Богом даний талант і успадковане від батька почуття гідності й ставлення до науки як до вівтаря, а не як до прислужниці в державі спонукали студентку зробити вибір, на який зважитися було нелегко: Ліна покинула педагогічний вуз і подала документи в Московський літературний інститут імені М.Горького — як тоді підкреслювали, кузню талантів усього СРСР. Це дійсно був один з найкращих, найпрестижніших і найвільнодумніших навчальних закладів. Правда, й конкурс у цей вуз був неймовірний, але ж Ліна Костенко з гідністю витримала випробування. Навчалася майбутня знаменитість у колі відомих митців. Творчим семінаром керував російський поет Михайло Свєтлов, який не міг не помітити Ліниних непересічних здібностей. У заліковій книжці студентки не було ні трійок, ні четвірок. Дівчина надзвичайно багато читала, її талант міцнів, поетичне слово набирало високого звучання, "Хрущовська відлига" започаткувалася у Москві й, до речі, найдовше тут протривала. Студентка другого курсу Ліна Костенко вже мала можливість причаститися "естрадною" поезією таких авторів, як Євтушенко, Рождественський, Вознесенський. їхні вірші були оазисами в Богом забутій духовній пустелі велетенської країни, що Й далі, перевернувшись у якусь мить з боку на бік, лагодилася летаргічно спати від Курил до Карпат. Та студентам вірилося у нові повіви державного вітру більше, ніж старшому поколінню, молодим здавалося, що повернення до драконівських і ганебних ЗІ сторони держави переслідувань за правду вже не буде, що "культ особи" — страшна примара сталінської ночі — не вилізе з могили пити свіжу кров невинних жертв. Це в Україні Павличко говорив про Торквемаду. Москва не особливо боялася й остерігалася. Тут діяли інші закони й вирувало інше життя. Тут дійсно вільніше й безпечніше дихалося й жилося навіть тим талантам, які становили опозицію до влади.
Дипломною роботою Ліни Костенко стала чесна і глибоко громадянська збірка віршів "Проміння землі". Критик Всеволод Іванов, рецензуючи її 3 квітня 1956 року, прямо заявив: "Дипломна робота Ліни Костенко, вірші, заслуговує, з моєї точки зору, найвищої оцінки... Це дуже талановитий поет з великим майбутнім... Я відчуваю, що українські вірші її досконалі". Наступного року "Проміння землі" було видане окремою книжкою у видавництві "Молодь", а в 1958 вийшла нова збірка — "Вітрила". В обох за московським привілейованим стандартом (тільки для столичних митців, тільки для росіян за національністю, не різних там "буржуазних націоналістів") не було віршів-паровозів про Леніна й партію, не було штучних відгуків на червоні дати календаря. Але ж авторкою була українка! Але ж збірки виходили в Україні! Тут великою сміливістю, як на ті часи, вважалося навіть укласти, навіть запропонувати до друку такі книги. А Ліна Костенко їх видала! Непоступливість й уміння аргументувати свою позицію, свій вибір у Ліни Костенко починалася саме з цих перших книг Інша річ, що згодом окремі риси характеру переростуть у позицію, сформують неординарний світогляд, зроблять Ліну Костенко живою совістю епохи. Значно пізніше поет, який прийшов у літературу у 80-их роках Юрій Андрухович, по-філософськи мудро скаже, що бодай комусь із творчої когорти обов'язково випадає особлива роль:
Серед невизнаних і визнаних
повинен бути хоч один,
хто стане речником і вісником,
і перевізником годин.
В українській літературі, хоч мала вона багатьох талановитих митців-чоловіків, серед яких і таку постать, як Василь Стус, роль обраної Богом на символ і прапор все-таки випала Ліні Костенко. А може, й не випала. Може, вона сама свідомо обрала собі Долю, Долю тяжку, як Ісусів хрест, і світлу, як перше причастя:
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі — моєї обраниці.
На початку шістдесятих років у літературу стрімко ввійшли Микола Вінграновський та Іван Драч, їхньою "хресною мамою" стала "Літературна Україна", помістивши вагомі добірки. Ліна Костенко на той час уже мала дві книжки, готувала третю — "Мандрівки серця". Але і їй "Літературна Україна" вділила сторінку. З виданням "Мандрівок серця" уже не було так просто, як з двома першими. Система пильнувала, щоб неугодні не ставали відомими. Мабуть, Євген Маланюк був наслуханий про Лінині "ходіння по видавничих муках", більше того, навіть побоювався, що цей талант знищать. У статті "Малоросійство" він писав: "Дуже прикметний недавній випадок з посткою Ліною Костенко. По виданні тільки двох книжечок поезій — вона опинилася з кляпом в роті. Не з огляду на тематику (про кохання й соловейка така В.Ткаченко воропає собі без перешкод)... Ні, справа була не в тематиці, а в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації і занадто яскравій літературній культурі...А, на біду, — поетка справжня та ще й з власним стилем. Це й припечатало її долю. Вона фактично вже задушена, не вспівши навіть заквітнути. Випадок з Ліною Костенко, може, найяскравіше показує справді сатанинську чуйність совєтського апарату малоросизації".
