Цим художнім паралелізмом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.
В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які виражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого почуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними піснями народу. Серед них в першу чергу слід назвати: "Міцно і солодко, кров'ю упившись..." та "Ми не кинемо зброї своєї". В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній строфі, з конкретними картинами народного горя, якими умотивовується цей заклик.
Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:
Як гімн революційної боротьби, звучить вірш "Ми не кинемо зброї своєї". Написаний він розміром "Марсельєзи", та й по духу близький до цієї знаменитої революційної пісні.
З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Більшість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції.
Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія "Айстри", яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудові айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри.
Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не дочекавшись здійснення своїх мрій.
Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія "Жалібна пісня". Перша її частина передає почуття всенародної скорботи по тих, що "як леви, боролись за народ, за правду народного діла". Друга частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу.
Не втрачає Олесь віри в торжество революційних ідеалів і в той час, коли царизм мобілізував усі сили на придушення революції. Він пише поезії великої викривальної художньої сили, в яких таврує криваві злочини царизму.
Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов і т. п. поет переконливо розкриває хижацьку суть реакції і закликає не втрачати віри в перемогу над цими темними силами:
Викликає захоплення вірш "Три менти". В ньому вражає майстерність побудови й художніх засобів,, їх відповідність задуму поета. В трьох строфах вірша зображено наростання боротьби народу проти царизму. Перша строфа вказує на час страшної реакції, коли її чорні сили сіяли страх і покору. Звуковий склад першої строфи (алітерації звуків) досконало передає гнітючий настрій в країні.
В другій строфі йде мова про наростання таємної, підпільної боротьби. Порівняно з першою, в цій строфі змінені лише окремі слова, на які падає основний наголос. Вампіри упились народною кров'ю, і треба готуватись до розправи з ними.
Третя строфа — це заклик до всенародного повстання проти царизму. Прийшов час всім стати грудьми проти хижого ворога. В цій строфі гримлять не тільки окремі рядки, слова, але й звуки, передаючи силу й непоборність народного духу.
З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші "Над трупами". Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка стоїть над тілами закатованих чоловіка і сина-немовляти. Стоїть і звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях неймовірний жах і подив: за що вбито мужа-лікаря, що робив людям тільки добро; за що вбито її маленького сина, який вимовляв лише одне слово "мама"?!
Цей вірш, що містить у собі акт обвинувачення царизмові разом з тим говорить про людяність та інтернаціоналізм його автора, про те, що Олеся до глибини душі вражали кривди не тільки рідного народу, а й інших поневолених народів.
Інколи поет впадає в розпач, в протиріччя, заперечує те, що проголошував учора... Вірші з таким настроєм, з таким моралізуванням народжувались у хвилини важкої втоми поета. Основною ж причиною таких коливань у думках і настроях було те, що поетові бракувало чіткого уявлення про конкретні шляхи соціальної визвольної боротьби. І все ж таки визначальними в його поезії 1905-1907 років є настрої боротьби і волі, щирий поклик до бою за соціальну і національну свободу народів царської Росії, віра в світлий день нового життя.
Олександр Олесь створив чимало талановитих поезій, в яких звучить гнів проти тих, хто топтав національні права українського народу, проти панства і прислужницької інтелігенції, що ради наживи, кар'єри і вигоди відрікались од свого народу, його мови, культури.
Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш "О слово рідне! орле скутий!" (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного слова, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу.
Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю.
В ряді своїх поезій Олесь підносить тему стосунків інтелігенції з народом. В них чути відгуки славнозвісного "Посланія" Т. Г. Шевченка. Поет "картає відступників од рідного народу.
Слово поета набирає інколи іронічного й саркастичного звучання, як в поезії "О, правда! Мій народ смішний безкрає...", де Олесь із гнівом говорить.
Гнівно затаврував поет гнобительську національну політику російського царизму в_ таких віршах, як: "Хто ви? Хто ви? з нагаями...", "Щоденно ворони летять...", "Везли їх, зранених в борні з солдатами..." та ін.
Бадьорі й радісні тони звучали в поезії Олеся у дні Лютневої революції 1917 року, яку він зустрічав як наближення волі народу.
Поет серцем відчував ту силу, яка відкривала новий семафор в історії людства. Тією силою був народ-трудівник.
