Про кривду йдеться і в іншому епізоді, коли розшукують пораненого героя:
— Тут Марко Безсмертний?
— Тут усі безсмертні, — строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю.
Про доноси й винищення найкращих синів і дочок йшлося і в зображенні покаліченої долі ще одного героя цього роману — Григорія Задніпровського. Звичайно, найбільш гострі фрази письменникові приходилося зглажувати, але вдумливий і спостережливий читач прекрасно усвідомлював, що в подібній ситуації радянська влада кинула б у в'язницю саме вчителя і командира партизанського загону, а не колишнього парталаратчика Поцілуйка, на які злочини він не йшов би під час війни. Безперечно, цей роман мав багато слабких місць, чимало в ньому було надуманого, штучного, прикрашеного. Але ж інших творів тоді не було й не могло бути. М.Безхутрий справедливо зауважує, пишучи про своє спілкування й листування з О.Гончарем: "У людей тоді бувало таке відчуття, що при розмові двох присутній хтось невидимий третій. Ми навіть не признавалися попервах, що один з нас побував на окупованій території, а другий — у полоні... Наші листи "подобалися" "цензорам". Звичайно, в інших умовах і при іншому вихованні та світогляді М.Стельмах писав би по-іншому. Але умовний спосіб — це тільки умовний спосіб, а не дійсне життя. Щоб видати книгу, митець мусив іти на компроміси, озиратися, кланятися, робити проекції своїх героїв на сильних світу цього. І.Кошелівець з цього приводу справедливо, але надто категорично писав: "Як доходить до мене роман "Правда і кривда" (Михайла Стельмаха — O.С.), під закінчення якого з'являється добрий секретар ЦК (відгадується не названий на ім'я Микита Хрущов), і під його легкого рукою правда перемагає кривду, аж до тієї міри, що громадяни якогось там міста вирішують розвалити в'язницю за її непотрібністю й на тому місці закласти вишневий сад, — я сприймаю цей твір як пародію. Час лише зміцнює моє переконання, бо ж невдовзі Євген Сверстюк, Валентин Мороз, Іван Світличний, Василь Стус і ще скільки їх сядуть не під вишнями в цвіту..." Та мусимо взяти до уваги, що навіть у тяжкі повоєнні голодні роки цей роман був майже негайно розкуплений вдячними читачами. Чим пояснити таку популярність? Та ж ніхто не заставляв купувати книжку, тим більше, художню, тим більше Стельмахову, якщо людина не робила це з внутрішніх побуджень. Мусимо взяти до уваги, що люди любити творчість Стельмаха насамперед за мову його творів, за ліричність. А до того ж, вистраждавши стільки, нація бажала бодай у художньому творі мати взірцевого голову колгоспу, бачити керівником насамперед добру людину, а не горлохвата й безвідмовного виконавця рішень партії. До речі, у романі "Правда й кривда" було чимало й крамольного, як на радянські часи. Щастя, що це не мала змоги усвідомити цензура, яка складалася переважно з колишніх військових. Та про такі колізії поговоримо під час конкретного вивчення роману на уроці.
У останньому своєму романі "Чотири броди" Михайло Стельмах таки натякнув (а для його часу це був подвиг!) і про репресії, і про голодомор у 1933. Так, він мусив подати образ ідеального комуніста Бондаренка — без цього героя роман просто не видали б. Але ж і образ "негативного" Магазаника далеко не спрощений. Якщо уважно читати твір, то можна помітити, що саме радянська влада поламала життя Семенові, заставила цю сильну і багатогранну особистість деградувати й асимілюватися. Роман "Чотири броди" настільки багатоплощинний і багатопроблемний, що його цінності не применшить навіть така гостра й до певної міри і справедлива оцінка І.Кошелівця: "Я був свідком трагедії 1933 року, бачив на вулицях Кременчука й Харкова трупи померлих з голоду хліборобів. Були випадки, що на Полтавщині до одного вимирали цілі села. У моїй ближчій родині були вивезені на Північ, а четверо померло з голоду. Вони не були глитаями й ніколи не визискували чужої праці, а на час, коли прийшла до них смерть, були смиренними колгоспниками. І над тим моторошним пейзажем смерті витала зловісна постать Постишева, висланого з Москви, особисто від Сталіна, доглядати, щоб вони померли. Під тим незгасним враженням я читаю роман Михайла Стельмаха "Чотири броди". Багато захоплювалися, захоплюються й тепер мовою письменника... Та не про це тепер річ. Оповідає Стельмах, що на селі за колективізації була нужда. З якої причини? Бо колишній гетьманський каратель, а тепер глитай Магазаник, замаскований посадою лісника, невідомо яким чином зібрав збіжжя з усього села й закопав його в лісі. У висліді трудно було людям виживати, але до вимирання не дійшло, бо добрий комуніст Данило Бондаренко викрив глитайську схованку й роздав хліб селянам. Коли я таке читаю — мені знову роман сприймається як пародія: не було таких Магазаників, не було добрих Бондаренків!.. Був Постишев!"
Можливо, й не було. Вірніше, таки не було. Але згадаймо, в яких умовах творив безпартійний (нонсенс для того часу!) Михайло Стельмах. На одному із засідань ЦК партійний клерк буквально роздавав завдання присутнім українським митцям. Стосовно автора "Чотирьох бродів", то висловився категорично: "Стельмаху необходимо было ехать на Донбасе и писать о шахтерах". Михайло Панасович підвівся й чистою українською мовою заявив, що він живе на своїй землі, нічого НІ в кого не брав у борг і нікому нічого "не должен".
