В. Нечаєва. У селах, що належали йому, в тому числі і в Лукіївці, Нечаєв жорстоко експлуатував кріпаків. Не виплачував селянам-чумакам гроші, ґвалтував дівчат і жінок, продавав кріпаків, обмінював їх на собак. Так, наприклад, "девку Ольку" гвін продав за 210 карбованців своєму родичу. (Ці дані за матеріалами Нікопольського краєзнавчого музею імені Ломоносова).
€8
Проти селянського руху царський уряд направив значні військові сили.
Лише в Катеринославській губернії проти повстанців діяли одна піхотна та одна кавалерійська дивізії, драгунський полк та інші військові частини. Переправа че*рез Дніпро суворо контролювалась. Нерідко селяни вступали в сутички з військовими командами. Тільки в Катеринославській і Херсонській губерніях сталося шість кривавих сутичок між військовими і селянами, були вбиті і поранені з обох сторін. Дорого обійшовся селянам той похід "У Таврію за волею".
Кривава розправа з шукачами волі сталася і в Нікополі, зокрема на Микитиній переправі. Ось як про це згадував у 1939 році 99-річний дід Влас Капшар, котрий жив у селі Червоноіванів-ці Дніпродзержинського району, що на Дніпропетровщині: "Пішла серед людей чутка, що в Нікополі воля. Вирішили й ми поїхати,, щоб побачити ту волю. Порізали свиней, телят, у кого було своє. А в кого не було, той панське порізав — бо воля. Зібралися та й, вирушили. Приїхали, а в Нікополі вже сила народу. Аж ось якийсь стражник чи жандарм кричить, наказує роз'їхатись. Але куди там! Раз воля, то й воля. Це ж та сама воля, яку написав наш рідний Тарас, гадали ми. Та й повели розмову про Шевченка. Кожному хотілося побачити ту волю. Чекаємо. Ніхто й не їде. Раптом з'явились солдати, скомандували, щоб розійшлися. Та ми не ворухнулися. Відступили вони на сто кроків та вдарили по нас з рушниць. Знову відступили на сто кроків та залпом гримнули на людей. Одні впали вбиті, інших взяли в полон..." ("Пам'яті Шевченка". Видання Дніпропетровського ювілейного комітету,. 1939 р. стор. 101).
Про жорстокість придушення селянського руху в 1856 році свідчить також лист до нікопольського поміщика Г. В. Нечаєва від начальника Каролинового загону 4 червня 1856 року. Він писав: "В Кудашевой я немного усмирил восстание. Тєперь в Кре-мидах заканчиваю, чтобьі спасти Боголюбовку. Прикажите, Глеб Васильевич, отправить в Луговую (Александрополь) еще шесть человек й одного унтер-офицера. Я сам поеду туда. Человек поехал от меня в Боголюбовку й обязан прекратить своеволие лугов-чан. Остальное я довершу, будьте спокойньї..." (Из материалов Никопольского краеведческого музея имени Ломоносова). Тількіг з допомогою жорстоких екзекуцій царським посіпакам наприкінці 1856 року вдалося припинити рух селян "У Таврію за волею", придушити Катеринославське повстання.
У той час, коли спалахнув селянський рух "У Таврію за волею", Тарас Шевченко знаходився у засланні в Новопетровському укріпленні. Він просив друзів вирвати його "из зтого проклятого гнезда". А коли повертався із заслання, змушений був затриматись у Нижньому Новгороді. Там його відвідав Яків Лазаревсь-
64
кий і розповів Тарасу Григоровичу про Катеринославське повстання 1856 року — селянський рух "У Таврію за волею". Того ж дня,— 22 січня 1858 року, Шевченко записав у "Щоденнику": "Про-ездом из Петербурга в Вятку на службу посетил меня сегодня Яков: Лазаревский. Он недавно из Малороссии. Рассказал о многих свежих гадостях в моем родном краю, в том числе о грустном Екатеринославском восстании 1856 года".
Так геніальний поет Т. Г. Шевченко гнівно викрив та обурився кривавою розправою царизму над шукачами волі і засудив-самодержавно-кріпосницький лад. Його голос протесту злився з голосами передових людей Росії. Слід відзначити, що народний художник України Іван Сидорович Іжакевич (1864—1962), котрий виконав численні малюнки на теми з життя і творчості Шевченка, на замовлення Дніпропетровського історичного музею намалював картину "Катеринославське повстання 1856 року". На ній. вдало відтворено образ шукачів волі, які розтягнулись по степу, поставивши коли і вила проти загону карателів, котрі наближаються до них на конях. На задньому плані видно пожежу —горить панська садиба. У Нікопольському краєзнавчому музеї зберігається копія цієї картини.
Заможно і культурно нині живуть колгоспники Нікопольщи-ни — нащаджи шукачів волі. У Криничуватому (колишня Куда-шева) знаходяться центральна садиба колгоспу імені Ілліча. Це господарство славиться своїм вівчарством. На честь Великого Кобзаря селяни село Маринодар перейменували в село Шевчен-кове, а свій колгосп назвали його іменем^ Віддаючи шану геніальному поетові, нащадки у селі Шевченкове встановили його погруддя.
Любов до Великого Кобзаря сонячним сяйвом пломеніє і в творчості місцевих письменників, поетів, артистів, художників. Обдарування багатьох з них мужніло й розквітало у Нікополі, звідки вони пішли у велике літературне і мистецьке життя у сорокові й шістдесяті роки двадцятого століття. Немало схвильованих творів Шевченкові присвятили поети Петро Біба, Віктор Герасимов (нині живуть у Києві), Ляпін (теперішній житель Москви), письменник Валерій Тарасов, котрий нині мешкає в Криму, працює редактором міської феодосійської газети "Победа".
