Давньоірландський епос
Кельтський епос представлений ірландськими сагами. Це родовий епос з багатьма архаїчними рисами. Він склався у прозі, на відміну від епосів інших європейських народів. Відомо більше 280 ірладських саг, або повістей — скел. Оригінальний як за формою, так і за змістом. Багато його тем та мотивів не мають паралелей в інших літературах. Зокрема, ніде не приділено такої уваги жінці та коханню, ніде немає такою химерної фантастики. Двічі ірландський епос вплинув на розвиток усієї європейської літератури: у ХІІ столітті, коли виникли лицарські романи Круглого Столу, витоки яких у кельтських сказаннях, та у ХVІІІ столітті, коли "Пісні Оссіана" Макферсона вплинули на поезію всієї Європи, були передумовою появи Романтизму.
Говорячи про кельтський епос маються на увазі, як правило, ірландські саги або повісті (скели). У Вельсі (Уельсі) — іншій кельтській області — існувала не менш розвинена література ніж в Ірландії. Проте збереглись лише багата лірична поезія давньовалійських бардів, починаючи з ІV століття. Від валійського епосу майже нічого не збереглось. Про нього можна судити лише за аналогією до ірландського епосу, а також за відображенням валійських сказань у французьких романах "бретонського циклу".
Давні ірландці
У епоху Раннього Середньовіччя, після розпаду Римської імперії, з усіх варварських народів кельти знаходились на найбільш архаїчній стадії розвитку. Затримка у суспільному розвитку була дуже сильною, родовий устрій зберігався у Шотландії ще до XVIII століття, а в гірських районах і до ХІХ століття. Вальтер Скотт, пишучи свої романи з історії Шотландії, спирався на власні спогади цих архаїчних звичаїв та побуту. Рід продовжував жити у свідомості кельтських народів і пізніше, вже після руйнування цього устрою англійцями.
Найповніше родовий устрій зберігся в Ірландії, котра від заселення її кельтами у VI столітті до Р.Х., і до вторгнення скандинавів у кінці VIII століття не знала чужоземних впливів, майже не мала зовнішньої торгівлі та інших стосунків з іноземцями і тому розвивалась цілком самобутньо.
Родовий устрій Ірландії
Ірландський героїчний епос зароджувався у ІІІ — VІІІ століттях. У цей час в Ірландії панували всі ті звичаї, що характерні для родового устрою — общинне землеволодіння, колективна власність, тенденції до кочування, натуральне господарство, влада вождів та старійшин, котрих називали "королями", народні збори всіх дорослих чоловіків, парний шлюб, але з пережитками групового шлюбу та матріархату, звичай всиновлення, родова помста (котра, проте, часто замінювалась викупом), культ племінних богів, великої кількості різних духів та природних сил, сліди тотемізму та табу. Надзвичайно велику роль у побуті відігравали магія та закляття.
У основі суспільного устрою лежало поняття кровної спорідненості. Родини об'єднувались у роди, роди у клани, клани у племена. Кожною з цих груп керував старійшина чи вождь. Існували перекази, що племена походять від одного предка. Це, проте, не забороняло приймати в клани чи роди осіб зовсім сторонніх. Робилось це за допомогою обряду усиновлення. У роді існував інститут кругової поруки — весь рід відповідав за злочини одного з членів, платив його борги тощо.
Якщо плем'я займало достатньо велику територію, його голова носив титул "підкороля", тобто князя, а плем'я звалось народом. Бувало, що в Ірландії одночасно існувало до 180 таких народів, хоч і не всі вони мали "підкоролів". Ці князі підчинялись владі королів областей (королівств) Ірландії, яких спочатку було п'ять: Ульстер (Ulaid [Ulster]; на півночі та північному сході), Коннахт (Connachta [Connaught];на заході), Східний і Західний Мунстер (Mumu [Munster]; на півдні та південному заході, згодом змінився на Північний та Південний Мунстер), Лейнстер (Laigin [Leinster]; на південному сході). пізніше у центрі країни була виділена область Міде (Midhe [Meath]). Вона належала верховному королю Ірландії, що жив в Темре (Temair), пізніша назва — Тара (Tara), і якому підкорялись королі інших областей. У результаті виходила складна система, що зводилась до багаточисленних податків та повинностей. що часто не виконувались. Влада королів над "підкоролями" ґрунтувалась на сильно розвинутому інституті заручників, без яких не відбувався жоден договір ти торговельна угода. Існувала також складна правова система.
Початки розпаду родового устрою
Уже в цю епоху помітні ознаки розкладу родового устрою — майнова та правова нерівність різних верств населення, захоплення земель у особисте володіння вождями та старійшинами. Проте до феодалізму у повному розумінні слова це не привело ні тоді, ні пізніше, після англо-норманського завоювання.
Населення розпадалось на три класи: благородні, вільні (поділені на тих, хто мав власність, і хто її не мав) та раби. Останні були головним чином з туземних племен, підкорених кельтами, та поповнювались військовополоненими. Вільні мали певні політичні права, зокрема раз на рід відбувались народні збори, як правило, під час ярмарок. Тут обговорювались різні питання та приймались закони. Проте їх роль була лише моральною, король чи князь міг не приймати їхні рішення.
