Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов язку.
Ліричний герой запитує:
Сеньйорито , колюче щастя,
Що воно за таке-любов?1
Пройшов він немало життевих доріг, "відходились усі мости", відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала ліричному героєві давно притуплене почуття. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання поет передає за допомогою звертань: "сеньйорито акаціє", "пожежо моя", "колюче щастя"; баимо, що ліричний герой шанобливо звертається до акації на "ви" . Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:
Коли ж— здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито , вогонь на плечі-
Осінь,ви і осінній я…
Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості . Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні:
Кажу ж , кажу ж у звітреному сні
І зимі , в осені, у літі , у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти-ранок мій, ти-південь мій і вечір.
Ти – ніч моя…1
Однак ліричний герой не хоче згадувати обличчя своєї любові, бо "її обличчя— то обличчя муки".
Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя.Його переживання завжди напружені і драматичні,завжди охоплені тривогою за долю коханої людини:
Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала,
Й за руки їх , розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе . Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе .
З вогню і вод , від неба і до неба
Твоім ім ям на тебе я молюсь…
"Микола Вінграновський любить декоративну многократність і поетичну "кабалістику "чисел. Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитою цифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об явлень природи"1 ,-слушно зауважує у своїй статті Іван Дзюба.
Фольклорна числова символіка вельми суттева для Вінграновського . Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов язані з народним характером мислення . Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану:
Тринадцять руж під вікном цвіло.
Тринадцять руж— чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум— чотирнадцята збігла.2
Рядки збірки "Цю жінку я люблю" сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати "фарбами " складні переливи почуттів свого ліричного героя .
Микола Вінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів та відтінків. Ось ,наприклад:
В гірчичнім світлі днів осінніх ,
На літо старше , ти ідеш.
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.3
__________________________
1 Дзюба І. Поезія Миколи Вінграновського // Визвольний шлях . – 1969 . – березень . – Лондон с. 360
2 Вінграновський М. Цю жінку я люблю... : Лірика. – К.: Дніпро, 1990.—с.16
3 там же с. 19
Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями і протиставленнями— вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї:
Безневинним жовтавим гроном
Вона ще йшла жовтаво , без вини,
І сині сльози билися червоно,
Як об каміння стиглі кавуни.1
Критик Анатолій Макаров у статті "благословенна світлотінь " висловив й таку думку: "Читач , котрий не лише захоплюється лірикою,а й відвідує художні виставки, напевне , помітив, як протягом 70-х років мінявся загальний колористичний характер живопису, як декоративна яскравість пригасала поволі, контрастна напруга відступала перед зближеними сполученнями кольорів, як гору брали тихі і спокійні настрої у різноманітних жанрах , починаючи, звичайно, з пейзажною".2
Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу.Кольором поет фіксуєпротилежність чуттів,настрою,емоцій. К.олір у нього – це вічна боротьба протилежностей,це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша. Кілька років тому згадуваний критик Анатоліц Макаров надрукував дуже цікаву розвідку про колористичний генезис у поезії Дмитра Павличка . Погляд критика на матеріал поезіїї саме під таким кутом зору дав йому можливість прочитати у віршах Дмитра Павличка те, що не кожен до того вмів, скажімо, велику гаму емоційних відтінків білого кольору , простежити при цьому природу естетичних почуттів, в симфонії барв відчути симфонію ідейних смислів. Для подібних спостережень, як бачимо, поезія Миколи Вінграновського теж дає вдячний матеріал. В його кольористичній палітрі з єднуються свої мотиви й настрої. В залежності від стану, поет ітиме до відповідної гармонії кольорових барв,за якою й буде гармонія думки,ідеї.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.1
"Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика – це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграє поезія Василя Симоненка чи Івана Драча" 2
Вірші Миколи Вінграновського , особливо в зіставленні з віршами поетів ,що приблизно входили в літературу в одну добу (Василь симоненко,Ліна Костенко,Іван Драч Борис Олійник, Віталій Коротич), мають ціком вирозкову палітру. Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту.Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії.
Ліричний герой "підбирає" колір в залежності від пори року: якщо це осінь , то дні мають "гірчичне світло", якщо кінець літа ,то:
Щось біло ткали павучки
На жовтому паепері ,
І синє літо на гачки
Все зачиняло двері…
Надзвичайно цікавим є вірш, в якому ліричний герой запрошує нас:
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький неболюд
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились падаючи мовчки,
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.Настрій ліричного героя емоційно —піднесений і водночас заспокійливо-елегійний. Він проймається тією великою любов ю до природи,котрою переповнена його душа. Хіба можна без зворушення читати такі рядки:
У полі спить зоря під колоском
І слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.3
"Микола Вінграновський постійно апелює до природи . Природа у нього-це вічна матерія, її рух, оновленість, а, може, і зміннність людини; це інтуіція її контекстів з навколішньою дійсністю, потреба спілкування, зі світом; це утвердженність самого себе. Через красу, через гармонію"4, — запевняє знову нас Тарас Салига.
Природа завжди довершена, а людина-її вінець.і ось, вивчаючи та аналізуючи книгу природи, ліричний герой Миколи Вінграновського
захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання:
На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.
І падає в ставки ногами п яне небо,
Де гуси білі сплять чутливим сном.
Уснах своїх,мабуть,самі від себе
Дівчата пролітають над селом.1
Любовна лірика— це романтичний поглад на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати— образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності.
Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки"Цю жінку я люблю"так чи інакше виходять за рамки особистого світу.Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію:
Вже сказано"ні"в одлетілому літі,
Хоч вчора— звечора було іще "так",
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.
Ідеш чи стоїш,але слово за слово,
Ідеш чи стоїш— за літами літа
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твій , на крок, на літа обліта.1
Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому "його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом". Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:
Не руш мене. Я сам сумую
Собі у руки сам дивлюся2
Або:
Я тій сльозі сказав: не йди.
Я тій сльозі сказав : сиди.
А ти заплакала й пішла,
І чорним цвітом підійшла .3
Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним ,бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві.
З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття .