Куліша.
У фронтовій обстановці він знаходить час для художніх вправ. Продовжуючи олешківські традиції, Куліш пише вірші й невеличкі драматичні сцени. Його гострі, актуальні поезії друкувалися в армійській газеті, а його одноактні п’єси залюбки розігрувалися солдатами. На війні він все настійливіше відчуває бажання жити заради того, щоб писати, багато писати, щоб творити – і знаходити в цьому радість.
Перша світова війна відбилася на Кулішеві пораненням, контузією та посиленням критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер робить вибір, що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору.
Революційні ідеї носилися тоді в повітрі й користувались популярністю серед різних верств суспільства. Цілком природно, що колишній юний бунтівник активно поділяв погляди на кардинальну перебудову існуючого ладу. М.Куліш, як і багато інших, пов’язував з ними надії на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.
Після повернення з армії до Олешок військовий сюжет у житті Миколи Куліша незабаром знаходить нове продовження. Це було зумовлено тією ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянської війни й безпосередньою участю М. Куліша у революційному русі в Україні.
У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, він займається формуванням Дніпровського селянського полку (в складі червоної армії). З цим полком Куліш захищав Херсон і Миколаїв у боях з військами Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. З цим полком він побачив Україну в огні. Побачене й пережите в ті часи
пізніше відбилося в незавершених романі та кіноромані, а також у драматичній поемі "Патетична соната" – одному з найвищих творчих досягнень М. Куліша.
Завершав Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ Херсонського напрямку, а трохи пізніше – військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів. За плечима залишилося дві війни, п’ять місяців в’язниці за гетьманського правління, створення революційних повстанських формувань, членство в повітовому ревкомі. Цими подіями був сповнений другий період життєшляху драматурга.
З 1921 року Микола Куліш знову на цивільній службі. Розпочинається третій період його життя, у якому головне місце посідала так довго очікувана ним літературно-художня діяльність.
Певний час М.Куліш обіймає адміністративні посади в Олешках, редагує газету, віддається освітянській службі в Дніпровському повіті. Ант.Куліш у мемуарах про його суспільну й педагогічну діяльність цього періоду писала: "З новим запалом взявся він до праці: організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки" ( 2 , 721). Вона відзначала, що на початку 20-х років М.Куліш як освітянський керівник і педагог-практик "склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її "Первинка". Це була перша українська абетка. Учителі українських шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві" ( 2 , 721).
Абетка була не лише просвітницьки необхідною для південного регіону, але й літературно цікавою. Вона будувалася на класиці української художньої культури, містила й відбиток творчості самого М.Куліша. Важливим є такий аспект спогадів Антоніни Куліш: "Для цієї "Первинки" Микола використав той педагогічний матеріал, що я зібрала, працюючи у школі, – я мала вже шестирічну практику роботи по українських школах, – решту ж вибрав з Шевченкового "Кобзаря", додавши ще й своїх віршів та коротеньких оповідань" ( 2 , 721).
Організовуючи школи, дбаючи про учнів та вчителів, М.Куліш неодноразово пішки ходив хуторами, селами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ у рідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи. Свої враження від цих років драматург відбив у значній літературно-публіцистичній роботі "По весям и селам" (російською мовою).
Це – цикл документально-психологічних нарисів про складні й драматичні проблеми сільської школи на півдні України. Перша частина "По весям и селам" має підзаголовок "Из записной книжки 1921 года", друга – підзаголовок "Из записной книжки 1922 года". У циклі нарисів М.Куліш з елементами художньої оповіді, публіцистичних міркувань, документалізованих спостережень розповів про наступ голоду в Таврії та силу життя й людського духу, що протистояли цьому наступу.
