І у міському училищі та прогімназії, коли він висловлював літературно-мистецькі ідеї та їх підхоплювали ровесники, і на фронті, де до нього, офіцера, прихильно ставилися солдати, і на терені творчої діяльності, коли опікувався турботами ВАПЛІТЕ і брав участь у літературних полеміках.
1919-й та 1920-й роки М.Кулішем майже повністю віддані військовій справі. Людина сміливої вдачі, він постійно знаходився на передовій воєнних та невоєнних битв. Зі створеним ним "полком участвовал в боях против деникинцев, начиная от Херсона, Николаева и до Киева", — писав він в автобіографії. А на меті була Україна – культурна робота в ній і розвій демократичних форм життя, ствердження національних пріоритетів і піднесення українського мистецтва, у яке він незмінно вірив і яким марив займатися.
Наприкінці 1919-го року Микола Куліш одержує ризиковане завдання, про яке, характеризуючи свій революційно-національний шлях, повідомляє стисло, у чіткій військовій манері: "В ноябре 1919 года был командирован полковой ячейкой в тыл белых для формирования повстанческих ревотрядов. Пешком прошел Киевскую, Волынскую, Подольскую и Херсонскую губернии" (з автобіографії).
Його дружина подала цей факт у принципово іншій інтерпретації. Вона писала, що, коли червона армія залишила Херсон і почала відступати, то їхня розлука з М. Кулішем виявилася дуже довгою – у десять місяців. З цього вона зробила таке резюме: "Але довго він не міг витерпіти розлуки з нами (дружиною і двома дітьми, Володимиром і Ольгою – Я.Г.). Щоб побачитися або принаймні довідатися щось про нас, Микола добровільно зголосився ніби до розвідки. Разом із своїм колишнім секретарем Григорієм Єрмаковим він вирушив додому". Далі йдеться про драматизм цієї небезпечної мандрівки: "Попередягалися вони в короткі кожухи, баранячі шапки, взяли з собою бочку дьогтю й поїхали буцімто продавати його. Та скоро довелося дьоготь кинути: всюди шаліла така епідемія тифу, що вони, ночуючи у селян, самі похворіли".
Коментуючи думку Антоніни Куліш про виключно сімейну мотивацію розвідки, треба зважати на те, що вона негативно ставилася до радянської влади, більшовицької ідеології й намагалася відокремити М.Куліша у його кінцевих цілях від них. Куліш був особистістю рішучою до авантурності, військово компетентною, винахідливою, брав участь у військових операціях під час національно-громадянської війни. Він любив свою сім’ю і, коли траплялася найменша можливість, приділяв їй увагу.
Події 1917 – 1920 років в Україні М.Куліш розцінював як логічне продовження її попередньої національно-духовної історії. Письменник тримався позиції, що протягом значного періоду свого розвитку Україна не мала необхідних свобод і настав час їх здобути й утвердити. Йому була близькою теза про те, що можна поєднати побудову справедливого суспільства на соціалістичних принципах разом із активним розвоєм національної культури, мови, свідомості.
У більшовицькому русі Куліш інтелектуально й практично відстоював платформу, що одержала назву "націонал-комунізму". Шлях драматурга до неї, до М.Хвильового, Л.Курбаса, М.Скрипника, до національно-свободолюбних пріоритетів ВАПЛІТЕ розпочався задовго до фактичного й світоглядного зближення з ними. Націонал-комуністичні уподобання активно визрівали у ньому під час національно-визвольного руху 1917-1920 років.
В участі у воєнних перипетіях Микола Куліш вбачав безпосередній сенс свого тодішнього життя. Для нього природним було займати чітку світоглядну й духовну позицію, а зайнявши її, відстоювати та йти у цьому до кінця. Схильний до радикальних змін, різких поворотів, рішучих вчинків, він не лякався екстремальних ситуацій. Здається, навпаки, вони посилювали його вольову потужність і творчу дієвість. Він сміливо їх приймав і винахідливо у них орієнтувався. У розвідці-подорожі з ним стався випадок, що мав призвести до його загибелі. Про те, як розвивалися події, знаходимо детальну розповідь у "Спогадах про Миколу Куліша". Для збереження виразності стилю процитуємо фрагмент повністю:
"Одної ночі зайшли в якесь село, — писала зі слів свого чоловіка Антоніна Куліш, — де просилися переночувати, але ніхто не хотів пустити до хати. Обійшовши все село, що потопало в глибокій темряві, вони побачили світло в одному віконці. Пішли в тому напрямі. Була уже зима й на морозі страшно було спати. Підійшли до хати. Постукали. У хаті було багато військових, всі в українських шапках. На столі лежала мапа, на ній щось креслили. Це були петлюрівці. Стали розпитувати наших, звідки й куди йдуть. Вони сказали, що до Олешок. Їм не повірили, побачивши на Миколиному документі рік народження.
