Віддать дочку кохану
В далекий край? О, ні, це гірше смерті...
Але обов'язок керівника держави зобов'язує його дбати про міжнародний авторитет:
Тому, хто руську правду поважає,
Завжди у нас і шана, і хвала.
І. А. Кочерга змалював образ князя Ярослава Мудрого в реалістичному плані з певним романтичним замилуванням цією феноменальною особистістю. Він оспівує його державну мудрість і далекоглядність,
величність у помислах, відданість своїй батьківщині. Тільки м'яким серцем, сильною волею він міг згуртувати навколо себе народ.
Цікавим образом п'єси є образ монаха Микити — людини творчої, обдарованої, що малює заставки й мініатюри в книгах. Автор показав героя як людину неспокійної вдачі, драматичної долі. В його характері суперечать два почуття: помста за батька і любов до своєї батьківщини. Микита — син новгородського посадника Кос-нятина, якого Ярослав скарав, бо той "порушив спокій на Русі". Чинив він це не для власної користі, а в ім'я народу, батьківщини. Князь наголошує:
...вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
Які весь вік я чесно боронив.
І поки жив, стояти я клянусь,
За руську правду і єдину Русь!
Микита розуміє правду Ярослава і, облишивши намір помстити-ся, вирушає в далеку подорож. Коли ж, повернувшись, застає князя й Русь у біді, йде на битву з печенігами і віддає своє життя за Київ, за народ, за Єлизавету, яку дуже любить.
Сильвестр — вчений-монах, який символізує нашу духовність. Це людина, яка живе для своєї країни, вірою і правдою служить князеві, а саме, втілює в життя його мрію про створення бібліотеки. Він вдало керує монахами-переписувачами:
Потщитесь, браття, треба поспішати,
Щоб книги всі переписати нам.
Сильвестр — добрий порадник і помічник родини князя. При відсутності Ярослава саме він міг своїм теплим словом і молитвою розв'язати ту чи іншу проблему. Це вірний син своєї батьківщини. З палкою любов'ю говорить він про рідне місто:
Благослови, Господь, державний Київ,
Що на горі над голубим Дніпром
Пильнує мир і всі труди людськії...
Крилатими стали слова Сильвестра, що сповнені глибоко патріотичними почуттями:
Хто вип'є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути.
Журейко — вродливий, ставний, чорнобородий, завжди заклопотаний і рішучий юнак. Має гарну фізичну силу, талант до вміння організувати навколо себе народ.
Каменщик Журейко не менше Ярослава любить свою вітчизну, щиро кохає свою дівчину Милушу. Коли варяг убиває брата Ми-луші і намагається скривдити дівчину, то він стає на захист, убиваючи варяга-вбивцю. Князь поклявся скарати юнака. Журейко залишає Київ, стає моряком—рибалкою. Дізнаючись про зраду Ульфа і Інгігерди, доповідає Ярославу. Державні інтереси йому не байдужі. Однак він не корислива людина, бо відмовляється від пропозиції Ярослава залишитися при дворі. Журейко вдруге рятує Русь та Ярослава, коли приводить новгородські полки на допомогу князеві під час битви з печенігами:
Побіда, княже! Господа прослав!
Побито вщент поганих супостатів.
Інгігерда — шведська принцеса, княгиня, дружина Ярослава. На початку п'єси автор зобразив її войовниче настроєною проти князя. Його плани і мрії для неї були чужими. Вона навіть готує з Ульфом змову проти Ярослава, бо була владолюбною людиною, чим заслужила від нього гнівний вигук: "У монастир замкну я Інгігерду!". Чотири роки життя в монастирі змінює її характер. Вона розуміє дії Ярослава, бачить у ньому мудрого політика, дбайливо батька, доброго чоловіка:
...Багато сліз сама я пролила...
Зате тепер навчилась шанувати
Любов і мир родинного житла...
Прости мене, мій княже господине,
Коли тобі я болю завдала.
А під час битви з печенігами вона молиться:
О Господи великий" милосердий,
Злих ворогів на Русь не допусти!
...................
І Ярослава в битві захисти!
...................
Обороніть нам руськую країну,
Ми ж вам церкви збудуємо святі!
Чільне місце у творі займає образ доньки Ярослава — Єлизавети. Молода князівна палко любить всій край. Перед розлукою з батьківщиною вона тужить:
О Боже мій... покинуть рідний Київ
І рідний край... Я не знесу розлуки.
Однак Єлизавету Ярослав віддає заміж за Гаральда, норвезького короля, і вона покидає вітчизну. І хоч великою була любов Гаральда, однак Єлизавета помирає, дуже сумуючи за домівкою, за Києвом.
Про Київ все співала недосяжний
І так згасала, мов свята свіча...
Сповнені великої патріотичної сили слова Єлизавети:
Де я знайду чудових стільки книг,
Такі пісні, як в Києві у тата,
Що королів мудріший всіх земних.
А Київ наш — зелений і прозорий!
Дніпро широкий... кучеряві гори,
Палати білі, бані золоті...
Де ще красу подібную знайти?
І це все кинуть...
Вона перейняла від батька любов до книг, до рідної землі.
