До нього треба б додати яких 25 імен із пізніших періодичних видань", тобто на момент видання монографії науковець мав ще понад два десятки імен українців, які виступали у канадській періодиці з віршами. Але й таке фактичне охоплення проблеми повністю не задовольняє його.
Для всеохоплюючої характеристики української поезії в Канаді вчений уважає за потрібне додати, що "свідомо не включаємо до списку англійськомовних поетів українського походження". Отже, і цей іменний прошарок опрацьовано, і цю складову українсько-канадської поезії розроблено ним.
Яр Славутич також обстежив і підрахував книжкові поетичні видання, що виходили в Канаді українською мовою. У згаданій статті він пише: "Із загальної кількості понад 300 лише яких 100 поетів (також віршувальників!) мають свої власні друковані книжки (див. мою Анотовану бібліографію української літератури в Канаді: Канадські книжкові видання, 1908 – 1983 (курсив автора – Я.Г.): (перше видання 1984 р., третє доповнене й наново перевірене 1987 р.)".
Яр Славутич є фактоцентричним дослідником літератури, мистецтва, культури, у чому й міститься цінність проведених ним наукових розвідок. Він любить констатувати. Але за його констатаціями завжди стоїть тривала й оригінальна, самостійна за задумом і виконанням пошукова робота. Він констатує переважно те, що здобуває своєю архівною працею. Літературознавство у його виконанні, можливо, позбавлене романтичної ефектності, термінологічної складності й ускладненості, проте воно межує з духовним подвижництвом.
Колекціонування будь-яких деталей, штрихів з літературно-організаційної динаміки діаспори, культивування літературознавчих фактів, беззаперечний хист до їх збору, інтерпретаційної обробки, текстуальної подачі надає його дослідженням точності, якої часто не вистачає українським "материковим" дослідникам, ґрунтовності в опануванні матеріалом.
Яр Славутич не затискує себе у межі класичного літературознавства. У монографічній праці "Українська література в Канаді" він дивиться на літературний процес як на органічний ланцюжок у системі загальної організації українського життя в діаспорі. Тому його погляд вирізняється системністю, багатовимірністю в дослідженні порушеної проблеми.
Учений постає істориком, культурологом і географом українського мистецтва й життя за межами історичної батьківщини. Він засвідчив свій науковий хист до збирання фактажного матеріалу (часто – раритетного), його систематизації та стислого узагальнення. У літературознавстві він обіймає нішу наукового письменника фактів, що мають пізнавальну, історико-культурну та українознавчу вагу.
Разом з Ю.Лавріненком, Н.Кузякіною, Ю.Шерехом, М.Остриком, В.Ревуцьким його об’єднує те, що всі вони активно зверталися до аналізу динаміки української літератури 20-их років ХХ століття – цього Клондайку самобутніх імен, елітарних творів, оригінальних течій, блискучих письменницьких угруповань, яскравих стилів. Завдяки суб’єктивності власних наукових інтересів і пріоритетів названі дослідники творили по-справжньому об’єктивну панораму художньо-митецького розвою в Україні.
У наведеній низці дослідників Яр Славутич посідає особливе місце. Він чи не першим в українському літературознавстві розпочав системне обстеження й дослідницьке студіювання українського поетичного Ренесансу ХХ століття. Його праця "Розстріляна муза" з’явилася друком понад сорок років потому – у 1955 році. Вона перебувала у витоків традиції дослідження феномену українського мистецтва, культури, літератури 20-х років, тієї наукової традиції, що значно пізніше, переважно на початку 90-х років, знайшла своє продовження у розвідках Олекси Мусієнка, Миколи Жулинського, Юрія Коваліва, Михайлини Коцюбинської, Леся Танюка та ін. "Розстріляна муза" стала однією з центральних книжок у науковому й літературно-критичному доробку доктора філософії Яра Славутича. На аналізі цього дослідження варто детальніше зупинитися.
Дебютне видання "Розстріляної музи" було здійснено у Детройті. Наступного року – 1956-го – в Нью-Йорку видруковано англійськомовний варіант дослідження, як додає Яр Славутич, "із моїми перекладами віршів на англійську мову". Друге видання мало не менш красномовну назву – "The Muse in Prison" ("Муза у в’язниці" – Я.Г.). Для західного читача така назва була більш зрозумілою, враховувала специфіку його ліберального світосприйняття. Він, не вихований на культурі масових репресій проти власної нації, тим більше проти представників художньої інтелігенції, міг і не збагнути автологічного змісту української назви. "Розстріляна муза" звучала для нього скоріш метафорично, образно, ніж буквально. Англійськомовна версія назви відрізнялася пом’якшенням підтексту, асоціювалася з уалдівською та о’генрівською біолітературною традицією. Водночас вона звучала виразно, гостро. Для західної суспільної психології фабула англійськомовної назви була більш ніж вдалою.
Після публікації двох видань – національною та міжнародною мовами – робота над "Розстріляною музою" не припинилася. Понад чотири десятиліття тривало доповнення й поглиблення матеріалів книжки. Продовжувалося уточнення біографічних фактів, мистецьких характеристик, поглиблювалося тлумачення художніх рис, якостей письменників, відшліфовувалася форма розповіді про персонажів дослідження.
