Проза поза межами західного світу (Японія, Росія, латинська Америка ХХ ст.)

Реферат з зарубіжної літератури:

Проза поза межами західного світу

(Японія, Росія, латинська Америка ХХ ст..)

Урок-огляд ставить за мету ознайомити учнів із найбільш резонансними і вагомими здобутками художньої літератури поза межами західного світу. Доцільно цей урок побудувати у формі лекції з елементами бесіди за таким планом; 1) художні здобутки японської прози XX ст.; 2) "література відлиги" в Росії; 3) латиноамериканська проза XX ст.

1. Художні здобутки японської прози

Ізольована від країн Західної Європи, орієнтована на збереження національно-культурної традиції Японія, починаючи з другої половини XIX ст., все активніше контактує зі світом ідей західної і слов'янської культур. Шлях, який проходить японська література кінця XIX — XX ст., багато в чому нагадує західний шлях літературного розвитку. В японській прозі також співіснують і змінюють один одного напрями, що є більш або менш близькими аналогами західного натуралізму, імпресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму.

Ясунарі Кавабата (1899-1972) був першим з японських письменників, хто отримав у 1968 р. Нобелівську премію за майстерність, яка пристрасно виражає суть японського способу мислення", втілює дух національної культури.

На початку своєї письменницької біографії Кавабата захоплюється ідеями західного модернізму і разом з іншими письменниками засновує в японській літературі напрям, що отримав назву неосенсуалізм (нагадує західний інтуїтивізм). Водночас не менш активно Кавабата намагається дотримуватись у своїх творах національної літературної та культурної традиції, ідеї якої у подальшій його творчості стануть домінуючими, найзначнішим твором Кавабати вважається повість "Снігова країна" (1934-1947), в якій у дусі дзен-будди-стської естетики на тлі різних пір року, в чергуванні світу реальності та уявлень, зображені стосунки токійця середніх років Сімамури та сільської гейші Комако. Традиційна для Кавабати тематика — стосунки між людьми, вічні цінності буття, які розкриваються і в багатьох інших його творах 30-х років. Крім зазначеного вже твору "Снігова країна", це такі повісті, як "Тисяча журавлів" (1951), "Голос гір" (1954), "Давня столиця" (1962). В основу сюжету повісті "Тисяча журавлів" покладений опис чайної церемонії — "тядо", яка є давньою національною традицією японців, що поєднує в собі елементи мистецтва і філософії, символізує взаємоповагу і щирість взаємин учасників цього церемоніалу ("зустріч за чаєм — це та ж зустріч почуттів", за висловом Кавабати). її учасниками в повісті стають двадцятирічний службовець Кікудзі і вродлива дівчина Юкіко, долі яких намагається поєднати вчителька чайної церемонії пані Тіка-ко. За словами Кавабати, звернення до одного з найбільш шанованих на його батьківщині національних ритуалів у його повісті мало стати "пересторогою проти тієї вульгарності, в яку впадають сучасні чайні церемонії". Таким чином, письменник хотів висловити своє занепокоєння з приводу того, як його сучасники ставляться до традицій минулого, які, на думку письменника, є основою духовності нації і запорукою її збереження та процвітання. Цю ж думку підкреслює і винесений у назву повісті символічний образ крилатих журавлів, які зображені на кімоно Юкіко. За уявленнями японців, вони уособлюють надію, добробут і щастя, а в повісті, як пишуть критики, ця символічна деталь свідчить про авторське "звеличення національних традицій".

Ще одним визначним представником нової японської літератури був талановитий прозаїк, драматург, філософ і кіносценарист Кобо Абе (1924-1993). Представник модернізму (його творчість співвідносять з екзистенціалізмом) Абе увійшов у літературу наприкінці 40-х років. Справжній успіх письменникові забезпечили його повісті та романи, які починають з'являтися з початку 50-х років: "Стіна. Злочин Карума" (1951), "Жінка в пісках" (1962), "Спалена карта" (1967) та інші. Кобо Абе насамперед відомий як неперевершений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплітаються реальність і фантастика, проблеми усього суспільства і окремо взятої людини. У своїх творах Абе намагається звертатися до найгостріших проблем людського буття, взятих у формі їх найгострішого вияву, підкресленого у романах за допомогою фантастики та гротеску. В центрі філософської тематики творів Абе — проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини в сучасному їй суспільстві. Суспільство постає у романах Абе як гнітюча і бездушна сила, байдужа або й ворожа до духовних прагнень людини. Водночас і сама людина, намагаючись знайти вихід із в'язниці бездуховного буття, потрапляє не в очікуване царство свободи, а в пастку власних ілюзій, які, по суті, є продовженням тієї абсурдності буття, від якої вона тікає.

