Реферат на тему:
Особливості Аккадської міфології
Аккадська міфологія є складовою частиною вавилоно-ассирійської міфології. Це міфологія народів, що мешкали в долині рік Тигр та Євфрат ( Месопотамія, Дворіччя ) і створили величні держави — Вавилон (з XIX в. до н. е.) та Ассирію (з XIV в. до н. е.). Літературно — міфологічні пам'ятки залишилися переважно на аккадській мові.
З давніх давен східні семіти — аккадці, що мешкали у північній частині нижнього Дворіччя, були сусідами шумерійців і знаходились під сильним їх впливом. У другій половині ІІІ тис. до н.е. аккадці утверджуються на півдні Дворіччя. Цьому сприяло об'єднання Дворіччя правителем міста Аккад Саргоном Древнім у "царство Шумеру та Аккаду"( пізніше, з розвитком міста Вавилон ця територія почала називатися Вавилонією ). Історія Дворіччя у ІІ тис. до н.е. — це вже історія семітських народів. Однак, злиття шумерського та аккадського народів було поступовим; витіснення шумерської мову аккадською ( вавилоно-ассирійською )не означало цілковитого знищення шумерської культури та заміни її новою, шумерською.
Спочатку аккадські божества майже цілком ототожнювалися зі схожими шумерськими богами, та збереглися і деякі семітські божества.
Найдавніші літературні пам'ятки аккадською мовою датуються приблизно серединою ІІІ тис. до н.е. В епоху династії Аккада ( приблизно ХХІV — ХХІІ вв. до н.е. ) аккадська мова на деякий час стає офіціальною мовою Месопотамії. Але з загибеллю династії ІІІ Ура приблизно 2000 р. до н.е., а потім династії Ісина на початку ХІХ в. до н.е., знову та все частіше богослужебні тексти записують аккадською, а шумерська мова поступово забувається.
Але витіснення шумерської мови аккадською не означало знищення шумерської культури та радикальної заміни її новою, семітською. Навпаки, культури залишалися дуже тісно пов'язаними ще протягом багатьох століть. Таким чином, й міфологія аккадська тісно пов'язана з шумерською, є її подальшим розвитком. Вона складається з двох компонентів: шумерського ( переважна частина ) та слабкого у виявленні східносемитського ( тобто власне аккадського ), а в Ассирії також хурритського. Доки ще не вдалося знайти жодного чисто семітичного культу; усі аккадські боги або шумерського походження, або здавна ототожнювалися з шумерськими. Так, аккадський бог Шамаш повністю ототожнювався з шумерським богом Уту, Іштар — з Іванною, Адад — з Ішкуром, тощо. Бог Енлілю отримує семітське ім'я Бел ( "владика" ) . З возвеличенням міста Вавилону все більшу роль починає відігравати головний бог цього міста — Мардук, але й це ім'я шумерське: Мардук вважався сином шумерського бога Енкі ( аккадський Ейа ).
Однак, цей шумерізований пантеон, який можна спостерігати у семітів Месопотамії, потребує подальшого вивчення. Семітські племена називали богів своїх племен переважно загальними назвами, і , можливо, саме тому ми не можемо знайти слідів істинно семітських божеств. Так, ім'я Бел, яким називали Енліля, а пізніше —і Мардука, означає "господар", "володар"; "Іштар" значить "богиня" і могло застосовуватися до будь-якої богині, не лише Іштар.
Аккадські міфологічні тексти старовавилонського періоду відомі набагато менше, ніж шумерські; жоден текст не дійшов повністю. Усі головні джерела аккадської міфології належать до ІІ-І тис. до н.е., тобто до старовавилонського періоду.
Міфи про створення світу та людини у вавілонській літературі тісно пов'язані зі сказаннями про людські бідування, загибель людей і навіть про знищення всесвіту. Я к і в шумерських пам'ятках, у вавілонських сказаннях підкреслюється, що причиною усіх бідувань є злоба богів, їхнє бажання зменшити число постійно зростаючого та набридаю чого богам своїм шумом людства. Лихо сприймається не як законне відплата за гріхи людства, а як зла божа примха.
Міф про повень , основою якого стало шумерське сказання про Зіусудре, до нас дійшов у вигляді міфа про Атрахасіса та розповіді про повінь, який додали до епосу про Гільгамеша, а також залишився у грецькій передачі Беросу. Про покарання людей розповідає також міф про бога чуми Ер ре, який шляхом обману відбирає владу у Мардука. Цей текст пояснює вавилонську теологічну концепцію фізичної та духовної рівноваги світу, що залежить від присутності на своєму місці законного господаря ( шумеро-аккадський мотив рівноваги між світом живих та мертвих ).
Традиційним для Дворіччя також є уявлення про зв'язок божества зі своєю статуєю: залишаючи країну та статую, бог тим самим змінює місце проживання. Це здійснює Мардук, що наносить країні величезних збитків, а для всесвіту створюється загроза загибелі. Характерним є те, що в усіх епосах про знищення людства головне бідування — потоп, спричинено не повіддю з моря, а дощовою бурею. З цим пов'язана і значна роль богів бурі та ураганів в космогонії Дворіччя, особливо північного. Крім спеціальних богів вітру та грози, бурі ( головний аккадський бог — Адад ), вітри були сферою діяльності різноманітних богів та демонів. Так, за традицією, ним, очевидно, був і верховний Енліль, хоча в основному він був богом повітря в широкому смислі цього слова. Але все ж таки він володів руйнівними бурями, якими він знищував ворогів та ненависні йому міста. Сини Енліля — Нинурта та Нингирсу, також пов'язані з бурею Як божества, або врешті решт як персоніфіковані вищі сили, сприймалися вітри чотирьох сторін, особливо важливу роль відігравав південній вітер.
