Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються багатьма мовами.
Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:
— Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?
Хоткевич відповів:
— Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку.
У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.
2. Огляд творчості В.Стефаника
(на прикладі новели "Камінний хрест")
Еміграція. Скільки їх, українців, живе за кордоном. Протягом 1890-1910 років тільки з Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців. Цієї теми торкалися у своїй творчості багато письменників. Та й розглядалося це питання по-різному. Бо ж і покидали свою батьківщину люди з різних причин.
У Стефаника в "Кмінному хресті" еміграція — один з виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерті — це штовхає селян до еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінною смерті. Так і з'явився камінний хрест на "могилі" живих людей як символ трагедії у житті українців.
Hовела "Камінний хрест" — єдиний твір Василя Стефаника присвячений темі еміграції. В основу твору покладено справжній факт. Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому пагорбі в Русові.
Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів: "Два роки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада..."
Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини.
Так, на горб "щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле", що його отримав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витратив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Іван добровільно залишає. "Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кільки біді витримати", — звучить розпач у словах селянина.
Для героя розставання з рідною землею — трагедія. Пройнятий страшною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він наче закам'янів.
Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець — все це намагання автора показати читачеві народну недолю, людське горе і водночас сподівання трудівника на краще майбутнє.
Василь Стефаник — великий знавець психології людини в її найкритичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого героя в ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли наболіле виривається на зовні. Камінний хрест зі своїм і жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам'ятником не лише його родині, а й всім тим трудівникам, які виїздили до "Гамерики" й Канади, котрі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом трагізму життя селянина-бідняка, емігранта.
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька Зітру
( Богдан Лепкий ).