Як і личить сумлінному, настійливому науковцеві, Яр Славутич постійно стежив за новою інформацією про митців доби 20-х років ХХ століття. Ю.Красноштан свідчить, що цей процес продовжувався й на межі 80 – 90-х років, коли набувала сили нова хвиля національного державотворчого руху. Він писав, що "буквально на моїх очах, за кілька днів до відльоту проф. Славутича в Україну на Всесвітній форум україністів, він показував мені коректуру другого доповненого видання мартирологу Розстріляна муза і в котрий уже раз "уточнював" імена та прізвища поетів і прозаїків, які загинули в роки сталінських репресій у післявоєнний час".
Доопрацювання книжки йшло трьома напрямками – фактографічним, літературознавчим і стилістичним. Своє головне завдання професор Яр Славутич убачав у тому, щоб рельєфно, на принципах художньографії окреслити образи поетів Ренесансної доби. У найбільш закінченому вигляді "Розстріляну музу" вміщено у п’ятитомнику Яра Славутича 1998 року, який і використовується у цій роботі.
Приступаючи до аналізу "Розстріляної музи", насамперед слід зазначити, що вона оригінально проструктурована.
Дослідження має розлогу преамбулу, що складається з трьох різнорідних частин.
У лаконічному передньому слові ("Від автора") викладаються мотиви виникнення задуму, історія створення книжки, розкривається її наукове й соціальне спрямування. Яр Славутич закцентовує увагу на тому, що це, так би мовити, загальногромадська книжка, що її написано для широких верств суспільства. Вона створювалася з метою підвищення культури й національної самосвідомості українського суспільства і на історичній землі, і за кордоном. Вона писалася для історії – літературної, культурної, духовної.
У "Розстріляній музі" погляд передусім зосереджено на поетах, які плідно працювали у 20-ті роки ХХ століття. Проте діапазон дослідницького зору є значно ширшим і охоплює рух української поезії протягом багатьох десятиліть – з кінця ХІХ ст. і протягом першої половини ХХ ст. У цьому дослідженні – не лише літературознавчому, але й культурологічному, українознавчому за своїм духом – зроблено спробу висвітлити долю української музи через долю митців. У ньому наявні риси дослідження-самопізнання. Український поетичний процес розкриває себе, свій безкрайній потенціал через образи, художні мотиви, мовно-стильові особливості Миколи Зерова, Агатангела Кримського, Майка Йогансена, Миколи Чернявського, Євгена Плужника, Олега Ольжича, Валер’яна Поліщука, Григорія Чупринки та інших провідних художників, інтелектуалів, науковців.
Яр Славутич заклав основи розуміння української поезії як складної частки українського художнього процесу. Своєю книжкою він відійшов від спрощеного потрактування українського поетичного слова. Й у цьому полягає одна з його історико-культурних місій.
Переднє слово розвивається поетичним "Прологом". У ньому в патетичній формі звеличуються мистецькі постаті, про яких йдеться у літературознавчому дослідженні. Під "Прологом" стоїть важлива позначка – "Філадельфія, 1950". Це і фіксація відкриття теми "розстріляної музи", і момент перших підходів до сформульованої проблеми, і документалізуюча деталь у поетичному й науковому розвитку Яра Славутича.
Вірш "Пролог" написано у традиціях політичного памфлету. В ньому наявні такі складові, як викривальність пафосу, однозначність і категоричність висновків, трибунність стилю, урочистість лексики. Вірш органічно переходить в оглядову статтю з публіцистичною назвою "Нищення української літератури", що завершується списками репресованих українських письменників.
Перелік письменницьких втрат, поданий Яром Славутичем, серед інших аналогічних робіт вирізняється тим, що свідчить про репресії щодо української літератури з боку різних влад – денікінської, радянської, німецької.
Страта митця – за його літературні, громадські уподобання, за його творчість – немислима й абсурдна річ. Це свідчення надзвичайних аномалій у суспільстві. Водночас це трагічна форма визнання неабиякої ролі митця й мистецтва в житті гуманістичної думки, свободолюбних почуттів.
У людській природі закладено не тільки задатки боротьби за талант, але й боротьби з талантом. Яким же талановитим мало бути мистецтво 20-х – початку 30-х років ХХ століття в Україні, що проти нього протягом десятиліть застосовувалися акції покарання й ізоляції. І яка сила живучості таланту! Як свідчить жертовний список Яра Славутича, українське мистецтво понад трьох десятиліть (орієнтовно з 1919 до 1952 року) систематично зазнавало інквізиційних втручань влади. Проте воно вистояло й утвердило себе.
Центральне місце у книжці посідає галерея нарисів. Їх – 26. Названі вони чітко й портретно: "Павло Филипович", "Микола Вороний", "Людмила Старицька-Черняхівська", "Михайль Семенко" тощо. Кожен нарис – це ім’я, вагоме й індивідуалізоване. Кожне ім’я – це нарис, ємний та лаконічний.
У нарисах змальовано образи поетів різних літературних течій, спрямувань, угруповань.