Вавілонське сказання про створення світу, сюжет якого був збудований навколо особистості могутнього божества, епічна розробка епізодів, що розповідають про боротьбу бога-героя з чудовиськом — уособленням стихії, дало початок темі бога-героя у вавілонській епіко-міфологічній літературі, а не героя — смертного, як у шумерській літературі.
Мотив таблиці судьб пов'язаний з шумерськими уявленнями про ме. За аркадськими міркуваннями, таблиці судьб визначали рух світу та світових подій. Володіння ними забезпечувало володіння світом. Укладач судьб — бог писемного мистецтва та син Мардука Набу— також інколи сприймався як їх володар. Таблиці розповідали і про підземний світ; очевидно, це була фіксація смертних вироків, а також імена мертвих.
Якщо кількість богів-героїв у вавілонській міфологічній літературі переважає, то про героїв — смертних, о крім епосу про Атрахасіса, відомо тільки сказання про Етана — герої, що намагався злетіти на Орлі на небо, та порівняно пізня розповідь про Адапа — мудреця, що насмілився обломати крила вітру та викликати гнів бога неба Ану, але втративши можливість отримати безсмертя, та знаменитий епос про Гільгамеша — не просто повторення шумерських сказань про героя, а твір, що відображає складну еволюцію уявлень яку разом з вавілонським суспільством проходили й герої шумерських творів. Лейтмотив епічних творів вавілонської літератури — недосягнення людиною долі богів, не дивлячись на усі її намагання, марність зусиль людини у спробі отримати безсмертя.
Монархічно державний, а не общинний ( як у шумерській міфології ) характер офіційної вавілонської релігії, як і придушення суспільного життя населення, призводить до того, що риси архаїчної релігіозно-магічної практики поступово придушуються. З часом усе більшу роль починають відігравати "особисті боги". Уявлення про особистого бога кожної людини, що полегшує їй доступ до великих богів та вводить її до них, з'являється під час ІІ династії Ура та старовавилонського періоду. На рельєфах та печатках того часу часто зображувалися сцени, на яких бог — покровитель веде людину до верховного бога для визначення його долі і для отримання благословення. Вважалося, що втративши бога-захисника людина ставала беззахисною перед злим свавіллям великих богів, з легкістю могла бути атакованою злими демонами.
Крім особистого бога, який повинен був перш за все приносити вдачу, та особистої богині, що символізувала її життєву долю, кожна людина мала ще свого шеду — антропоморфізовану або зооморфізовану життєву силу. Окрім цих захисників у жителів Вавилонії в ІІ-І тис. до н.е. з'являється і своя особиста охоронниця — ламасу, що була носієм її особистості, можливо, пов'язана з культом плаценти. " Ім'я" людини або його "слава" ( шуму ) теж розглядалася як матеріальна субстанція, без якої не можливо її існування і яка передавалася його нащадкам. Особисті боги — охоронці протистояли злу та вважалися антиподами злих сил, що оточували людину. Серед них — левоголова Ламашту, що підіймалася з підземного світу та вела за собою усілякі хвороби, самі злі духи хвороб, примари, озлоблені тіни померлих, різні службові духи підземного царства( утукки, асакки, етимме, галле, галле лем нуті —" чорти злі"), бог-доля Намтар, котрий приходив до людини під час її смерті, нічні духи — інкуби лілу, що приходили до жінок, суккуби ліліт, що оволодівали чоловіками, та інші. Складна система демонологічних уявлень, що склалася у вавілонській міфології та не засвідчена у шумерських пам'ятках, отримала відображення в образотворчому мистецтві.
Загальна структура пантеону, скадання якого належить до часів ІІІ династії Ура, залишається без значних змін впродовж усієї епохи древності. На чолі усього світу офіційно стоїть тіада Ану, Енліль та Ейа, оточені світлом семи або дванадцяти "великих богів" , котрі визначали долі усього на світі. Усі боги вважаються розділеними на дві родові групи— ігітів та ануннаків, боги землі та підземного світу, як правлило належать до останніх, хоча і серед небесних богів є також і боги-ануннаки. У підземному царстві править вже не так Ерешкігаль, як її чоловік, Нергал, що підкорив свою дружину. Це відповідає загальному зменшенню ролі жіночих божеств у вавілонській міфології, що були низведені майже до положення виключно безликих дружин своїх божественних чоловіків. Але кроки у напрямку певної монолатрії, що проявлялася в посиленні культу Мардука, котрий монополізував майже всі сфери божественної діяльності та влади, робляться і надалі. У єдиний образ "владики" —Бела зливаються Енліль та Мардук ( в Ассирії — Енліль та Ашшур ). У І тис. до н.е. у певних центрах Мардука поступово починає витісняти його син, бог писемного мистецтва Нану, який має тенденцію стати загально вавилонським божеством.