Журналіст і митець Анатолій Марущак

Реферат

Сторінка 2 з 3

Він хотів розповісти про світ і світло дитинства, підліткових років, які незабутні тим, що їх вже не повернути. "Высокий двор" – це невимушений і легкий перебіг найбільш пам’ятних подій дитинства, це повість-спогад, з якої письменники або розпочинають свій шлях до літератури, або завершують. Анатолій Марущак розпочав.

Майже через десять років після цього побачили світ дві нові книжки А.Марущака – "Утоли мои печали..." і "Вольный стиль". Вони стали чи не головним художнім явищем 1999 року в Херсоні.

Хочу підкреслити, що нічого подібного у нас, в Таврії, давно не виходило. Після таких видань стають літературними учителями, художніми метрами. А в житті Анатолія Марущака нічого не змінилося. Він так само працює на телебаченні, так само готує творчі програми і так само продовжує писати й сподіватися на нові книжки. (До друку підготовлена й чекає на вихід збірка його віршів для дітей, а також закінчено роман "Бешеный ферзь" – про роки життя у Херсоні.)

"Утоли мои печали..." та "Вольный стиль" – це поетичні збірки.

Поезією зараз подивувати і важко і легко.

Важко, тому що, здається, вже не лишилося людини, яка б не випустила поетичну книжку, маючи таке бажання й бажаючи "пробратися" до Спілки письменників найпростішим шляхом. Важко тому, що за кількістю поетичних збірок у рік Україна, вірогідно, посідає зараз перше місце в Європі, Азії, Америці й в усьому-усьому світі. Поетична книжка зараз готується так само легко, як, наприклад, борщ, або як олівьє, або як літній салат.

Технологія поетичного книжкотворення відпрацьована до елементарності: людина поквапливо збирає все, що вона писала протягом багатьох років, або форсовано творить свіжоспечені поезії, все це розташовує з передмовою або без неї, знаходить спонсора або виділяє на це власні гроші – й мистецтво готово до власного чи мікролокального вжитку.

Поезією здивувати легко, тому що серед того, що зараз виходить друком, справжня поезія одразу виділяється, як золоте сяйво в темному й безкінечному тунелі, як ковток озону після сірої задухи, як непересічний фільм на тлі одноманітних і нав’язливих кіношаблонів.

"Справжня поезія" – це вічно актуальна теоретична проблема. Чи існують критерії справжності?

Справжню поезію неможливо прочитати один тільки раз. Її важко й невдячно довго інтерпретувати. Вона у чомусь агностицична, до кінця не збагнена. Вона не обов’язково має бути формально несподіваною, хоча наявність формальної свіжості, новизни завжди є естетично привабливою рисою. Справжній поезії властива щирість – почуттєва, версифікаційна, розумова.

А ще для того, щоб відчути справжню поезію, я раджу взяти книжки Анатолія Марущака – "Утоли мои печали..." і "Вольный стиль".

А.Марущак увійшов до літератури так, як це зробили, наприклад, Ф.Тютчев і Ф.Кафка, а саме: неквапливо, ненав’язливо, проте дуже особистісно.

Поезії А.Марущак пише давно, майже тридцять років. Вони накопичувалися у його нотатниках, письменницьких аркушах, зошитах, архівах і – переважно лежали, тому що він не поспішав їх друкувати. Чому? Тому що поезія стає поезією не тоді, коли вона видрукована й "доходить" до людей, а тоді, коли вона є довершеною. Довершеність – це як французький коньяк. Чим довше настоюється – тим більше це поезія.

Вірші писалися не тоді, коли їх треба було написати (до державного, політичного або ще якогось ювілею, до виходу книжки, до задоволення своєї літературної амбіції), а тоді, коли вони – писалися. Коли душа єдналася зі словом, коли не можна було робити нічого, тільки писати й писати. Вони збиралися й накопичувалися, вони шліфувалися й перероблювалися стільки разів, скільки потрібно для досягнення цієї довершеності. І вже будучи викінченими творами, вони все одно продовжували лежати в осередках пам’яті поета, в його записах, паперах, вряди-годи з’являючись на сторінках окремих видань.

Відтак за рік могло з’явитися два-три десятки поезій, а могло і два-три вірші. Ніякої кількісної програми, ніяких чисельних завдань. Поезія – це не тільки органічність художня, але й органіка співвідношень поета з собою і зовнішнім оточенням.

За кілька десятків років А.Марущак написав понад п’ятсот поезій, про що мало хто знав навіть з його найтіснішого оточення. Поетична робота – це було сокровенне, про що не розповідають й що не афішують. Маючи такий значний за обсягом доробок, що до того ж постійно у художньому плані вивершувався, поет не поспішав його виносити на люди. Й лише настійливі поради тих, хто знав про поетичне життя тележурналіста й телередактора, врешті посприяли тому, що А.Марущак погодився видрукувати свої твори.

Але й тут поет залишився на рівні своєї художньої висоти. Він учинив так, як мав зробити справжній митець: відібрав найцінніші поезії з усього, що ним написано, ще не раз доопрацював їх перед виходом "у люди", і лише тоді випустив двома збірками.

"Утоли мои печали..." й "Вольный стиль" – це дилогія. У поетичних циклах і настроях. Перша книжка відзначається мінорністю, журливістію. Друга – елегійною, філософською розміреністю. І перша й друга – рівноталановиті, рівновикінчені.

