Гордість, славна прикмета людської психіки, відіграла на тому місці злочинну роль. Ясне розуміння ситуації збудив у Ольги власний її голос. Вона побачила себе в сінях, неначе когось чужого, що, безрадно оглядаючись, питав:
— Сон чи ява? Відповіді не було. Пропало.
Голос зболілої душі блукав у повітряних безмежних просторах. По довгій мандрівці доторкнувся крилом струни душі поета. Вона задзвеніла:
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль —
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здибляться з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї —
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
("Зів'яле листя")
У непохитній вірі, що вірш Франка "Раз зійшлися ми случайно" змальовує останню зустріч Франка з Ольгою, передала його ось тут у повному тексті.
Автограф Франка на книжці, призначеній для Ольги, нехай послужить уповноваженням заговорити про подію, позбавлену всяких документів. знаходиться в бібліотеці НТШ. Передав її бл. п. Василь Білецький, колишній учитель академічної гімназії у Львові, муж авторки цієї статті. Це — оправлені в однім томі дві книжки. І. "Жіноча неволя в руських піснях народних. Написав Іван Франко накладом редакції "Зорі". У Львові, 1883".
На зворотній (стороні) титульної сторінки Франко власноручно написав:
Тобі, що власною рукою
Собі здобути вміла долю,
Робітнице на світла ниві,
Я шлю "Жіночу сю неволю".
Най світло, сіяне Тобою,
Пораннов заблисне зорою,
Що нам віщує дні щасливі!
Най плоди принесе Твій труд!
І по життя Твого дорозі
Най злоте жито, чудні рожі
Неув'ядаючі цвітут!
Львів, 23 січня 1884 Іван Франко
II. "Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці. Написав Іван Франко. Накладом редакції "Зорі". У Львові, 1883". На звороті титульної сторінки — власноручний напис Франка: "Ользі Білинській — щирий Іван Франко".
3. Климентина Попович. Спомини про Івана Франка
Було це у 1884-х роках, коли галичани, пробуджені уже здебільшого національно, починали також з правила здійматися і за кличами загальнолюдськими. Особливо молодь ентузіастично переймалась новими ідеями, головними речниками яких були тоді у нас Франко з Павликом. Ентузіазм молоді шукав впливу в менш або більш зрілих творах на різні теми — від соціальних, культурно-економічних аж до поетичних. А вже ця поезіоманія, як справжня пошесть, опанувала була як не кожного, то бодай щодругого напевно. Маленьких розмірів літературно-науковий журнал "Зоря", ні його кіш редакційний не вміщали безлічі цього духовного намолоту. Невдячної ролі вибирання немногих зеренець з тої полови не могли подолати безталанні тодішні редактори (номінальний — Партацький, але дійсний — Франко) і тому спересердя, відповідаючи в редакційній переписці незрілим авторам, частували їх понай-більше дотепно, в'їдливо гумористикою. От і мені забажалось раз почути таку пікантну відповідь на свою адресу і в цій цілі послала з моєї поетичної теки декілька віршів в редакцію "Зорі", в глибокій тайні перед ріднею. .Підписала екзотичним псевдонімом Зулейка і з нетерплячкою почала дожидати чергового номера "Зорі", щоб добре убавитися своїм власним коштом. Втім, неждано одного ранку на шкільній годині получила від сільського листоноші листок з якимсь особливим почерком, зовсім мені не знайомим. Мусила я добре в руки взяти свою цікавість, щоб діждати кінця години. Ледве діждалась! Відкриваю таємниче письмо, заповнене голубими рядками слів, — шукаю з поспіхом за підписом, — читаю і очам віри не йму: "Ваш Іван Франко". Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учительки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне! З трудом опановую своє зворушення і читаю, а радше ковтаю прецінні слова: "У вас безперечний талант..." "поетична сила слова...", "високий політ фантазії!" Просить присилати якнайбільше таких "речей", — читаю, повторюю безконечно. Отже, це не сон, а дійсна правда — там стоїть голубим на білому, що я "поетка"! Сам великий авторитет, а не якийсь шуткар на глум це каже. Незмірна, безкрая радість залила моє серце, я не хотіла її ні перед ким зрадити і тому через садок вибігла в поле. Там, в розі кладовища, стояли в вічній задумі мої старі приятелі, шумливі смереки на срібнолистім тлі велетенських тополь. Перед ними я з довір'ям виливала свою радість, захоплення своє і чудні мрії про "світлу" будучність. Насилу втихомирила бурхливу радість поважним, ласкавим пошумом. Насилу втихомирились розіграні нерви срібнолистим шепотом. Вже здебільшого зрівноважена, вернулася з запізненням на обід до дому батьків. "Ти чого така промениста?" — запитав брат, пильно глядячи на мене. Батьки і собі запитливо дивились на мене. "Я пробіглась, робила гімнастичні вправи",— кажу обминаюче. Але не годна була ні їсти, ні всидіти на одному місці. Другої днини брат з свіжою "Зорею" в руках каже до мене: "А знаєш, Климо, якась вже друга з ряду поетка появилась на нашім літературнім обрії! І то якась, уяви собі,— твоя іменниця: Климентія П.".— "Не може бути!" — кажу. "Ось глянь сама!" Дивлюсь і не йму віри власним очам. Хто бачив перший раз вилеліяне у власній душі слово, напечатане "во всеуслишаніє", той лиш зможе зрозуміти мою радість! "Але ти рада, сестричко! Тому що ваша верх бере! Правда? — каже брат.— Юлія Шнайдер і та нова Климентія П. готові притьмом загнати в кут наших патентованих М-ка та Гр-овича". Я не годн була вже нічого йому відповісти, щоб не зрадити себе Утекла чимскорше і цим разом до вірних моїх друзів н кінці старого кладовища і раділа--в їх дискретнім за тишку.
