Щирою людяністю віє від останнього рядка, який давно став крилатим висловом: "Вміє розставатись той, хто вмів любить". Біль розлуки. Проте жодного слова докору не вимовляють вуста героя, хоч жаль стискає груди. Ці його почуття поет передає розгорнутим порівнянням: "а тепер на серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота".
Завершується вірш, зворушливо, і в цьому його світла печаль:
Гей, поля жовтіють і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє.
Вміє розставатись той, хто вмів любить…
Ліричні твори пишуться здебільшого від першої особи, ніби від авторського я. Проте не слід ототожнювати поета і персонажа, від якого ведеться розповідь у вірші, — ліричного героя. Ліричний герой висловлює думки і почуття багатьох людей, а часом і всього суспільства. В ліричному творі, звичайно, можуть виступати й автобіографічні мотиви, але завжди поет за допомогою художнього вимислу, через своє Я типізує найістотніші життєві явища, думки про почуття людини.
Максим – герой ідилії " НА УЗЛІССІ" – захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання і рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в хатині лісовій, проте він не відірваний від світу, від культури. В хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи:
Софокл –і Гамсун, Едгар По – і Гете,
Толстой глибокий ,і Гюго буйний,
Петрарчині шліфовані сонети –
І Достоєвський грішний та святий –
Усі книжки, усі земні поети,
Усі зрідні душі його живій:
Бо всі вони – лиш відблиски одного,
Одного сонця: Духа Святого!
4. "Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче". Таким незвичним, але дуже містким образом Рильський звернув увагу на високу місію художньої творчості у збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього і підготовки майбутнього.
Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема – духовність, культура, мистецтво. ЇЇ вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали традиції минулого і на голому грунті починати будівництво "пролетарської культури". Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.
В поезіях збірки "Синя далечінь" порушувалися питання взаємин між мистецтвом і дійсністю. Показовим у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:
На світі є співучий Лангедок,
Цвіту Шампанню Франція весела,
Де в сонці тане кожен городок
І в виноградах утопають села.
Десь є Марсель і з моря дух п’яний;
Десь є Париж, дух генія й гамена;
Десь жив Доде, гарячий і ясний;
Десь полювали милі Тартарели.
Так проводиться думка про вічність культури, яка єднає покоління, гуртує народи світу, так утверджується неперехідність краси, акцентується і підтексті вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю.
До речі, Рильський безпосередньо втілить цю тему в циклі "Книга про Францію", що ввійшов до збірки "Далекі небосхили"(1959). Поет у передмові до циклу каже, що і в "Синій далечіні", і пізніше він писав про велику французьку культуру, про прекрасну Францію, виплекану в мріях за читанням творів французької літератури. Рильський з гіркотою відзначив несправедливість оцінок вульгарно-соціологічної критики. Однак, ніякі наклепи не похитнули переконань поета, він міг з честю сказати на схилі літ, звертаючись до Франції: "Кохана моя! Цілую твою натруджену в чесній праці і в битвах за свободу руку!"
Поезія "ШОПЕН" образом вальсу славетного польського композитора – вигнанця підкреслює могутність впливу творчості на людину. "Шопена вальс… Ну хто не грав його і хто не слухав?" – таким риторичним запитанням поет зацікавлює читача. І ми разом з ним входимо в чарівний світ мелодій. Настроєва музика викликає прихильну усмішку слухачів, в їхніх очах зблискує "іскра напівкохання чи напівжурби від звуків тих кокетно-своєвільних , сумних, а вечір золотого дня, жагучих, як нескінченний цілунок".
Легкими натяками у вірші розкривається стан героя, викликаний звуками вальсу. Це ота мить щастя, коли він побачив, звичайно, в уяві, погляд, що "блиснув із-під вій", можна здогадатися, симпатичної йому жінки, яка від’їжджала в санях. Герой, скочивши на коня, чимдуж кидається її наздогнати:
І знову бачу те лице, що ледве
Із хутра виглядає… Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості – хто теє скаже?
То сльози смутку – хто те розглда?
Завершується твір уявним звертанням героя до композитора, в якому пояснюється, що в його вальсі немає ні вітру, ні саней, ні коня. Однак, обізнаний з життям Шопена, який до смерті тужив за своєю Польщею і пережив розрив з коханою – відомою французькою письменницею Жорж Занд (псевдонім Аврори Дюпен), Рильський обгрунтовує можливість змальованої у вірші картини. Нехай ті "коханки дві, однаково жорстокі", навіяли "той ніжний вихор звуків", але ліричний герой має право на "свій сон", свою уявну картину. За це він висловлює композиторові свою вдячність і любов.
У поезії "Шопен" немає рим. Такий вірш називається білим. Найчастіше білий вірш застосовується в п’єсах, де він наближає діалоги до живої розмовної мови, зберігаючи властивості виразної, емоційної мови поезії.
Вільніше дихнулося поетові під час короткочасної "хрущовської відлиги". У книжках другої половини 50 –початку 60-х років читачі зустрілись знову із справжнім Рильським – поетом Добра і Краси, великим життєлюбом і гуманістом.
Збірка "ТРОЯНДИ І ВИНОГРАД"(1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяла світлом, що характеризувало лірику "Синьої далечіні", кращі твори Рильського неокласицистичного стану і його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає смисл, глибина її щастя. Збірка "Троянди і виноград" сприймається як натхненна пісня про красу мистецтва і природи, про творчу працю. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжне серце тисне.
У щастя людського два крила:
Троянди й виноград – красиве і корисне.
Образом поезії "Третє цвітіння" дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: "Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки". І далі, як притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві "сузір’я кін" , "ллється дзвін коси серед густих отав". Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:
Отак подивишся – і серце аж замре,
А надто як воно уже, на жаль, старе –
Чи то підтоптане… держімо у секреті,
Чому ми, друже мій, цвітне любим третє!
М.Рильський надавав мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш "Мова", в якому поет з великою ніжністю і любов’ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості.
Як тонкий знавець мовних проблем, М.Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови:
…Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов’язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати й збагачувати:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Своєю творчість М.Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зарубіжних авторів, він збагачував українську мову власними новаторствами, розширював її синтаксичні можливості.
Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М.Рильського, не втратили свого значення й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словниками була найулюбленішим його заняттям.
У вірші "Мова" поет закликає і своїх сучасників частіше "заглядати у словник". На його переконання – "це теплий яр, а не сумне провалля". Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.
Вірш "мова" написаний у 1956р. На той час українська мова зазнала деформацій у зв’язку з відведенням їй більшовицькими ідеологіями другорядної ролі у суспільстві. Після ХХ з’їзду партії, на якому було підданю критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говорити про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М.Рильський. Його поезія "Мова" – яскраве свідчення цьому.
У 1959 р. на четвертому з’їзді письменників України М.Рильський прочитав вірш "Рідна Мова". Своїм незвичайним вступом на письменницькому форумі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.
У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до "гулу віків", "шуму століть". У ньому – "бурі подих", неволі стогін", "волі спів", "сурма походу світанкова.
В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорсткого переслідування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її "велично-гідним духом":
В ярмо хотіли запрягти
ЇЇ, як дух степів гарячу,
І поспішати і повести
На чорні торжища, незрячу.
Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М.Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовлені.