Особливо він цікавився творчістю геніального англійського драматурга Шекспіра, перекладав його п'єси ("Гамлет", "Макбет"). Великої популярності набула у свій час вільна переробка Федьковичем під назвою "Як козам роги виправляють" комедії Шекспіра "Приборкання непокірної".
Дбаючи про розвиток літератури для дітей, Федькович дав майстерні переклади та переробки казок братів Грімм ("Пастушка гусей", "Тернова рожечка", "Хоробрий кравчик") і Гауфа ("Розповідь про малого Мука") тощо. "Перекладацька діяльність Федьковича була цінним внеском до скарбниці української літератури. Його переклади збагачували тематику, жанри, а головне — залучали широкі читацькі кола до ознайомлення із поетичним надбанням інших народів".
"Творчість Федьковича у її вершинних проявах є цінним надбанням прогресивної української літератури. Вона має значний вплив, — як казав Рильський, — на утвердження і розвиток реалізму й народні в літературі на західноукраїнських землях, вселяла в серці буковинців та галичан почуття братерської єдності і спільності з Наддніпрянської Україною. Письменник, як справжній патріот свого народу, не поділяв сепаратистських ідей буржуазних націоналістів про відмежування Галичини, Буковини й Закарпаття від єдинокровних братів з Дніпра".
Та життєва дорога письменника не була легкою. Чотирнадцять "чорних" місяців (1872-1873) письменник змушений був тягти лямку каторжної роботи – писати різні моралізаторсько-церковні оповіді, духовні і фізичні сили виснажувалися. Знову і знову Федькович переконувався, що "лиш в простім стані добре серце, гонор, поезію найти можна, а інде? – рідко або ніколи".
Приглушена у Львові творча іскра ще раз спалахнула у Путилові: поет підготував збірку "Дикі думи". Все частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської України, мріяв надрукувати там твори. І слава про буковинського співця докотилася б до берегів старого Дніпра-Славутича. 1876 року в Києві вийшли у світ "Повісті Осипа Федьковича". Слово Юрія Федьковича ставало надбанням всього українського народу, а упорядник збірки Михайло Драгоманов поставив його поряд з "найбільш любимими писателями" України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підточували здоров’я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили.
В задушливій атмосфері гніту, не бачачи підтримки з боку буржуазної інтелігенції, письменник впав у відчай та зневіру і вирішив назавжди відійти від літературної діяльності. 1876 року він переїхав до Чернівець і на багато років замкнувся у чотирьох стінах своєї хати, усунувся від активного громадсько-культурного життя. Було йому дуже важко, "велика тяж… серце давила" (С. Воробкевич). Часто роздумував над долею своїх віршів, що розгубилися десь по редакціях віденських, львівських, чернівецьких газет.
На схилі життя Федькович відновив літературно-творчу діяльність. У 1885 році він став редактором українськомовної газети "Буковина" і надав їй демократичного спрямування. На сторінках цієї газети від 16 травня 1886 року були надруковані такі знамениті рядки: "Ми мусимо раз і назавжди покинути наш смішний і для нас пагубний сепаратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась "буковинська нація", і мусимо починати жити якоби одним духом і одним тілом з прочим руським народом".
1886 року в Чернівцях було відзначено 25-річчя літературної діяльності письменника. "Федькович – се талант переважно ліричний, — писав І. Франко, — всі його повісті, всі найкращі його поезії, навіяні теплими, індивідуальними чуттями самого автора так і здається, що автор співає і розказує всюди проте, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить її запорука її живучості, доки живе наша мова. Федькович вложив в свою поезію найкращу частину "свої душі", а така поезія не вмирає, не пропадає…" — ці слова були сказані в з нагоди річниці літературної діяльності письменника, але вони й досі не втратили своєї значущості. І сьогодні живе краща частина творчої спадщини Юрія Федьковича – талановитого, оригінального поета і прозаїка, який до Івана Франка був на західноукраїнських землях найвидатнішим письменником.
Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші "До ліри", "Наші старі", "На Новий рік", "До наших румуні заторів", нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров’я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович писав: "Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо нього ялинку, рожі і барвінок, щоб мило було спочити. В головах класти мені не хрест, а ялину! Хрестів у своєму житті я мав досить".
11 січня 1888 року навіки затихло втомлене серце буковинського співця. Селяни-гуцули гірко оплакували "свого батька Федьковича". Д. Лукіянович на основі свідчень очевидців розповів, що під час похорону "якась удова з плачем пригорнулася до сирої землі і приповілася, що Федькович рятував її з дітьми. А треба знати, що він сам умер у недостатках, у чужій хаті".
Мрії поета збулися у наш прекрасний неповторний час. Воз‘єднавшись в єдиній, нерозривній братерській сім‘ї український селянський народ, як і всі українські люди з вдячністю згадує ім‘я письменника-демократа, який крізь все життя проніс любов до скривджених і знедолених у темну ніч поневолення рідного краю плекав надії на світлий день визволення.
Література
1. "Літературна енциклопедія".
2. Ящук І.С. "Юрій Федькович: цікаві сторінки творчості"
3. Ю.Федькович "Вибрані твори"
4. П. К. Загайко "Вивчення творчості Юрія Федьковича"
5. Освітньо-інформаційний ресурс "Український центр" httр://www.ukrcenter.com