Нариси й подорожні малюнки "По весям и селам"
засновані на різноаспектних і різнорівневих контрастах — прийомі, що його Куліш невдовзі активно використовуватиме в драматургії. У нарисі "В немецких колониях" митець-педагог постійно актуалізовує контрастні факти й реалії. Він пише:
"Я проезжаю через немецкие колонии. Недавно еще богатые и хозяйственно крепкие, цементированные неметким трудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Во всем видно запустение, уныние, упадок…
Школы в безнадежном состоянии, занятия идут с перебоями, детская аудитория редеет с каждым днем. Пробовал говорить с двумя учителями о перспективах, но, кроме тоски, ничего не получилось. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально и духовно, в этом году ожидает голод и одиночество в борьбе за свое существование…
И тем более становится больно и обидно, когда слышишь, что в этих колониях, махнувших безнадежно на свои школы, две недели уже шатается халтурная группа подозрительных артистов, ставит пьесы из цикла миниатюр, стяжает славу балетными номерами и собирает плату "натурой".
Полный успех, полные сборы!" ( 3 , 373 – 374).
Завершуючи розповідь про антитетичні ситуації, з якими він стикався, М.Куліш у нарисі-розділі "В немецких колониях" вивершує свої спостереження таким характерним узагальненням: "Балет, театр миниатюр, антрепренер с тросточкой, умирающие школы, голодные люди, везущие в степи повозку, – ну разве это не контрасты, о которых нужно писать, говорить и сигнализировать во все концы советской земли" ( 3 , 374) .
У документально-нарисовій повісті "По весям и селам" чимало колоритних сцен, парадоксальних епізодів, характерографічних реплік. Це все часто подається малюнком, практично без коментаря, майже без будь-якої логічної чи дидактично-публіцистичної інтерпретації. Такі сцени, епізоди, репліки стали прообразом колоритної ситуаційності, парадоксальної сюжетики, стислої та виразної діалогізації, що особливо майстерно втілилися в Кулішевих драматичних творах.
– Нарис "В детском доме" відкривається яскравим як у прозовому, так і в драматургічному планах фрагментом, просякнутому синтезом інтонацій гіркого суму та самоіронії:
– "Меня везут: лошадь, мальчик и два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: ночью был первый мороз. По дороге трупы павших от бескормицы лошадей. Голод близится.
– – Ты грамотный? – спрашиваю мальчика.
– – Ні.
– – А почему в школу не ходишь?
– – Хай вона згорить… Ніколи, – отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного и взрослого человека.
– Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, – философствую я на двух колесах и прикуриваю у мальчика папиросу" ( 3 , 369).
– Мандруючи степами й селами Таврії, Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчій уяві поступово складається задум майбутньої драми "97". Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім’я як літератора ще нікому не відоме.
– Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці – турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де він працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листі до І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що "немає хвилинки присісти" ( 3 , 490), а в листі до нього ж від 9 червня 1924 року ділиться спостереженнями про свій стан: "Стомився я. Хитаюсь, тіні немає" ( 3 , 492).
І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати.
Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором намалював Юрій Смолич у мемуарно-портретному дослідженні "Розповідь про неспокій". Характерним є той композиційний нюанс, що, розповідаючи про специфіку українського літературно-мистецького процесу 20-30-х років ХХ століття та аналізуючи її, мемуарист змалював у виокремлених розділах портрети семи письменників, митців. Розділ "Куліш" розташований у книжці другим, після портету-спогадів про одного з провідних організаторів національного художнього руху В.Блакитного.
Описуючи свою зустріч з Миколою Кулішем, що сталася в 1924 році, Ю.Смолич згадував, що Куліш, про якого вже починали говорити як про "молодого драматурга", "виявився, проте, не таким вже й молодим – мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією – вчитель.
– Куліш, – рекомендувався він. – Микола, – додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, – щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я – з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі… маракаю…
Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором’язливість, а щоб її якось заховати, – костричиться" ( 5 , 51 ).
Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток
М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки "Гарт", відвідує засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п’єсу "97" і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.
Кілька місяців, з кінця квітня до другої половини серпня 1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала на першу половину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш працює в Зінов’євську ( теперішньому Кіровограді), де редагує газету "Червоний шлях".