З іншої сторони, воєнне покоління митців бачило взірці героїзму простих людей. Це сприймалося романтично. З погляду закордонного літературознавця І.Кошелівця, українські радянські твори про війну не витримували об'єктивної критики: "За тодішніми критеріями (підкреслюю: тодішніми) Олесь Гончар блискуче стартував у літературі трилогією "Прапороносці". На те випала добра кон'юктура. обидва ЦК КПУ й КПРС, у висліді війни були вельми занепокоєні відродженням в українській літературі почуття болю й відповідальності за долю пограбованої й знесиленої гнобленням України (Довженкове: "Одвічна моя полонянка"), що було тавроване як націоналізм. І то в творах визначніших письменників: того ж Олександра Довженка ("Україна вогні") і Юрія Яновського ("Жива вода"). Либонь, не тільки їх двох. Л тут раптом так потрібне для них монументальне зрівноваження, і то саме з тієї, враженої націоналізмом української літератури: бравурна епопея перемоги радянської зброї — в руках простих радянських людей. Без яких-будь ознак впадання в націоналізм!" Але ж послухаймо Й протилежну думку іншого письменника, який сам пройшов війну, живу тому ж суспільстві, що й О.Гончар; А.Дімаров згадує: "Перед від'їздом до Луцька ми відвідали Олеся Гончара вже вдома, Я нізащо не наважився б отак запросто до нього зайти, коли б не Чернявський. Він навчався з Гончарем, їх обох ледь не вигнали з того навчального закладу: видали стіннівку "Пуп" з передовою "Бережіть пупи", власноручно написаною Олесем Гончарем. Підійшли в центрі до високого будинку, довго підіймалися по крутих сходинках аж під верхотуру. І вже там, під верхотурою, жив автор "Прапороносців", невдовзі й увінчаний Сталінською премією. Стіл, стілець, вузьке ліжко, заслане картатою ковдрою, а па столі — щойно віддрукований рукопис нового твору (коли він і встиг його написати!) Повість "Земля гуде" написана на замовлення ЦК комсомолу. Про Лялю Убийвовк, полтавську підпільницю... Прощалися, зачаровані Олесем Гончаром. "Прапороносці" мені страшенно подобалися, я тоді ще не відчував усієї фальші в цьому романі, — сам би так писав, коли б узявся зображувати війну, так писали в той час усі радянські письменники, починаючи од Фадєєва уже аж до нашої Василевської Ванди". Нема сумніву, що "Прапороносці" юний О.Гончар писав на замовлення виключно свого серця, в пам'ять про полеглих однокурсників. Навіть І.Кошелівець дещо пом'якшує свій попередній вирок: "Годі тепер сказати, до якої міри щиро все те було писане. Як інтелектуально нормальна людина, якій не чуже було почуття відповідальності перед своїм народом, Гончар не міг бути у згоді з політикою партії, особливо в національному питанні..." А якщо взяти до уваги й той факт, що у студентські роки О.Гончара як сексота вербували й таки не зуміли умовити працювати на НКВД, якщо згадати, що після Барвінкового майбутній письменник потрапив у німецький полон і побував за колючим дротом концтабору для військовополонених на Холодній Горі у Харкові, що й за "Альпи" Кого спочатку добряче відшмагали, а після виходу "Прапороносців" пропонували змінити прізвище на Гончаров... І.Бокий пише: "Гончара не зламали. А як же ламали!.. Порятував молодого Олеся... Сталін, який запитав Кагановича, чи читав він роман українського письменника Гончара про війну. НІ, сказав швець із Кабанів. Висувай на Сталінську премію, наказав Йосип. Лазар покликав письменника до себе, переповів ту розмову, і, коли Гончар вертався в Спілку, вже вся письменницька братія на чолі з Корнійчуком і Стебуном, яка збиралася його розтерзати, мало за поли не хапала від захвату".
Горезвісні Каганович і Санов вели свою політичну лінію так, що не тільки особисто накидалися на чергову жертву, а змушували інших письменників це робити під їхнім керівництвом. Ось що розповідає В.П'янов у своїй книзі "Визначні, відомі й "та інші": "Слухаю Лазаря Санова і в його велемовності, в його компліментах відчуваю облудну фальш.., дякую за надзвичайно високу оцінку мого аж занадто скромного доробку і за віру в мої творчі можливості, запитую:
— А то конкретно ви пропонуєте?
Заступник головного редактора, не збочивши зі свого "курсу" вербування яничар, повів далі:
— Я ж казав, що он Микола Шамота розвінчав буржуазно-націоналістичні візії Максима Рильського, а в українській літературі є й інші носії націоналістичного світогляду, наприклад Андрій Малишко".
Закономірно, що це вже було не просто скерування, а партійний наказ, який вимагалося виконувати "бесприкословно, точно и быстро", тому зажурений молодий критик спитав поради у директора видавництва "Молодь" Йосипа Львовича Дінкевича — в людини, яку поважав і якій вірив. Наводимо їхню розмову повністю, оскільки вона якнайкраще ілюструє драконівські умови розвитку нашої літератури в повоєнний час:
— Пошли ти їх к такой матері, жиди прокляті, з них як з гуся вода, а на тебе ляже така пляма, що й до кінця днів своїх не змиєш...
Я був приголомшений.