– Брешеш. Ти, мабуть, вбив того Миколу Куліша, а тобі, певно, вже сорок років!
У Миколи на той час була велика борода й вуса, вигляд був втомлений. У 28 років він виглядав куди старшим…
Порадилися військові між собою й сказали:
– Вивести їх…
На пічці сиділа старенька бабуся. Вона обізвалася до військових:
– Та змилуйтесь над ними, вони правду кажуть… Та ще й молоді які, не губіть даремно душі…
Але військові не слухали. Вивели наших за двері й повели кудись у ніч. Тоді козак, що вів їх, каже тихо:
– Ви, хлопці, тікайте отак, просто, а я буду стріляти…
Микола й Єрмаков трохи пробігли й під якимось парканом упали на землю, в цей час пролунали постріли… і все затихло. Полежали вони трохи, підвелися обережно й покинули село".
Ситуація в Україні змінювалася часто, змінювався й статус учасників національно-громадянських змагань. З розвідника й утікача М.Куліш невдовзі знову перетворюється на військово-політичного керівника.
На українському півдні він був відомим військовим діячем, загартованим війнами й політичною боротьбою. Радянська влада потребувала його авторитету й військових знань. В автобіографії він повідомляє: "В феврале 1920 года был членом Днепровского уревкома и предусовнархоза...
После вторичной эвакуации Днепровского уезда в июне 1920 г. был назначен военной тройкой Николаевского губкома начальником штаба группы войск Херсонского направления. Сентябрь – декабрь 1920 г. был военруком Херсонского, а потом Днепровского увоенкоматов. С последней должности был снят по ходатайству Днепровского парткомитета, временно был секретарем парткомитета".
Адміністративні посади поглинали практично увесь час майбутнього драматурга. Писав він уривками й ночами, систематична письменницька діяльність розпочнеться пізніше – з 1923 року. А поки Микола Куліш вважає свою політично-керівну роботу за вкрай необхідну й соціально корисну. Йому "хотілося будувати вільну і незалежну Україну, хоч і на комуністичних засадах" (Ант. Куліш).
Політичний шлях М.Куліша був досить складним, як і його мистецький світогляд. Починав він з емоційного засудження старої, монархічної державної системи. Одразу сприйняв ідеї перебудови України й усієї держави на революційно-соціалістичних принципах. Виявляв інтерес до соціал-демократії, помітно симпатизував соціалістам-революціонерам, був активним прихильником блоку лівих (у тому числі й ліворадикальних) сил, виступав за їх взаємодію на політичній арені Таврії.
Під впливом багатьох чинників М.Куліш вступив урешті до партії більшовиків, при цьому сповідуючи за домінантні цінності національні гасла й національне спрямування більшовизму. Будучи членом компартії, ніколи не належав до її ортодоксальної течії, тяжів до опозиції московському партійному курсу, за що згодом з партії його було виключено. У середині 30-х років прямо висловлював критичні думки й судження щодо партійної політики в сфері державобудівництва й національної політики. М.Куліш був митцем, політичні погляди якого відзначалися такими характерними якостями, як неортодоксальність, динамізм та опозиційність.
Враження безпосередньої участі в подіях 1917 – 1920 років М.Куліш відбив у багатьох своїх п’єсах – "97", "Комуна в степах", "Прощай, село", "Маклена Граса". Концентрованою мірою їх відтворено й осмислено у драматичній поемі "Патетична соната" – цій бурхливій і мінорній музиці національно-інтелектуального руху. Саме тому макрообраз України є генералізуючим у "Патетичній сонаті". Цьому твору передує по-іронічному глибокій епіграф: "Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги… про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут".
"Революційний маршрут" Миколи Куліша виявився справді повчальним – натхненим, насиченим, романтично окресленим. Куліш вірив у те, чого він та його однодумці не досягли. Можливо, людині притаманно найщиріше вірити у те, що є найбільш недосяжним.