Краса рідного краю живила талант Олеся, викликала в нього творче натхнення та найніжніші інтимні почуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року — це далеко не повний перелік розмаїтості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся.
Поезія Олеся захоплює нас прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси природи, повнокровного життя.
Гармонією зорових та слухових вражень поет майстерно відтворює той радісний момент в природі, що настає після грози, коли все дише свіжістю, сонячним теплом, щастям. Та все-таки останній рядок, ота чудова сумовита метафора — "А сльози ще тремтять на них" — оповиває цей радісний настрій якимось смутком, що йде від самого поета, в душі якого радість обнімається з журбою. Оце злиття радості й смутку є характерною особливістю пейзажної лірики Олеся.
В Олеся нема чистого любування пейзажем, що було притаманне поетам-декадентам. Пейзаж у нього майже завжди злитий з життям людини, яка в природі черпає душевну свіжість, наснагу і енергію для боротьби ("На гори високі, на срібло снігів!"). Пейзажні малюнки часто контрастують у нього із світом міщанства ("Ходім відсіль, де радощів немає").
Окремі пейзажні образи в ліриці Олеся сповнені глибиною народної поетики, що знаходить свій вираз і в змісті, і у пісенній формі вірша. Кого не схвилює поезія "Не беріть із зеленого лугу верби", яку композитор Я. Степовий поклав на музику! її алегорія приступна кожному, хто любить свій край, свою батьківщину.
Поет полюбляє форму задушевної розмови ліричного героя з природою ("О, сарнонько, приходь...", "Ой, чого ти, тополенько...", "Пташко! Будь рада теплу і весні" та ін.), що надає його поезіям щирості, безпосередності, єднає їх з народними піснями.
Не випадково деякі поезії Олеся стали народними піснями, бо вони і змістом, і формою виражають доброзичливе, сповнене ніжності і турботи ставлення народу до природи. Такими є, наприклад, "Веснянка" з драматичної поеми "Над Дніпром", "Роси, роси, дощику, ярину" та ін.
Олександр Олесь дуже любив море. Він оспівав його суворість і ніжність в циклі поезій "З кримських образів", що ввійшов у збірку "З журбою радість обнялась". Море вабить поета як символ нескореності, воно викликає в нього думки про рідний край, про боротьбу за волю народу. Біля моря намагається він знайти спокій, втішити душевні болі.
На окремих поезіях цього циклу відчутно вплив "Кримських відгуків" Лесі Українки, написаних в 1897—1898 роках.
Є в Олеся цикл ліричних віршів "Щороку", написаний у 1910 році. Це данина любові поета до рідної природи. Наче захоплююча казка про царівну-зиму звучить заспів: "Снігу, ой снігу якого!". Весь заспів — це низка гармонійно поєднаних розгорнутих порівнянь, що розкривають красу зими. В дусі кращих зразків народної творчості звучить, наприклад, таке порівняння:
Зовсім іншого настрою сповнений вірш "В небі жайворонки в'ються", що по праву вважається шедевром пейзажної лірики. Це чудова картинка ранньої весни. Радісний весняний настрій, музику весни, оновлення природи поет передає піснею жайворонків. Добір звуків і слів у вірші повністю відтворюють цей настрій. Нагромадження голосних та дзвінких приголосних звуків, розмір чотиристопного ямба передають металево-струнне звучання жайворонкового співу.
Образ осені особливо вдало передано у вірші "Вишиває осінь на канві зеленій!". Є в циклі "Щороку", як і взагалі в пейзажній ліриці Олеся різних періодів, чимало поезій, пройнятих настроєм суму і втоми, проте більшість поезій про природу, вміщених у перші його збірки, сповнені бадьорого настрою, будять думку і почуття, кличуть до життя і боротьби за людське щастя.
Є в Олеся багато прекрасних віршів про ніжну, чисту і вірну людську любов. Такі вірші духовно збагачують читача, розкривають йому красу й глибину інтимного світу людини.
Хоч сумом оповиті ці рядки, але в них — щирість і ніжність. Не випадково так перегукуються вони з віршами Володимира Сосюри, на якого мала певний вплив поезія Олеся.
Поетична творчість Олеся в еміграції — це стогін змученої за батьківщиною душі поета.