Так само і християнізація не вплинула особливо на устрої і звичаї давньоірландського суспільства. Ірландія була християнізована у V столітті головним чином завдяки праці військовополоненого валійця Патріка, котрого прозвали "апостолом Ірландії". Язична культура, сплітаючись з християнством часто породжувала несподівані поєднання, як ніде інде. У Ірландії, наприклад, часто зустрічались придорожні хрести, вкриті язичницькими письменами з магічними закляттями. У мініатюрах англо-ірландських євангелій переважає рухливий варварський орнамент — складне та деталізоване переплетіння спіралей.
Звичаї та побут
Звичаї населення були дуже жорстокими. Основним заняттям всіх благородних були війни та полювання. Туземні племена піктів та атекоттів на півночі ще не були повністю підкорені, та й без цього приводів до війни було багато. Часто відбувалися грабунки, оскільки головним багатством була худоба — основним видом розбою було викрадення худоби. Такі "викрадення корів (биків)" прославлені у багатьох сагах, зокрема у найбільшій ірландській епопеї "Викрадення бика з Куалнге" ("Tain Bo Cualnge"). Також ірландці грабували узбережжя Англії та Шотландії, захоплюючи жителів у полон, щоб перетворити їх на рабів. Одним з таких полонених і був святий Патрік, що обернув Ірландії до християнства. відбувались і більш дальні подорожі, відгуки яких можна знайти в сагах про Кухуліна. У результаті цих нападів західна Шотландія була колонізована ірландцями, предками сучасних горців.
Спосіб ведення війни відзначався особливою жорстокістю. Знищувалось іноді населення цілих поселень, врожай винищувався, вся худоба забиралась. Кожен вільний був воїном, воювали також і жінки, лише у 697 році за наполяганням абата Адамнана був прийнятий закон, що звільняв жінок від військової повинності. Іноді в бій водили спеціально навчених бойових псів. Був звичай відрізати голови ворогів і зберігати черепи у вигляді трофеїв чи, в спрощеному варіанті — відрізати язики. Поряд з цим існувала особливе поняття честі. Кожен викуп складався з двох частин — "оплата збитку" та "оплата честі". При одруженні за наречену платився "викуп честі". Існувало і менш матеріальне бачення честі — як вірність воїна князю.
Досить поширеним був звичай виховувати дітей на стороні, у вигляді "залогу дружби" або за плату. Це робилось у педагогічних цілях та для гартування характеру. Хлопчики залишались на вихованні до сімнадцяти, дівчатка до чотирнадцяти років, тобто до їх громадянського повноліття. Обов'язки вихователів розумілись душе широко. Часто у дітей встановлювались з їх молочними братами значно міцніший зв'язок ніж кровна спорідненість. З цим пов'язане поняття побратимства, класичним зразком якого може бути дружба Кухуліна та Фердіада.
Міфологія та вірування
Релігійні та магічні вірування займали дуже важливе місце у житті давніх ірландців. Поряд з великим пантеоном божеств, що утворився з багатьох нашарувань, існувала дуже розвинена віра у різних духів, що населяли всю природу. Все життя кельти уявляли як пронизане надприродними силами та чарами.
Після прийняття християнства, ці вірування і міфологія не були повністю викоренені. Адже ірландське духовенство було місцевого походження, і церква зберігала незалежність від Риму, який не присилав сюди своїх ставлеників на високі посади та для проведення відповідної політики. Тому духовенство було тут пов'язано з місцевим населенням, серед якого ще довгий час після християнізації зберігалось двовір'я. Удару зазнало лише плем'я вищих богів — Туатха де Данаан (Tuatha de Danann). Вони були перетворені на напівбогів — сидів (sidhe) — одних з найчарівніших створінь ірландського фольклору та міфології.
Уявлення про їх місцеперебування роздвоюється. Вони проживають то на чарівному острові чи островах далеко за морем, то глибоко під землею, у чарівних пагорбах. Вони прекрасні собою, вічномолоді і переважають людей мудрістю та силою, схожі на них у всьому іншому. Вони володіють скарбами, проводять час у бенкетах, коханні та веселощах, хоч іноді ведуть війни з іншими духами. Вони безсмертні, але можуть гинути в бою (пор. з ельфами Толкіна). Вони також можуть змінювати свою зовнішність, або ставати зовсім невидимими. Вони часто втручаються у життя людей, заманюють їх у свої пагорби, там насміхаються над ними, але в кінці, як правило, відпускають з багатими дарунками та мудрими порадами. Багато саг присвячено любовним зв'язку сідів з людьми. Іноді вони звертаються за допомогою до людей ("Хвороба Кухуліна"). Мстивими та жорстокими вони стають лише тоді, коли люди самі заподіють їм зло ("Смерть Муйрхертаха"). З цих створінь і виник образ середньовічних фей. різниця тільки в тому, що сіди бувають обох статей.
Поряд з сідами у ірландському епосі збереглись згадки і про богів старшого покоління. Зокрема, про Луга — бога всіх ремесел, батька Кухуліна, Огме — бога мудрості, красномовства та писемності (від його імені походить слово "огама" — назва дохристиянського рунічного алфавіту ірландців), Мананнан та Лер — божества моря, усі божества війни жіночої статі (Морріган, наприклад) тощо.