Заради таких видань існує літературний процес, заради таких збірок живуть митці, заради таких мистецьких подій люди чекають на завтрашній день. Коли книжки створюються десятиліттями, вони не можуть жити протягом лише кількох днів, тижня, місяця; вони й читаються довго.

Анатолій Марущак – вишуканий і витончений поет. Він працює з настроєвим словом і тонкою думкою. Сказати, що він не визнає прямої поетичної мови, було б дуже прямолінійно. Він майстерно уникає того, що раніше, років двадцять-тридцять потому, прийнято було називати "ідейністю". Йому властива манера позачасової класичності. Його вірші – як откровення душі й розуму, як сповідь минулого й майбутнього, як філософія космосу серця. Він пише інтелігентно й культурософськи.

А.Марущак – продовжувач традицій Г.Сковороди й У.Уітмена, Лесі Українки й А.Ахматової, О.Олеся й Б.Пастернака. Йому притаманні ажурність стилю, імпресіоністичність думки, візерунковість образу. Він добре почувається у бароковій витонченості, елегійній ритміці, асоціативній символіці.

Поетична дилогія Анатолія Марущака гарна тим, що її непросто аналізувати. Справжню поезію (на відміну від прози, драматургії, де раціо, хоча й не будемо перевищувати його значення, відіграє більш вагому роль) аналізувати майже неможливо, а то й невдячно. Коли пишеш про такі твори, то відчуваєш, наскільки вони майстерно виконані й що найменший дотик, особливо невиважений, необережний, спроможний заподіяти шкоду в їх сприйнятті. Писати про поетичні шедеври є сенс під кутом передачі їхньої особливості й обачливої інтерпретації.

А.Марущак — художник пластичної лірики. Пластика – основний мистецький засіб, до якого він вдається. Й у цьому плані йому немає аналогів у таврійській літературі. Він пластик, єдиний пластик і завжди пластик у сучасній таврійській культурі. Пластика як форма мислення відлунює з кожної його сторінки й звучить у кожній його поезії. Пластикою одухотворені ненав’язливі каскади метафор, малюнки спогадів, філософські медитації, якими щедро насичені обидві книжки.

Дилогія завжди передбачає певний варіант хронікальності. Поетична хроніка А.Марущака розгортається перед нами неначе плавний і пластичний відеофільм – неквапливий, ґрунтовний, мудро змонтований. За одними кадрами життя йдуть інші, одні інтонаційні сюжети змінюються іншими.

Неквапливість – одна з визначальних якостей його творчості. Неквапливо – значить майстерно, продумано, довершено. Неквапливість – це особливість його рядка, настроєвої течії, розвою поетичної думки. Неквапливість не є повільністю або розміреністю. Вона не обмежується характером поетичного поступу. Це ставлення до мистецтва й до мистецтва в собі.

Збірки "Утоли мои печали..." та "Вольный стиль" належать до розряду ліричних медитацій. Поет створює особливий стан ліричного героя, коли той перебуває у вимірі минулого-сьогодення. Ліричний персонаж неначе водночас занурюється у сцени дитинства, молодих років і переживає важливі моменти недавнього життя. Він медитує виразність, неповторність природи й м’яко переживає хвилини кохання. Поет створює медитації-спогади, медитації-сценки, медитації-роздуми.

А.Марущак – людина й митець неабиякої духовної культури. У його віршах синтезовано досвід російської поезії "срібного віку", української інтимно-мелодійної лірики, східних візерункових мініатюр.

Образ і позиція автора у поезіях "Утоли мои печали..." та "Вольного стиля" контрастно відрізняються від усього, з чим ми зустрічалися на кону вітчизняної поезії. А.Марущак у своїх віршах не утверджує, тим більше не пропагує і вже зовсім не відстоює своє бачення світу. В цьому для нього немає ніякої необхідності. Він не дивиться на поезію як на боротьбу й нікому не збирається протистояти або, ще гірше, від когось захищатися.

Наявність боротьби – це вже ознака проблеми, яку людина не може розв’язати; це симптом невпевненості, самозізнання у тому, що в її свідомості є "ахілесова п’ята" – схильність до конфліктів й конфронтації; це лакмусовий папірець внутрішньої декомпенсованості.

В Анатолія Марущака інша позиція. Він ініціює свої поетичні почуття, спостереження, погляди. Він зовсім не наполягає на тому, щоб вони обов’язково поділялися. Поет дає можливість читачеві-співрозмовникові прийняти чи не прийняти його, поетові, підходи. І в цьому я вбачаю справжній мистецький демократизм поетичної культури А.Марущака і його мистецьку новизну.

Поезії не обов’язково бути фронтом, полем битв, ареною протистоянь. Мистецтво в своєму ідеалі має бути очищеним від соціальної чи будь-якої іншої кон’юнктури. Мистецтво – це образна самосвідомість, що уникає старіння.

Сила поезій, що складають дилогію А.Марущака, полягає в тому, що їх написано не зовнішньо-соціумним часом, а внутрішнім, сердечним часом митця, годинником його серця.

Інтонації книжок "Утоли мои печали..." та "Вольный стиль" ніколи не перевищують межі художніх принципів їх автора. Вони затишні, як чарівний промінь, м’які, як малюнок пастеллю, виважені, як слово мудрості, тендітні, як найдорожчий спогад, проникливі, як біль втрати, довірливі, як бесіда з другом, ніжні, як зізнання в потаємному.

1 2 3