Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дикт хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну... Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті "міліони плачуть, що тінею ходять по світі..."4
Близькі до поезії у прозі твори "Моє слово" і "Дорога". Основа "Мого слова" – автобіографічна, але твір обтяжний незвичними художніми засадами – ускладненими і надуманими метафорами.
Починаючи з 1899 року, одна за одною виходять збірки новел: "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Дорога" (1901). Стефаник став "Знаменитістю на своїй батьківщині" (Леся Українка), "любимим письменником, красою нашої анемічної літератури, щасливою базою" (Михайло Коцюбинський).
Василь Стефаник став на Україні творцем дуже стислої соціально-психологічної новели. Цій новелі були властиві:
— виключний локанізм;
— прихований, але глибокий ліризм і драматизм;
— зосередження уваги не на описі зовнішніх виявів життя, а на відтворення складних душевних трагедій селян, породжених соціальними, сімейно-побутовими іншими причинами.
Психологізм у змаганні персонажів, прагнення відтворити найтонший зміст в настроях, схопити миттєві враження, особливий локанізм прози – елементи поетики імпресіонізму на реалістичній основі, які використовував Василь Стефаник (так само, як М.Коцюбинський, О.Кобилянська, М.Рудницький, М.Ірчан та В.Чумак).
В. Стефаник будує свої новели переважно на одній гострій драматичній події, що особливо чітко виявляє характер людини, її складне внутрішнє життя, Автор не вдавався до докладного опису етнографії, сільських звичаїв і обрядів, хоч вони на Покутті були мальовничі, не давав широких пейзажних картин. У його творах мало "зовнішніх" подій, нема докладних, зображених у часовій послідовності життєвих історій персонажів, деталізованих портретів. Авторські описи зведені до мінімуму й нагадують ремарки в драмі. Говорять і роздумують персонажі, "самосильно" виявляючи себе. Тому на першому плані – діалоги й монологи, що відзначаються великою майстерністю. Драматизмом, що виявлявся в глибокому відтворенні складних душевних переживань, а також зовнішньою будовою новели Стефаника часом нагадують маленькі драми або драматичні "сценки".
Василь Стефаник не визнавав багатослів’я і розрахованого на зовнішній ефект "декламаторства", він домагався щоб кожне слово було вагомим, промовляло на повний голос, було образним і вивіреним на слух та вражало читача.
Новеліст уникав довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій, зокрема дієприкметникових чи дієприслівникових зворотів. Речення короткі, прозорі за своєю будовою, часто уривчасті, незакінчені. В них багато дієслів і порівняно мало означень, складних тропів. А ще мова Стефаникових новел-вживання покутського діалекту – наближається до народної.
У новелах Стефаника нема ліричних відступів і прямих авторських оцінок зображуваного. Навпаки, він ніби виступає зовсім безстороннім, цілком зникає за зображуваними персонажами. І все ж зовнішньою об’єктивністю розповіді про різні сільські "новини" криється велике хвилювання, "животворний дух співчуття своїм персонажам".
Ліризм новел Стефаника своїм корінням сягає у фольклор. Автор включав пісенні мотиви у новели, читаючи які, ніби чуєш не тужливу народну пісню, а тільки сумний відгомін або приглушену мелодію. Від фольклору йдуть і деяка ритмізація мови в найбільш ліричних місцях твору, інверсії, антифористичність побудови частин фрази тощо.
Новели Стефаника не без підстав називають "психологічними студіями". Іван Франко писав про Стефаника. "З великою майстерністю він проникає в душу галицького селянина і вміє малювати тяжкі психічні драми там, де інші бачать тільки буденний факт економічного соціально життя". Письменник був не стільки побутописцем, скільки майстром глибоко психологічних новел. Його твори – драматичні і здебільшого мають трагічну розв’язку. Тому-то Максим Горький говорив, що новеліст пише "коротко, сильно і страшно", а Марко Черемшина називав його "поетом мужицької розпуки".
Історичний злам у долі селянства, що відбувався наприкінці ХІХ ст., був дуже драматичним.
Тому твори Стефаника звучали як крик болю і страждань у буржуазному суспільстві. Вони були спрямовані проти ілюзорних уявлень ліберально-буржуазних письменників про народ. "Серед мужиків усього світу, — писав Марко Черемшина — наш мужик у найгіршім положенню... Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів".5
Сатиричними серед творів Василя Стефаника є лише "Побожна" та "Такий панок".
Простежимо за тематикою новел Василя Стефаника:
Новели про рекрутчину. "Виводили з села" і "Стратився". – Австроугорська цісарська рекрутчина була великим тягарем для народу і завдавала йому багато горя. Важке казармине життя, криваві війни, смерть і каліцтво солдатів, їхній сум за домом, за звичною працею стали темою багатьох народних пісень, віршів і поем Ю. Федьковича, С.Воробкевича та інших письменників.
Василь Стефаник почав свою новелістичну творчість із теми, висвітлення якої вже мало чималу традицію (Ольга Кобилянська "Земля"). Але письменник підійшов до неї по-новому. Зокрема, у новелі "Виводили з села" змальована картина проводів одинака старими батьками й сусідами. У всіх настрій важкий як на похоронах. Ще й природа підкреслює гнітючий настрій: хмара у проміннях сонця нагадує закривавлену голову, у цих же променях стрижена голова хлопця теж здається кривавою. Крають серце слова – голосіння батьків:
— А ти ж на кого нас покидаєш?
— Воліла бих ті на лаві лагодити!
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!6
Мати в горі б’ється головою об одвірок, батько плачучи труситься, сестри золотили руки, сусіди плачуть.
Новеліст не дає докладних описів зовнішності людей, а обмежується вказівками на окремі характерні деталі: обстрижена голова рекрута в кривавому освітленні, бліде, як крейда, обличчя матері... Усе у творі повите гнітючим настроєм, підсилене зловісним пейзажем. Опале листя "по занепалося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту Дору за рекрутом.7
У новелі "Стратився" говориться, як бідняцький син Миколка, не витримавши знущань у війську, повісився. Стефаник не показує, як це сталося. Він лише розповідає, як сивоголовий дід іде залізницею до міста, щоб поховати сина, плачучи, згадує зловісні сни, розмовляє сам з собою. І з цих розмов дізнаємося всю трагедію цієї сім’ї: батьки загиблого солдата дуже бідують, мати не має чобіт, тож бігла за чоловіком боса, аж "ноги і посиніли від снігу". Батькове горе посилюється тим, що син наклав на себе руки і "душу стратив". Плачучи, батько одягає на мертвого сина той одяг, що приготували йому на весілля. Контраст – юнак у весільному вбранні і студена мармурова плита", на якій він лежить у крові.
2. Тема еміграції із західноукраїнських земель за океан. До цього призвели зубожіння широких мас селянства і відсутність заробітків у рідному краї. Селяни вірили брехливим розповідям еміграційних агентів про "американськи1 рай", продавали свої господарства та вирш3али до Канади, США, Аргентини або Бразилії, Протягом 1890-1910 років із Галичини емігрувало близько 212 тисяч українців (7 відсотків українського населення).
Новела "Камінний хрест" з’явилась внаслідок глибокого вивчення економічного становища західноукраїнського селянства і долі емігрантів, багатьох зустрічей і розмов з ними на Краківському вокзалі, листування. Не випадково у підзаголовку письменник визначив жанр твору словом "студія" (дослідження). Персонажі мають прототипів: Стефан Дідух з Русова. Названий у творі Іваном, "дуже не хотів покидати свого каміннистого гнуту, та діти, невістки та доньки не давали йому жити, і він тому лише втік до Канади, щоб могли жити дальше".
Персонаж оповідання "Камінний хрест" – узагальнення багатьох життєвих спостережень, це образ – тип, у якому втілені риси й переживання багатьох емігрантів. Картина, коли Іван, запрягшись разом із конем, тягне навантажений віз, перетворюється на символ каторжної праці бідноти у буржуазному суспільстві. Образ Івана Дідуха доповнюється в оповіданні образами таких ж передчасно постарілих бідняків-жінки Катерини, старого Михайла та інших сусідів.
3.Тема зубожіння широких мас селянства відображена Василем Стефаником у новелах "З міста йдучи", "Підпис", "Осінь", "Май", "Сон", "Давнина". Бідняки тішаться мріями про краще майбутнє: про власну землю (і вона їм сниться), про заробітки.
Жахливі побутові явища, родинні сварки і бійки причини крайнього зубожіння. Нужда перетворює рідних людей у ворогів.
4. Твори про дітей "Кленові листки". "Похорон", "Лан", "Новина", "Катруся".
Письменник дуже любив дітей, йому завдавало болю важке дитинство, а й часто служить бездоглядних малюків у бідних родинах.
У оповіданні "Кленові листки" Василь Стефаник узяв виключну ситуацію: у жнива жінка заробітчанина Івана народила ще одну, четверту, дитину, а сама важко захворіла. Пізно ввечері батько покликав кумів, охрестили дитину, і Іван скаржився на важку роботу, на свою долю й на дітей, який дуже любив і за них переживав.
Хоча жінка помирала, Іван не міг удень лишитися з нею. Він, плачучи, спорядив її на смерть, обклав зеленими вербовими галузками, залишив дітям свічку й пішов на косовицю. З великою любов’ю у творі змальовано шестилітнього Семенка, який з гордим почуттям "дорослості" все бігав, все робив, що мама казала".8 Його інтереси ще по-дитячому нестійкі, увага мимовільна, а поведінка зовсім безпосередня. Він по-дитячому сприймає хворобу матері, йому хочеться погратися (малює колесо зі спицями, тішиться, як пес ловить мамалигу...).
В останньому епізоді мати просить Семенка пестливими, голублячими словами захищати молодших від мачухи, а помираючи, співає, щоб заспокоїти маля, пісню про кленові листочки, що розвіялися по пустому полю і ніхто їх не може позбирати, і ніколи вона не зазеленіють. За допомогою парафрази тужливої народної пісні про оплаті кленові листки письменник показав жахливу долю дітей – сиріт.
Долю дівчат – наймичок (підростаючих дітей бідняків) Василь Стефаник зобразив у новелі "Катруся", Катруся була робітницею на все село.