Коли "хрущовська відлига" почала підмерзати, у 1963 році поетеса подала у видавництво четверту книгу своїх поезій — "Зоряний інтеграл". У цій збірці Ліна Костенко ще далеко до знаменитих виступів І.Дзюби та В.Стуса підчас прем'єри "Тіней забутих предків" гнівно заявила у вічі системі:
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов'язкою на рукаві —
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім'я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, —
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!
Передбачаючи реакцію цензури на таку заяву, авторка "Зоряного інтегралу" не побоялася кинути й промовистий виклик:
А я не хочу пошепки.
А я не хочу крізь грати!
Якби ця збірка вийшла, вона б стала неперевершеним явищем в українській літературі, видатною подією в культурному житті. Та вихід спочатку затримали, потім спробували авторку умовити щось поміняти, щось викинути, щось дописати на замовлення. Не вийшло. Ліна затялася не на життя, а на смерть. За височайшим велінням політичного олігарха верстку розсипали. Здавалось би, проблема з виданням, ввімкнене "червоне світло" мали б заставити авторку опальної, замордованої живцем книги бути хоч трохи обережнішою. Де там! Разом з Аркадієм Добровольським Ліна Костенко написала кіносценарій "Перевірте свої годинники". На українському республіканському конкурсі цей сценарій навіть отримав друге місце, в лютневому номері журналу "Дніпро" за 1963 рік появився друком, розпочалися успішно зйомки, було відзнято цікавий матеріал.
А у 1972 році Ліна подала нову збірку — "Княжа гора". І знову —безкомпромісну, і — знову чесну, і — знову високохудожню. А ці три риси вже розцінювалися як злочин проти системи. Щоб "поставити на місце" непокірну поетесу, до рецензування підключили справжніх фахівців, добрих майстрів поетичного слова — Миколу Бажана й Леоніда Первомайського. Хай меншою чи більшою мірою — відповідно, та все ж таки приручені системою, вони пропонували Ліні, образно кажучи, за вихід цікавої і дуже потрібної для народу книжки заплатити "кесарю кесареве". Кажуть, йшлося усього про одну поезію, яку вимагали зняти з рукопису. Директор видавництва переконував: "Господи, яке значення має той один вірш?" — "Має. Або збірка виходить з цим віршем, або я забираю рукопис". Той вірш був, як підкреслює С.Короненко, про рідну землю, про Україну. Чи багато втратила б збірка без нього? Принаймні не стільки, скільки втрачали шанувальники, не дочекавшись нової книги. Та Ліна Костенко не була би Ліною Костенко, якби на таке погодилася. І старші поети-порадники, і редактор, підштовхуючи авторку до компромісу, намагалися самі в собі притлумити власну совість, виправдати власні поступки. Ліна Костенко, максималіст від природи, притримувалася іншої думки: хто зрадить раз, той зрадить вдруге, хто поступиться в малому, поступиться і у великому. Навіть припущення про такий гріх лише в думці породило поезію "Щось на зразок балади, — як вийшли букви з-під моєї влади":
Було таке. Я мусила збрехать.
Не те, щоб як, — всього на півсторінки.
А букви раптом почали зітхать,
то та, то та тікать навперемінки.
Приміром, так. Беру я те перо.
І той папір. Писати хочу слово.
А буква "П", печальна, як П'єро,
Пробачте, — каже, — я тут випадково.
Примхливе "Р", перлина парижан,
зробило враз акробатичний номер.
Кружляло "Ж", жахливе, мов кажан,
а "Ц" і "Ч" присіли, наче гноми.
Сичало "С", мов кобра на хвості.
Шкварчало "Ш", і "Ф" взялося в боки.
І вірне "К" уперше у житті
Зробило вбік категоричні кроки.
Стогнало "Н", пручалась буква "Ю",
кусалось "Є", І "Т" кричало: — Тату! –
Сказало "Л": "На цьому я стою!" –
Ну, тобто прямо з Лютера цитату.
Слухняне "А" було вже на мазі,
приготувалось заспівати соло,
перекрутилось на одній нозі,
неначе циркуль, — і замкнулось в коло.
Котився перстень літерою "О",
його згубив мізинний палець змісту.
Тоді взяла я знову те перо.
Як і належить доброму стилісту, —
так-сяк стулила букви у строфу,
з тих, що були, по кілька варіацій.
І вийшло: м-м-м... н-н-н... брр... ффу!
Це швидше так, набір алітерацій.
Та ще ж не все. А що було за тим?
Поки таку звела я огорожу,
А буква "Я" чкурнула через тин,
І досі ще знайти її не можу.
А тим часом сам М.Хрущов на зустрічах з інтелігенцією взимку 1962-1963 років дав ясно зрозуміти,! що в с е не може бути дозволено. Підспівуючи йому, 8 квітня 1963 року на нараді творчого активу та ідеологічних працівників тодішній секретар ЦК України А.Скиба безапеляційно заявив про "формалістичні викрутаси зі словом", які вже привели або неодмінно приведуть до "викривлення ідейно-художнього змісту". Щоб не бути голослівним, Скиба навіть назвав "порушників": Миколу Вінграновського, Івана Драча, Ліну Костенко. Як тільки було дано вказівку доморощеним церберам "кусь-кусь" і "фас", горе-критики накинулися на "мічених". Зі сторінок "Правды Украины" пролунало таке оскаженіле гавкання, що хоч вуха затуляй.