Д. Топчій.
У роки Великої Вітчизняної війни закличне Шевченкове слово теж було у строю захисників Вітчизни. Воно не тільки надихало бійців на подвиги, а й ставало кулею і гранатою, снарядом і бомбою. Твори поета друкувались маленькими кишеньковими книжечками, котрі доставлялись літаками у тили ворога, в тому
59
числі й на Нікопольщину. У книжечках поети і художники, письменники й актори доносили палке слово Кобзаря до українсько.Іч> народу. '
Фашистські загарбники боялися Шевченківського слова, як. кулі. Вони ненавиділи поета. Фашисти плюндрували 'Кобзареві святині, грабували майно шевченківських музеїв. Нищили експонати, котрі були гордістю українського народу. На території Канівського державного музею-заповідника "Могила Т. Г. Шевченка" окупанти створили концентраційний табір, обнесли йоп> кількома рядами колючого дроту.
Шевче"кове слово, як відомо, завжди допікало і пропікало. Так було завжди, в усі часи, відтоді, як воно з'явилося на світ. Гнівною сторінкою української історії стала наруга і поглум над , Шевченком та його творчістю у роки Великої Вітчизняної війни. Історія зберегла одну з невигаданих новел, що стосується1 знаменитого Канева.
"Київ, 1944 рік. Місяць лютий. Микита Хрущов — Голова Ради Міністрів України. З партизанів щойно повернувся фотокореспондент газети "Радянська Україна" Яків Давидзон. А незабаром дзвінок до редакції газети — його викликають у Раду Міністрів..
Розмова, як кажуть, з порога:
— Товаришу Давидзон, нам стало відомо, що гітлерівці знищили музей Тараса Григоровича Шеаченка в Каневі, поглумилися-над ім'ям поета, осквернили Пам'ять всього українського народу. Вам завдання: завтра негайно вилетіти — і зафотографувати все документально.
— Микито Сергійовичу, але ж там йде ще війна.
— Ви були в партизанах, на фронті — і вам не звикати. Вмієте і зможете виконати завдання уряду.
На завтра літаком У-2 (кукурузник) фотокор вилетів до Ка1-нева. Сісти внизу на маленькому майданчику не можна було —точився жорстокий бій. І літак приземлився на самому вершечку Чернечої гори, неподалік від пам'ятника Кобзареві. Тут було справді затишніше, хоч сліди залишеної руїни до болю вражали і гнітили кожного. Коли ж Яків Давидзон зайшов до Музею — то жахнувся. Все розбито, розгромлено, понищено, пограбовано, сплюндровано, спалено, споганено".
(Микола Сингаївський Застереження. Газета "Демократична Україна" 040393).
У Харкові біля пам'ятника Шевченка гітлерівці розстрілювали та вішали мирних жителів міста.
І все ж таки у ту чорну пору всенародного лиха український народ не поривав славні традиції — відзначення пам'яті поета у березневі дні чи то на фронті, чи в тилу. В окупованому Нікопо-
"п
.зті збирали кошти на спорудження пам'ятника Шевченку. Навіть
було закладену постамент. Втім з різних причин далі справи не пішли. Та в нещадній битві із загарбниками повсюдно лунав
орлиний клекіт Тараса: "І вражою, злою кров'ю волю окропіте". Кобзареве слово кликало на битву за волю і незалежність. Досить символічний той факт, що коли 6 листопада 1943 року війська Першого Українського фронту визволили столицю України — Київ, у той же день перший мітинг відбувся біля пам'ятника Шевченкові. Цей факт ще раз стверджує: Тарас Шевченко—Це мир і правда! Тарас Шевченко — це воля!
Про те, наскільки популярний Шевченко з-поміж нікопольців віддавна, можна прослідкувати й по тому, як читаються його твори у нашому краї. Прикладів для цього—безліч. Зробимо набіжний
"•огляд з минувшини.
17 грудня 1906 року в Нікополі передова демократична молодь добилась через місцеву та губернську владу відкриття у місті платної громадської бібліотеки, назву їй дали таку: "Нікополь-•ская общественная библиотека". На день її відкриття книжковий фонд бібліотеки становив декілька десятків томів книг і 150 брошур. А вже на кінець 1907 року в цій бібліотеці налічувалось 2180 томів книг і 200 нових журналів і понад півтисячі брошур. Поповнення бібліотеки відбувалося за рахунок пожертвування нікопольськими громадянами та установами грішми і книгами.
З-поміж бібліотечного фонду немало було шевченківського "Кобзаря" (принагідно аауважимо, що на той час він видавався не масовим тиражем) та багатьох інших письменників. Надсилали у Нікополь книжки письменники, різні редакції, видавництва, бібліотеки з усіх кінців Росії та України. Разом з тим надходили
• —брошури, журнали, статури, каталоги, звіти. З-поміж письменників, котрі подарували свої книги з дарчими написами нікопольській бібліотеці,— Іван Бунін, Олександр Блок, багато інших майстрів красного письменства. По одній своїй книжці віддали в дарунок нікопольцям народоволець М. О. Морозов та археолог Форма-•ковський.
14 квітня 1909 року Нікополь відвідав М. О. Морозов. У місцевій громадській бібліотеці він прочитав лекцію "В поисках •философского камня"(, котру супроводжував дослідами. Половину грошей, одержаних від продажу білетів, він подарував бібліотеці. Варто нагадати й такий факт. У 1908 році з нагоди 80-річчя від дня народження Л. М. Толстого славетний письменник був обраний почесним членом Нікопольської громадської бібліотеки. Тут провадилися літературні вечори, диспути, лотереї. До послуг відвідувачів — читальний зал та палітурна майстерня.