Така ситуація змальована в романі Абе "Людина-коробка" (1973). Втеча від суспільства тут відбувається в екзотичний і, на перший погляд, навіть сміховинний спосіб: людина одягає на себе картонну коробку, яка доходить їй до пояса. Здавалося б, звичайне дивацтво, але у філософській площині воно призводить до кардинальної перебудови всієї психології, всього способу мислення людини-коробки, яка по-новому починає дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає все більше, але інші, "звичайні" люди, їх просто не помічають, вони для них — пусте місце, яким, за великим рахунком, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються, підтримують зв'язки, але насправді долі яких їм байдужі. Таким чином, метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, стає тут духовним символом відчуженості людини взагалі. Таким е невтішний висновок письменника щодо концепції людського буття. Водночас у романі є й оптимістичний символ. Це оголена жінка, що символізує життя в його природній чистоті, не спотвореній складними соціальними суперечностями. Ця жінка-життя в романі виступає як натяк на ту символічну силу, що здатна врятувати людину від абсурдності її буття за умови, що сама людина знайде в собі сили звернутися до неї за допомогою, вирватися з полону власних життєвих ілюзій.

2. "Література відлиги" в Росії

Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана "література відлиги" в Росії— це непідцензурні літературні твори, які виходили за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX — початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від "срібного століття" російської літератури), відрізнялись волелюбним духом і піддавали безкомпромісній критиці негативні явища епохи сталінізму. Слово "відлига" щодо культурних і літературних процесів, які відбувались у цей період у СРСР, уперше вжив у 1954 р. письменник Ілля Еренбург, характеризуючи зміни, що наступили по смерті Сталіна в 1953 р. "Відлига" торкнулась більшою або меншою мірою всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років, у яку в цей час приходить ціле сузір'я талановитих поетів, їх називали "дітьми XX З'їзду", поколінням 60-х або просто шестидесятниками. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соколов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.

Євтушенко писав про А.Вознесенського (нар. в 1933 р.), що той "увірвався в поезію, на відміну від багатьох з нас, відразу — з блискавичністю феєрверку". З перших своїх поетичних збірок "Парабола" (1960) і "Мозаїка" (1960) Вознесенський намагається ствердити активну громадянську позицію, пов'язану з безкомпромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пронизані і його наступні збірки — "Сорок ліричних відступів з поеми "Трикутна груша" (1962) і "Антисвіти" (1964). У творах 70-80-х років Вознесенський звертається до злободенних соціально-політичних проблем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої і войовничої громадянської позиції (збірки "Ахіллесове серце", 1966; "Тінь звука", 1970; "Випусти птаха", 1974; "Вітражних справ майстер", 1976; "Спокуса", 1978; поема "Рів", 1986). У творчому доробку поета є й вірш, присвячений Т.Шевченку ("Крізь стрій"). Поезія Вознесенського характеризується метафоричністю та експресивністю, словесною новизною, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення.

Дослідник творчості Є. Євтушенка (нар. в 1933 р.) писав про нього: "Як поет, він народжений суспільною ситуацією середини 50-х років. Від цього часу і назавжди у його творчість увійдуть публіцистичні, суспільно-політичні мотиви. Він буде постійно претендувати на роль виразника справедливих народних уявлень про демократію..." (Є.Сидоров).

Євтушенко ввійшов у поезію численними збірками: "Розвідники прийдешнього" (1952), "Шосе Ентузіастів" (1956), "Яблуко" (1960), "Ідуть білі сніги" (1969), "Співаюча дамба" (1972), "Зварювання вибухом" (1980), "Майже насамкінець" (1985), поемами "Станція "Зима" (1956), "Казанський університет" (1970), "Мама і нейтронна бомба" (1982), "Фуку" (1985). Поезія Євтушенка, як узагальнює її змістовну суть Є.Сидоров, — "заримована кардіограма серцебиття країни, інколи містифікована неточністю поетичного інструмента, не завжди суб'єктивно чесна, щира. Його вірші, буває, втрачають у гармонії, цілісності, естетичній вишуканості, але часто виграють в актуальності, злободенності, атакуючи навально, з ходу". Сам поет також підкреслював, що одним з головних завдань сучасної поезії є її високе громадянське покликання. Євтушенку належить знаменитий вислів: "Поет в Росії більше, ніж поет". Критики виділяють такі характерні риси поетики Євтушенка, як використання деталі, афористичність, дидактичність і риторичність. Євтушенко — майстер асонансної рими (побудованої на співзвуччі наголошених голосних звуків), яку часто називають "євтушенківською". їх особливо багато у вірші "Бузок" (1957): "за полночь — за плечи"; "неистинно — из дому"; грусть — грубость" і т.д.

Неординарним і цікавим явищем у поезії 60-70-х років стала також так звана авторська (або бардівська, як її ще називають) пісня, її найвищі досягнення цього періоду пов'язують з іменами Булата Окуджави та Володимира Висоцького.

Булат Окуджава (1924-1997) увійшов у пісенну поезію як тонкий лірик, заглиблений у природу людських почуттів, співець Арбата.