Патріотичні почуття простого люду розкриті і в діях скромної Милуші, дочки Людомира та коханої Журейка. Це ніжна, любляча донька, вірна подруга. Вона здатна на рішучий протест проти кривди, уміє знайти вихід зі скрутного становища. Саме вона врятувала свого коханого від жорстоких намірів Ульфа. Чільне місце в п'єсі займає план захисту Журейка від обіцянки князя покарати його. За любов, за вірність до рідних їй людей вона вмирає від смертельної рани. Дівчина назавжди залишилась у своєму рідному Києві. Траплялась можливість покинути цей край, але вірність, відданість своїй батьківщині, народу не дали можливості цього зробити. "Ой лишенько... Не можу ж я без болю покинуть Київ. Не спіши...",— ці слова Милуша промовила Журейку.
Не судилося молодим пізнати щастя.
Отже, герої п'єси "Ярослав Мудрий" — це патріоти свого краю, свого народу, мужні, красиві душею люди.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА П'ЄСИ "СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ" ТА ІСТОРІЯ її НАПИСАННЯ
"Свіччине весілля" — це високопоетичний твір про визвольну боротьбу київських ремісників на початку XVI ст. проти засилля литовських експлуататорів.
Цю драматичну поему Іван Кочерга написав у 1930 році. Знайомлячись з історичними матеріалами про минуле нашого народу, письменник натрапив на дві грамоти литовських князів, які панували на загарбаних землях Києва кінця XV — початку XVI ст. В них ішлося про заборону для простих людей використання світла у своїх оселях, немовби з протипожежних міркувань. У разі непослуху стягувалися чималі для того часу штрафи. Безперечно, це було виявом жорстокого ставлення до трудящих.
У п'єсі "Свіччине весілля" І. Кочерга розповідає про жорстокі безчинства зарозумілого київського воєводи, який заборонив городянам користуватися світлом. Тяжка заборона тривала понад десять років. Робочий люд не міг із цим миритись і протестував. Цей мотив і поклав в основу свого твору І. Кочерга. Майстерно пов'язав драматург історичні факти з відомим на Київщині ремісницьким звичаєм "женити свічку". Цей народний обряд сягає в сиву давнину. Цей звичай побутував не лише в Києві, айв інших містах України, Росії і навіть Західної Європи і був приурочений до різних річних і сімейних свят. Напевне, звичай походить від того, що люди здавна віддавали почесті дереву та вогню. Пізніше обряд дещо змінився і в ремісницькому побуті десь із XVI аж до XX ст. справлявся так: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчували роботу, збиралися окремими цехами, запалювали "свічку яру", обвиту строкатими стрічками, і веселились.
"Що стосується самого терміну "женити свічку",— писав відомий український фольклорист і етнограф, академік АН України М. Ф. Сумцов,— то виник він, очевидно, від звичаю обв'язувати свічку червоними стрічками (подібно до обрядових уборів молодої на весіллі) і може бути віднесений на рахунок малоросійського народного гумору".
СЮЖЕТ П'ЄСИ
Сюжет розгортається двома основними лініями. Перша — показ стосунків між київськими цеховиками і воєводою з його прислужниками. Друга — це особисті взаємини Івана Свічки, Меланки й Ольшанського. Ці дві лінії тісно пов'язані між собою, часто переплітаються й підпорядковані авторському задумові, а саме: показати, яким нещастям для українського народу були завойовники як у
суспільному, так і в особистому житті, якою важкою була боротьба простого люду за свої права.
Складові частини сюжету:
Експозиція — це початок драматичної поеми. Автор знайомить читача з місцем дії, окремими персонажами (гурт дівчат, Ко-ляндра, Козеліус, Меланка). Гострих зіткнень між дійовими особами ще немає, але деякі ознаки майбутнього драматичного конфлікту вже виявляються (дівчата, а потім кравець Коляндра ремствують у присутності писаря-дячка на воєводу і запроваджений ним у Києві "темний закон").
Зав'язка сюжету: незадоволені ремісники збуджено відгукуються на нові насильства воєводи (вимоги до цехів безплатно працювати на замок), нарікаючи на заборону світла. У VI картині з'являється улюбленець і ватажок цеховиків Іван Свічка, який теж обурюється утисками воєводи і твердо вирішує: щоб то не було — здобути киянам право на світло. Починається і друга сюжетна лінія: Ольшанський побачив Меланку, захопився її красою і зловіщо поклявся:
Любов'ю, ґвалтом, мертву чи живу,
А я тебе здобуду і візьму!
Розвиток дії. Цеховики, не криючись, гнівно висловлюють своє незадоволення війтом Шавулою і настоюють, щоб той пішов до воєводи з вимогою скасувати порушення "вольностей і твердостей міських". Виникає конфлікт і по другій сюжетній лінії: само-впевнений Ольшанський прийшов до Меланки, а вона, проста дівчина, від нього, князя, відвернулася. Далі драматичний конфлікт загострюється: арешт Меланки за те, що засвітила каганець на прохання вмираючої матері; здобуття Іваном Свічкою князівської грамоти про скасування "темного закону"; весілля Івана з Мелан-кою. Наступні події свідчать про ще більше напруження драматичного конфлікту. На мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів під орудою Ольшанського, Козеки та Козе-ліуса. Івана Свічку арештовують і звинувачують у великому державному злочині — викраденні князівської грамоти. Всесильний воєвода ставить категоричну умову: якщо поверне грамоту, буде вільний, якщо ні, то вранці наступного дня буде покараний. Свічка відмовляється.
Кульмінація. Меланка у весільному вбранні і з погаслою свічкою в руках прохає у воєводи світла і помилування коханого. Воєвода ставить жорстоку умову — донести запалену свічку від замку до Поруба у негоду, і тоді Іван буде звільнений.
Розв'язка.