Як свідчить "Систематический каталог Никопольской общест-яенной библиотеки", у тодішньому книжковому фонді її знаходилось немало творів Шевченка, котрі не залежувались на бібліо-
61
течиих полицях. Це були, головним чином, такі книги поета, котрі вийшли у різні роки і в різних видавництвах: "Кобзар" (3 портретом автора, видавництво "Киевская старина", Киев, 1899), сбор-ник "Кобзарские думи", "Кобзар" (Санкт-Петербург, 1884), "Кобзар" (издательство К. М. Гамалия, Киев, 1894), Тарас Шевченко "Дещо з Кобзаря", "Новое слово". (Товаїрищеский сборник. Москва, 1907), Шевченко Т. "Еретш?" (Йван Гус). Твори поета видавались як по абонементу, так і в читальному залі.
Встановлені пам'ятні знаки у місцях, де побував Великий Кобзар у ту далеку вересневу пору. У селі Покровському, наприклад,, на стіні Будинку культури колгоспу,імені Горького пломеніє меморіальна дошка на честь перебування поета в цьому селі. А поряд, у розкішному колгоспному сквері, височить на постаменті погруддя Тараса Шевченка.
Всі письменники, історики, етнографи завжди відзначали у ' жителів села Покровського, нащадків запорожців свій особливий дух величі, незалежності, гордовитості.
Видатний український письменник і кінорежисер Олександр, Петрович Довженко, працюючи над сценарієм фільму "Поема про-море", кілька разів бував у Покровському, 12 жовтня 1952 року він у щоденнику зробив такий запис про Покровське: "Село прекрасне. Одне з кращих сіл, які я бачив на Вкраїні взагалі... І довго, прислухаючись до його танкового ідущого з далеких давнин-звуку, я збагнув — це ж дзвонять до церкви. Ще й досі. Тільки дзвін зменшився відповідно до зменшення потреби в "Храмі божому". Тут правили ще службу колись запорожці в своїй січовій церкві, самі співаючи в хорі басами і виводячи верхні ноти не гірше Івана Козловського. Думається вже на що, а на війну, горілку й співи таланту їм позичати не доводилось".
Олександр Довженко був присутнім на засіданні правління' колгоспу імені М. Горького. Він занотовує у щоденнику, висловлюючи думку про членів правління: "Ділові, спокійні, дисципліновані, серйозні люди. Це збори колективу людей державного будівництва. Все надзвичайне, все робиться з почуттям повної відповідальності перед державою за кожний вчинок. Дивлюсь на колгоспників. Розумні, добрі люди. Дисципліновані трудяки. Але важко їм, я бачу. Обов'язок долає над усім. Видно ще, що вони багато працюють... Який тонкий і чуйний народ до роботи! Все було абсолютно інтересним. Я збагативсь сьогодні, із-за одного засідання варто було їхати сотні кілометрів на машині..." (Олександр Довженко. Твори. Том III, Київ, 1960, стор. 466—467).
Довженко дав чудові описання місцевості, де була Запорозька Січ,— Городища, Капулівки, Покровського, річок, що протікали тут. Письменник і кінорежисер занотовував у щоденник: "Але до чого ж прекрасно в Капулівці! Яка річка Підпільна, і Павлкж, і Скарбна! Які ліричні привілля!"
62
Недалеко від села Покровського, біля так званих Панських круч, друг і соратник О. П. Довженка кінорежисер Юлія Солнце-щ.а проводила заключні зйомки фільму "Поема про море", де в масових сценах брали участь шжровчани.
У 1964 році вдячні жителі Покровського встановили меморіальні дошки на честь відвідання їхнього села у різні часи Т. Г. Шевченка, І. Ю. Рєпіна, В. О. Сєрова та О. П. Довженка. •Сквер біля Будинку культури прикрашає скульптурний портрет Шевченка. А трохи далі, біля колгоспної контори, споруджено у повний зріст чудовий пам'ятник Максиму Горькому. В селі є народний музей, у котрому сконцентрована історія цього куточка українського південного краю.
Заможно і культурно живуть покровчани. Здійснилися мрії Великого Кобзаря:
Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться...
Вкарбувалась в пам'ять нащадків Великого захисника українського народу і така сторінка з літопису історії Нікопольщини. Відомо, що в період Кримської війни (1853—1856 рр.) поширився масовий селянський рух в дев'яти губерніях. Заключним етапом цього руху став так званий похід "У Таврію за волею", що набув широкого розмаху в Катеринославській і Херсонській губерніях. Великі людські втрати, господарські збитки, завдані війною, погіршили становище народних мас, сприяли загостренню класової боротьби.
На півдні України поширилися чутки про те, що царський уряд ніби закликав бажаючих переселитись на зруйнований війною Кримський півострів, що там кріпаки-переселенці отримають матеріальну допомогу, матимуть високу плату за казенні роботи, що "вони стануть вільними. Під впливом цих чуток, зневірившись у •можливості одержати волю на місці свого постійного проживання, багато кріпаків з усім своїм скарбом рушили в Крим. Селяни брали не тільки своє майно, а й реманент з поміщицьких економій і садиб. Та не так сталося, як жадалося.
У цей селянський рух включився й трудовий люд Нікопольщи-яи. Особливо тяжко жилося кріпакам у нікопольського поміщика Г.