Відтоді почалась найгарніша доба в моєму житті. Щодругий, а то і день по дні, злітали до мене через відчинене вікно шкільної кімнатки голубі листочки, передавані сільським поштарем понад голівки дітвори, понуреної над письмовими вправами. Діти писали, а я за той час перебігала очима по голубих рядках характеристичного письма. І повно в них було усильної заохоти до праці на літературній ниві, до розвивання, а не марнування богом даного таланту. Повно щирої, дружньої принуки, а деколи і докорів за лінь, за легковаження письменницького труду.
Франко, в той час бойкотований своїми і чужими, злиднював гірко і недомагав душевно й фізично, то й рад був виливати своє горе перед щирим другом, за якого почав уважати мене, хоч ми досі були знайомі між собою лиш письмово. Він почав настирливо допрошуватися дозволу відвідати мене, та я чомусь не похочувала того побачення, сама не знаючи причини цього. Воно, правда, в ті часи небезпечно було приставати з "проскрибованими соціалістами", та ще підданим шкільної ради, але мене це не страхало. Мені найбільше ходило [про] моє інкогніто перед ріднею. В ті часи я бувала кілька разів в різних справах у Львові. Франко, довідавшись звідкись про це, страшенно образився, що його про це не звістили. Рада не рада, я мусила вже вкінці згодитися на це побачення. Приїхавши до Львова найближчим разом, післала я посильного на ул. Ліндого, ч. З, з оповісткою і ждала. Треба тут ще зазначити, що я досі не мала найменшого поняття про зовнішній вигляд поета. По моїй уяві він був гарний, як Аполлон, а дужий та могучий, як лицар найсвітлішої княжої доби. І треба зазначити, що у мене змалку була розвинена відраза до рудих. Чи то пестунки байками про лихого, рудого чародія це викликали, чи яка інша невияснена тому була причина. Досить того, що коли двері моєї кімнати розчинилися і в них показалась постать, яку я в першу хвилину вважала за кого-небудь іншого, а ніколи в світі за того вітхненного співака божого! — і коли отак знічев'я я побачила ту пломенисту голову, виринаючу з-під зимової шапки (хоч то було весною), також чомусь рудої краски, і мені по перших словах його стало ясно, що це іменно Франко у власній особі, — я в першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку, які мусили відбитись на моїм лиці надто промовисто, бо раптом ясні блакитні очі поета, як хмара, сум помрячив, і лице стягнулось болючим виразом. Цей сум і біль мене привели до пам'яті, і я, опановуючи перше фатальне враження, витягнула привітливо свої долоні до нього і вже без відрази вложила їх в його рудими плямами поцятковані і рудим волосом покриті руки. Блакитні очі вмить звеселіли знову, а уста ледве чутно шептали: "Оля! Оля!" (Це ім'я його найпершої і, здається, єдиної "дійсної любові", на яку я мала бути схожою).
Ми розговорились щиро, поборюючи початкову ніяковість. "А знаєте, товаришко, — каже, між іншим, до мене Франко, — по ваших писаннях я уявляв собі вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як "Рrіmа vеrа". — "Я щойно по матурі і по цілорічній науці 100-голового класу, — оправдуюсь, заждіть, аж я відпочину, то й стану саме такою, як ви це собі уявляли". — "Я дуже цього бажав би! Маємо вже одну ніжну поетесу, друга здалась би бадьоріша!" Так ми при веселій дружній розмові перебули добрих пару годин, так, як би приятелювали вже хтозна від яких давніх часів. Франко допрошувався, коли йому вільно буде ревізитувати мене в Жовтанцях (3 милі біля Львова). Я сказала, що повідомлю його, коли мені буде зручно. Втім, надійшли мої брати і пора прощання; розпрощавшись, ми розсталися.
Якось незабаром після мого повороту одного гарного пополудня прибігає до мене (я мешкала окремо від батьків у філіальній школі) задихана сестричка з зазивом чимскоріше іти з нею, бо там з татом є якийсь порохом дорожним припалий панок, що притьмом каже вести себе до панни Клими, що його тато умовляють, каже сестричка, заждати у нас! "Ні, ні, — каже, — я не до вас, а до панни Клими прийшов!" Без душі біжу до них рятувати ситуацію, оскільки це ще вдасться. Та запізно вже було. Тато стрінув мене не то з подивом, а більше з докором: "Так, Мусю, — отеє п. Мирон (татові здавалося, що письменників треба шанувати їх псевдонімами) відкрив мені тайну, яку я, як отець..." — "Так, так,— перебиваю,— татко про це повинні були найперші знати і мені на це свій дозвіл дати (мої батьки були патріархальних поглядів), але я хотіла вам несподіванку зготовити", тріпаю поспішно, прикликаючи на поміч усю свою бойову діалектичну підготовку, щоб роздобрити старого.