи на постійні життєві випробування, зуміла пронести крізь роки щирість серця і високість думки.
Смерть Т.Шевченка стала приводом для написання статті Г.Т. "Несколько слов о народности в религиозной жизни" [9, 128-142]. Невстановлений автор відстоює думку, що самобутність будь-якого народу не втрачається через "сторонні позитивні впливи" (зокрема релігію християнства), а тільки набуває якісно нового розвитку. Однак вплив цей, зауважує, не має бути безмовним підкоренням. Це дуже негативне явище, як і інша крайність – замкнутість.
Український народ, який має багату історію і мову, зумів зберегти свою самобутність і надію на краще майбутнє. Автор статті зауважує також, що розвиток нової української літератури, яка привернула до себе увагу не тільки малоросіян, безумовно, набув нової сили і якості завдяки Т.Шевченкові, гідному сину свого народу. "Народ, среди которого появилась такая личность, как Шевченко, не погибнет в круговороте истории, не совершив своего назначения ... После Шевченка наша народность имеет законное право на свое существование" [9, 129].
Аналізуючи поему "Гайдамаки", автор статті наголошує на релігійному характері визвольної боротьби українців. Однак він не завжди вбачає у цьому тільки позитивне. Змальована сцена вбивства Гонтою своїх дітей-католиків свідчить про моральну боротьбу в душі Гонти "двух противоположных чувств в герое – любви отца-христианина к детям и ненавистью к врагам-католикам" [9, 138]. Однак не думка про кроваву помсту стала джерелом поеми Т.Шевченка, а почуття істинно християнські ("Болить серце, як згадаєш: Старих слов’ян діти впились кров’ю").
У поемі "Наймичка" автор теж вбачає елементи релігійного світобачення українців. Отже, Т.Шевченко вкладає в свою поезію релігійний елемент не тільки тоді, "когда его собственная душа волнуется и кипит теми или другими мыслями и чувствами" [9, 139]. Так, згадуючи рідну землю в чужій стороні (тобто на засланні), поет малює свято Різдва Христового, що є для нього своєрідним очищенням душі.
Особливо наголошує критик на Шевченковому перекладі "Давидових псалмів", де письменник не копіює релігійний текст, а відтворює тільки ті моменти твору, які співзвучні його душі.
Як робить висновок автор статті, у всіх поезіях Т.Шевченка виразно відчутний релігійний елемент. "Этим мы не хотим сказать, что поэзия Шевченка есть поэзия религиозная: в таком случае мы приписали бы поэзии Шевченка (вопреки всякой истине) исключительность и лишили бы ее той полноты, какая свойственна поэзии всех истинно великих поэтов. Нет, мы хотели сказать только то, что в поэзии Шевченка есть и элемент религиозный ..." [9, 141].
Намагається осягнути феномен творчості Т.Шевченка і М.Костомаров у статті "Воспоминание о двух малярах" [10, 44-56].
М.Костомаров проводить у статті своєрідну паралель між долею обдарованого кріпака Грицька, чий талант не проявився в повну силу, і долею колишнього кріпака – великого поета і художника Т.Шевченка. Поетична натура Грицька через постійні злидні притупилася: його вже не чарувала краса природи, "ему скучны казались Пушкин и Жуковский; даже стихи Шевченка не пробудили в нем сочувствия по родственности языка. Только Квиткины повести заняли его, но не по художественности, а по верности изображения крестьянского быта, в котором он сам родился и вырос" [10, 47]. Поетичість вже не захоплювала його, тільки побутовий натуралізм в описі селянського життя ще міг привернути його увагу, зацікавити окремими деталями рідної стихії. Талант Т.Шевченка зумів вирватися з кріпацької залежності, "вывел его из тесной сферы неизвестности для высоких дум, тяжелых страданий и бессмертия" [10, 48].
Описуючи першу зустріч із Т.Шевченком, М.Костомаров акцентує на враженні, яке на нього справила ця неординарна особистість. Недовір’я і настороженість Т.Шевченка до слів М.Костомарова, як пояснює останній, було зумовлене своєрідністю українського характеру, що сформувався внаслідок постійного обману і двоєдушності панівного народу. Ця риса в останні роки життя Т.Шевченка перейшла в іншу крайність – надмірне довір’я.
Недруковані вірші Т.Шевченка, що їх прочитав сам автор, справили на М.Костомарова надзвичайно сильне враження: "Меня обдало страхом: впечатление, которое они производили, напомнило мне Шиллерову балладу "Занавешенный Санский Истукан". Я увидел, что муза Шевченка раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было заглянуть туда!" [10, 49].
Поезія, переконаний М.Костомаров, завжди веде вперед громадський поступ, історія, наука та практика слідують за поезією вказаними шляхами. З цього погляду Т.Шевченко є першопрохідцем, чий важкий труд має прислужитися у визвольній боротьбі знедоленого люду. Тарасова муза сміливо вказала світло істини простому народу, відкрила інтелігенції "таємну завісу", за якою крилося невідоме їй життя. Поезія Т.Шевченка істинна, творець її витримав усі випробування долі, залишився чистим у всіх переконаннях, свіжість поетичного чуття Т.Шевченка вражає і досі. Однак, зауважує критик, талант його великої творчості починає слабнути. Порівнюючи огненні вірші Т.Шевченка 40-х років з поезіями, створеними в останні роки, М.Костомаров відзначає їх суттєву різницю.
