Вивчення міфів.
Історія розвитку міфокритики.
Міфологічна критика зародилася в Європі, але зараз найпоширенішою стала в літературознавстві США. Міфокритика має деякі переваги над іншими критичними школами в силу своєї "комунікабельності", адже міфокритики часто користуються досягненнями психоаналізу, структуралізму, "нової" і семантико-символічної критики. В основу міфологічної критики покладений принцип відшукування міфологічних репродукцій в художніх творах пізніших епох. Звернення до витоків літератури розширює і поглиблює наше сприйняття і розуміння художніх цінностей. В багатьох випадках такий підхід є просто необхідним.
Проблема "мистецтво і міф" стала предметом спеціального наукового розгляду переважно в літературознавстві ХХ ст., особливо в зв"язку з "реміфологізацією" в західній літературі та культурі (початок ХХ ст.). Але ця проблема ставилася і раніше.
Міф завжди притягував до себе дослідників. Якщо говорити про інтерпретацію міфа, то вона існувала ще в Давній Греції. Так, наприклад, Піфагор доводив, що в міфах відображувалося філософсько-алегоричне сприйняття природи, а Евгемер бачив у героях міфів обожнених героїв, які колись реально існували.
Новий інтерес до міфів зріс в епоху Відродження. У ХУІІ-ХУІІІ ст. високу культурну цінність міфа відзначали Б.Фонтенель, Дж.Віко, І.Гердер. [42] Б.Фонтенель шукав основу міфів у первісній відсталості інтелекту, у філософському невігластві і вважав міф продуктом першої, "дитячої" стадії в розвитку людства.
Дж. Віко висунув думку про циклічність, про "повернення" часів і виділяв по три етапи в кожному циклі. Перший з цих етапів був "божественним" і "поетичним", коли всі люди були поетами (знову ж таки через слабкість інтелекту і необмеженість уяви). У теорії Дж. Віко бачимо також інтерес до мови давніх переказів ( пізніше Макс Мюллер використає це при створенні лінгвістичної концепції міфу): вважав, зокрема, що на перших стадіях свого розвитку люди розумілися за допомогою ієрогліфічної та символічної мови, мови жестів, знаків, тобто мова по суті своїй була образною, метафоричною, високоемоційною, тобто поетичною. Прозова мова, вважав він, — продукт вищої цивілізації. Дослідник визначав міфи як "фантастичні універсалії", протиставляючи їх пізнішим раціональним та філософським універсаліям. [43]
Інший підхід до міфа був у німецьких мислителів — І. Гердера і особливо у членів ієнського гуртка романтиків, очолюваного Ф. Шлегелем. У них можна знайти аналогію тій оцінці міфів, прихильниками якої є сучасні міфокритики. Так, Шлегель вважав, що міфологія покликана упорядкувати хаос зовнішнього світу, нанизуючи його на вістря суб'єктивного сприйняття явищ, роблячи сплав із об'єктивного та суб'єктивного, синтез емоцій та інтелекту, філософії та символіки. Ці дослідники вперше заговорили про надзвичайно важливе значення міфу і для сучасної художньої творчості, і для сучасного світогляду, а також вказували на можливість створення новоі міфології. Особливого значення надавали вони мові міфу — символіці (ототожнювали поняття "міфотворчість" і "символотворчість"). Згодом ці постулати знайдуть своє продовження у роботах Е. Кассірера (символотворчість), А. Бретона, Л. Андрєєва (створення нової міфології в літературі сюрреалізму).
Для йєнських романтиків міф був певною вищою формою людського духу та мистецтва. Ця романтична ідеалізація міфу вплинула на все культурне життя Німеччини в ХІХ та ХХ ст. Відома робота Я. Грімма "Німецька міфологія" (1875 р.) поклала початок міфологічному методу дослідження фольклору. Прихильники цієї теорії намагалися прослідкувати, як розвивається, виростає той чи інший фольклорний образ із його міфологічного прототипу.
Подальший розвиток німецька романтична концепція одержала в роботах Р. Вагнера і Ф. Ніцше. Р. Вагнер, говорячи про могутні художні та духовні сили міфу, підкреслював глибоку народність міфу. "Релігія і міф є найповнішим відображенням народних поглядів на природу речей і людину. Народ здавна володів незрівнянною здатністю осягати свою власну сутність у родовому розумінні і чітко уявляти її собі в якому-небудь пластичному втіленні, уособленні. Боги і герої його релігії і міфів є чуттєвосприйнятними образами, в яких народна душа уявляє собі своє власне єство. При дивовижній індивідуальності цих образів їх зміст несе в собі все-таки всезагальний, всеохоплюючий характер; саме через це ці образи мають таку виняткову життєздатність, що кожен новий ухил в народному дусі непомітно передається і їм, і тому вони завжди перебувають у стані, що відповідає сучасності". [44] Він вважав, що народ саме через міф стає творцем мистецтва, що міф — це поезія глибоких життєвий поглядів, які мають усезагальний характер. Р. Вагнер вважав плодотворним для мистецтва поєднання стихії давнього міфа і сучасного інтелектуалізму і здійснив цей синтез на практиці — на основі німецької міфології створив оперну тетралогію "Перстень Нібелунга" ("Золото Рейна", "Валькірія", "Зігфрід", "Загибель богів"), стержнем якої був мотив "проклятого золота", популярний у світовій романтичній літературі. Вагнерівський підхід до міфології започаткував цілу європейську традицію, яка мала вплив і на творчість російських символістів початку ХХ ст. (Вяч. Іванова, Ф. Сологуба, В. Хлєбнікова, О. Мандельштама, М. Цвєтаєвої).
