І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки "Тиша і грім" зовсім не випадково.
У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками свого народу. У протруєнійкласовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг до голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь – якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та каральних апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово "поет" було символом не просто "гнилого інтелігента", а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.
В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30 – х років , винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталініської політграмоти черкаські стражи порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.
Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка "душевна" розмова відбулась у них з Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.
Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Сміло негайно виїхали його колеги – журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року "Літературна Україна". Ось уривок із нього:
"Коли Василь (визволений з ув’язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
— Ось подивіться …
Ми жахнулися: всі руки були в сінцях.
— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м’якому місці, а по спині, попереку.
— За що ? – вихопилося в нас.
Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще … Вони затятими виявилися. Як же: потрапула до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... – Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав трюкати в двері. Довго не відчиняли. Яще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад ? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…"
Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям "по гарячих слідах" і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою.
І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були "знешкоджені" журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк.
Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам – шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача.А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім’я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.
З неймовірними труднозами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964), збірку новел "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.