Відомий український письменник Степан Чорнобривець, котрий близько півстоліття проживає в Нікополі, у третьому номері журналу "Дніпро" за 1963 рік надрукував оповідання "Орел і сонце" з ілюстрацією М. Гети. У цьому оповіданні письменник вперше в художній літературі зображає перебування Тараса Шевченка в селі Покровському, що на Нікопольщині, де він малює Покровсь-ку Січову церкву. В оповіданні зображено соціальний конфлікт в родині колишнього нащадка запорозького козака Гаврила Гош-кодеря.
65
У нього й зупинився Тарас Шевченко. У Гошкодеря працюють наймити-втікачі. Працюють за харч, пораються біля коней, "пасуть гусей і полють картоплю". З великим ліризмом описана природа Нікопольщини. Згадуються Микитин Ріг, село К>пулів-ка, ІЧортомлицька могила... "...Довкола буяв степ. На обрії бовваніла Чортомлицька могила, розімліла на сонці. Між рідкими житами густо цвіли волошки, 'немовби синява неба відбивалась у дзеркалі-землі!.."
Пам'ятник Кобзареві у селі Шев-ченкове.
У ці ж часи немало самодіяльних художників Нікопольщини створюють десятки портретів Тараса Шевченка. Шанувальники поета у сво'їх домівках з любов'ю прикрашали їх вишитими квітчастими рушниками. Найвідомішими слід назвати портрети Шевченка, виконані олією Яковом Петровичем Волошиним, котрий вчився у Харківській художній школі, художниками Світличним, братами Стеценками, вчителем Худяковим, актором-декоратором Андрієм Варламовичем Дубровіним. Іншими авторами портрети Шевченка зроблені з гіпсу і каменю.
У 1955 році вийшла книжка Дмитра Косарика "Життя і діяльність Т. Шевченка. Літературна хроніка". У цій книжці автор вперше зазначає, що в другій половині липня та в серпні 1843 ро-
66
ку Тарас Шевченко під час подорожі на Україну відвідав Микитин Ріг (Нікополь), село Покровське. У цьому селі поет змалював пам'ятники Січі, зробив багато інших малюнків. На це звернули увагу нікопольські краєзнавці. На сторінках міської "Нікопольської правди" та обласної газети "Зоря" стали з'являтися літературні розвідки про перебування Шевченка на Нікопольщи-ні. Перший з місцевих художників, хто зобразив цю подію в історії південного краю, був працівник Нікопольського краєзнавчого музею Степан Іларіонович Піткевич. Він виконав олією невелику картину "Тарас Шевченко в Капулівці". Самодіяльний художник зобразив поета на березі річки Чортомлик, а також змалював острів Січ, де знаходилась Стара Чортомлицька Січ Ці картини зберігаються у фондах місцевого краєзнавчого музею.
Художник Тетяна Михайлівна Двигун намалювала картину олією "Шевченко в Нікополі". На ній відображено: на березі Дніпра біля Микитиного перевозу, відклавши малярні роботи, Тарас Григорович слухає кобзаря, схилившись на велику колоду верби. Тут же постать дівчинки, котра прийшла по воду, хлопчина і два рибалки у човні. На задньому плані — краєвид Нікополя і Дніпра. Цікава і вдала акварель Т. М. Цвигун, що зображає Тараса Шевченка в Нікополі на Катеринославській горі. Поет розмовляє з чередником, поряд з ним підпасок. На задньому плані корови, поштова карета і валка чумаків, краєвиди Нікополя і Дніпра.
Збереглося немало й інших творінь талановитих майстрів пензля. На високому художньому рівні написана випускником Київськрго художнього інституту Володимиром Кодінцем картини "Шевченко у Нікополі", котра теж зберігається у місцевому краєзнавчому музеї. Самодіяльний художник В. А. Калиниченко, за фахом агроном, виконав ряд картин, одна з яких зображає поета, який пливе на човні Дніпром. Запам'яталися два малюнки місцевого художника О. М. Овчаренка — "Шевченко в казармі" та "Мені тринадцятий минало". Вони теж у фонді місцевого-краєзнавчого музею.
На Нікопольщикі твори Шевченка знаходили й сценічне втілення. Ще в тридцятих роках у місті та районі виникло чимало драматичних гуртків. Традиція ця тривала і в наступні десятиріччя. У репертуарі драмгуртків були п'єси Марка Кропивницького,. Івана Котляревського, Івана Карпенка-Карого, інших авторів української класичної драматургії. Прикрашала репертуар самодіяльних драматичних артистів п'єса Тараса Шевченка "Назар Стодоля". Вона мала великий успіх у глядачів. Десятиліттями не сходила зі сцени міських та сільських клубів і будинків культури. Популярними виконавцями ролей героїв4 шевченківського твору стали аматори сценічного мистецтва А. К. Горобець, М. В. Забе-ла, М. О. Содель, І. П. Мазанко, М. Д. Топчій, багато інших
67
прихильників сцени. Декотрі з них обрали цей вид мистецтва як професійне захоплення і присвятили йому все своє життя. Колишній робітник місцевого кранобудівного заводу Володимир Дальський, наприклад, став відомим актором театру і кіно, пройшовши шлях від артиста із народу до народного артиста. Володимир Дальський говорив: "У царину мистецтва мене покликала любов до Шевченківського слова, дала творчу наснагу на довгі роки".
На початку 1993 року, незадовго до Шевченківського дня народження, у Нікопольському медичному училищі за ініціативою —його директора М.