Ф. Ніцше вибудував свою концепцію міфу, запропонував свою інтерпретацію традиційних вартостей європейської культури та християнської релігії. У своїй роботі "Народження трагедії з духу музики"(1871) він висунув концепцію аполлонівського та діонісійського начал у грецькій культурі. Аполлонізм — це передусім гармонія, пропорція, стриманість, стрункість, а діонісизм — творчість спонтанна, "блаженне захоплення", екстатичне самозабуття, тілесність, вільна гра життєлюбних сил, оргійне безумство, свято примирення природи зі своїм блудним сином — людиною. Ніцше висунув елітарну концепцію міфу, вважаючи, що міф не може бути правильно зрозумілим ні "натовпом", ні нікчемними "декадентами" ( в тому числі і Р. Вагнером, з яким був близьким свого часу і чийого значного впливу зазнав сам, але згодом досить різко критикував ). Міфологічна стихія, що уособлює справжнє житття і протистоїть інтелекту, науці, моралі, характерна для душі "надлюдини", "білявої бестії" ("Так сказав Заратустра", "Воля до влади", "Сутінки богів"). При всій своїй парадоксальності творчість Ф. Ніцше виявила значний вплив на загальний процес "реміфологізації" в західній культурології кінця ХІХ ст., оскільки передбачила деякі характерні тенденції проблеми "література і міф". Зокрема, вчений досліджував значення ритуалів для виникнення художніх видів і жанрів, а також був творцем загальновідомої доктрини "вічного повернення" . [45]
На розвиток міфологічної критики помітно вплинула концепція Макса Мюллера (др. пол ХІХ ст.), котрий, займаючись порівнянням санскриту та давньогрецької мови, переніс свій метод дослідження на міфологію, в результаті чого виникла інша наука, названа вченим "порівняльною міфологією". Пояснення феномену міфотворчості Мюллер знаходить не в анімізмі, не в магічних ритуальних діях, не в тотемізмі, а в самій структурі первісної мови. Він вважав, що в міфопоетичну епоху мова була позбавлена службових слів, а іменники мали тільки конкретне значення, називали тільки конкретні явища. Важливою була і синонімія та омонімія давньої мови, в якій, як правило, за кожним явищем закріплювалась велика кількість назв, що характеризували його з усіх сторін. Часто деякі з цих синонімів вживалися для позначення іншого явища чи предмету, породжуючи цим велику кількість омонімів. Ця, викликана дитячим станом мови, плутанина, а також персоніфікація явищ природи викликали міфологію. Таким чином, до створення міфів давніх людей приводив не ірраціоналізм, обумовлений відсталістю їх інтелекту, а сама стихія первісної мови. Породжуючи велику кількість синонімів, мова не могла їх утримати довго, зміст багатьох слів губився, затушовувався, був незрозумілий наступним поколінням, і це створювало грунт для міфотворчості .[46]
М. Мюллер сформулював і так звану солярну теорію, суть якої полягає в тому, що, оскільки найважливішим об'єктом уваги первісної людини було сонце, то, очевидно, воно і зв'язані з ним явища стали протопипами основних міфологічних образів. Процес тлумачення міфів став полягати у відшукуванні доказів того, що ім'я головного героя завжди походить від слова або від кореня слова, що означає "сонце".
У 5О — 6О-і р.р. ХІХ ст. поряд з величезною популярністю ідей М. Мюллера, процвітає антропологічна школа тлумачення міфу, основоположником якої вважається Б. Фонтенель. Найвизначнішим представником її в той час був Е. Тейлор, котрий одним із перших застосував концепцію дарвінізму в антропології. Основна робота цього дослідника "Первісна культура" була опублікована в 1871 р. Е. Тейлор у розвитку людського суспільства бачив еволюцію від дикості до цивілізації. Міфологія, вважав він, була породженням міфопоетичної фази в історії людства (про котру говорив ще Б. Фонтенель), пережитки якої можна знайти в дитячому світосприйнятті, в мареннях хворих і в творах найбезпосередніших поетів. Всі ці явища є пережитками анімізму, в якому Е. Тейлор бачить основу як міфотворчості, так і "маячних фантазій". Міфотворчість, вважав учений, не може бути зведена тільки до поетичної фантазії і метафори. Вона заснована на широкій філософії природи, котра має і логіку, і послідовність. Міфопоетична база є могутнім творчим генератором, в пізніші епохи художня продукція уже не стільки створювалась, скільки запозичувалась і комбінувалась .[47]
Продовжувачем ідей Е. Тейлора був А. Ланг, котрий сформулював наукові принципи всієї антропологічної школи, підкресливши, зокрема, що її методом є застосування дарвінівської теоріі еволюції до проблем міфології. Ланг бачив у міфології найдавнішу філософію природи, котра виросла на основі анімізму. Однак міфи мають більшу життєздатність, ніж філософські погляди людей, саме тому в епоху розквіту давньогрецької культури процвітав і міф, хоча за своїм філософським змістом він був уже пережитком, що відображував природу ранніх вірувань.