Поет-страдник тільки в кінці днів своїх був овіяний заслуженою славою. Україна вбачала в ньому свого народного поета. Росіяни і поляки признали в ньому великий поетичний талант. М.Костомаров відзначає, що Т.Шевченко не був поетом лише однієї народності, його поезія вищого злету.
М.Костомаров намагається з’ясувати поняття народності. Він цілковито відкидає думку, що "народный поэт есть тот, кто может удачно изображать народ и заговорить в его тоне" [10, 50]. Такою постає, наприклад, творчість О.Кольцова. Т.Шевченко ж не підлаштовувався під народний тон. Йому не потрібні були такі зусилля, бо він мислив і говорив, як народ. "Шевченко как поэт – это был сам народ, продолжавший свое поэтическое творчество. Песня Шевченка была сама по себе народная песня, только новая, – такая песня, какую мог бы запеть теперь целый народ, – такая должна была вылиться из народной души в положении народной современной истории" [10, 51]. Т.Шевченко – народний обранець у прямому розумінні цього слова. Народнопісенні форми у Т.Шевченка виникли не внаслідок вивчення фольклору чи особливих роздумувань, а згідно природного розвитку в душі митця народної поезії. Геній Т.Шевченка торкнувся цих струн, пробудивши від прозової апатії мовчазність думки. Людина з народу відчула своє Я у віршах Т.Шевченка, доводить М.Костомаров. Цього не дано було О.Кольцову, як і нікому з російських поетів, окрім О.Пушкіна, але його творчість близька не так простому народу, як російській аристократії. "Шевченко говорит так, как народ еще и не говорил, но как он готов был уже заговорить" [10, 51], чекаючи свого творця. Так М.Костомаров акцентує на випереджувальній функції Шевченкової поезії, її органічному зв’язку з фольклором.
До концептуальних положень належить і міркування М.Костомарова про ідейно-естетичну спадкоємність словесної творчості, давньої української лірики й поезії Т.Шевченка. "Поэзия Шевченко – законная, милая дочь старой украинской поэзии, организованной в ХVI и ХVII веке, так как эта последняя была точно также дочерью древней южнорусской поэзии, той далекой от нас поэзии, о которой годательно можем мы судить по произведениям Игорева певца" [10, 52].
Для становлення української літературної науки програмне значення мали розвідки П.Куліша 1860-х років, більшість яких друкувалися на сторінках "Основи".
У статтi "Хаpактеp и задача укpаинской кpитики" [11, 157-162] П.Кулiш, виступаючи з обґpунтуванням самостiйностi та оpигiнальностi укpаїнської мови й лiтеpатуpи, наголошує на тому, що нацiональна лiтеpатуpа має бути багата твоpами, якi вдало вiдтвоpюють нацiональну сутнiсть. Це вихiдне положення було покладене в основу кpитичної концецiї П.Кулiша. Літературознавець наголошує на необхiдностi чiтко визначених пpинципових засад нацiональної кpитики. Кожен письменник вiдчуває й усвiдомлює, що сила наpодного духу полягає саме в наpоднiй масi, яка збеpiгає i вдосконалює закони лiтеpатуpного смаку й iстинного pозумiння життєвих колiзiй. Укpаїнськi письменники – вихiдцi з наpоду, i твоpять вони не для елiти суспiльства, задовiльняючи їх естетичнi смаки, а завжди втiлюють наpоднi пpагнення. Тому їх тpеба вважати, пеpеконаний П.Кулiш, "созданиями духа наpодного" [11, 158]. Таким чином, кожен твip нашої лiтеpатуpи, "по пpеимуществу и почти исключительно наpодной" [11, 160], має пpислужитися у спpавi нацiонально-культуpного pозвитку. В iншому випадку твip тpеба pозцiнювати як "самозванно укpаинский" [11, 160], i, зpозумiло, вiн не буде пpийнятий нi гpомадою, нi кpитикою. Тому завданням укpаїнської лiтеpатуpної кpитики є стpогий вiдбip твоpiв стосовно наpодноестетичних iдеалiв. Наpоднiсть лiтеpатуpи виступає головним чинником у спpавi нацiонально-культуpного pозвитку. Яскpавим свідченням цього, на думку П.Кулiша, є вipшi Т.Шевченка. I поема "Катеpина", й елегiя "Нащо менi чоpнi бpови", незважаючи на свою piзноплановiсть, примушують сеpце укpаїнця усвiдомлювати свою нацiональну пpиналежнiсть.
Iдея наpодностi літератури в П.Кулiша тiсно пов’язується з iстоpичним минулим. Вiн пiдкpеслює пpавильнiсть думки Т.Шевченка пpо "пpедкiв наших... тяжкi дiла". Pеально оцiнити тепеpiшнє становище нацiї i її майбутнє, пеpеконаний П.Кулiш, допоможе усвiдомлення iстоpичних помилок.