Трансформація біблійних образів у містерії Івана Огієнка
"Каїн і Авель"
(Курсова робота)
ЗМІСТ
Вступ ...........................................................................3
Основна частина .........................................................6
Висновки .....................................................................19
Список використаної літератури ...............................21
ВСТУП
Іван Огієнко був непересічною особистістю, людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. Йому вдалося втілити свій талант у життя і залишити по собі слід видатного мовознавця, літературознавця, редактора і видавця, перекладача і поета, редактора і міністра, православного митрополита й історика української церкви. Усе своє життя він важко працював на благо відродження України, її мови і культури. Бібліографія його наукових, публіцистичних і художніх праць налічує (за неповними даними) понад тисячу одиниць.
Після розпаду СРСР, у 1992 році, відбулися дві науково-практичні конференції, присвячені 110-тій річниці від дня народження ученого: "Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка в контексті українського національного відродження" (Кам'янець-Подільський) та "Іван Огієнко. Незабутні імена української науки" (Львів). До читацького загалу починає повертатися його багатюща творча спадщина. Побачили світ (масовими тиражами) його найвідоміші праці, такі як: "Українська культура", "Українська церква", "Хвалімо Бога рідною мовою", "Дохристиянські вірування українського народу", "Історія українського друкарства". Крім того, засноване Всеукраїнське товариство імені Івана Огієнка. Воно разом зі Спілкою письменників України, Житомирською обласною Радою народних депутатів та Фондом сприяння розвитку мистецтв України заснували багатогалузеву премію його імені. Вперше вручення премій лауреатам різних галузей (літератури і мистецтва, науки і освіти, громадської, політичної та церковної діяльності) відбулося 29 березня 1995 року.
Це все є свідченням того, що Іван Огієнко частково, повільно, та все ж повертається на Батьківщину, і, можливо, буде поцінований, і займе належне йому місце не лише в історії Української культури, але й історії України загалом.
Іван Огієнко крім наукової залишив ще велику художню спадщину. Вона цікава, самобутня, але практично невідома читачеві, більше того, не досліджена навіть літературознавцями. Автор розділив свій художній доробок на вісім томів: перші два — драматичні твори; два наступних — поеми; п'ятий — легенди; з шостого по восьмий — ліричні твори релігійного спрямування. Переважна кількість цих творів побачила світ у 50 — 60-ті роки у видавництві "Наша культура" (Вінніпег, Канада). Вони, як правило, присвячені тим сторінкам боротьби українського народу за своє національне визволення, які були або замовчувані, або перекручувались у нас на догоду ідеологічним інтересам. Серед таких можна виділити цикл драматичних поем "Вікові наші рани" (1960) та історична епопея у двох частинах "Наш бій за державність" (1961).
Протягом усього свого життя Іван Огієнко наполегливо збирав і зберігав рідкісні стародруки, унікальні рукописи, книжкові видання, які волею випадку опинялись у найнесподіваніших місцях земної кулі. Велику кількість книжок він змушений був залишити у Кам'янці-Подільському. Крім цього дві величезні книгозбірні залишилися у Варшаві й Холмі, відповідно шістнадцять та двадцять тисяч томів, які він зібрав протягом свого повного поневірянь емігрантського життя. Ще одна унікальна книгозбірня знаходиться у Вінніпезі (Канада), де Іван Огієнко провів останній період свого життя. Серед книг, збережених ним, є Острозька Біблія 1581 року, "Ізборники" Святослава 1073 року, "Лексікон словеноросскій" Памви Беринди, "Граматика" Лаврентія Зизанія 1596 року та ін.
Все своє життя він присвятив Україні, вся його робота була для її блага. Така атмосфера національної жертовності панувала в його родині. Доказом цього може слугувати хоча б заповіт його дружини пані Домініки своїм дітям: "Духом невидимим завжди пробуватиму разом з вами і все вам прощу, але не прощу найменшої національної зради. ...Синам своїм женитися з чужинками, а доньці моїй вийти заміж за чужинця — свого благословення рішуче не даю.
Завіщаю всім своїм дітям... ціле своє життя добре й ясно пам'ятати про своє українське походження та про національні обов'язки до своєї обездоленої Батьківщини" [7, c. ].
Сподіваємося, величезна наукова, духовна і літературна спадщина великого гуманіста і самостійника послужить незалежній Україні. Хотілося б вірити, що своєю курсовою роботою ми хоча б частково привідкриємо завісу досліджень Огієнкової художньої літератури. А саме жанру драматичної поеми (на прикладі релігійної містерії "Каїн і Авель").
Наша робота складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.
ОСНОВНА ЧАСТИНА
Для початку нам хотілося б розглянути жанр драматичної поеми, історію його виникнення, характерні йому риси і ознаки.
Уперше драматична поема з'явилася на межі ХVІІІ-ХІХ ст., коли саме таке визначення було використане великим німецьким поетом і драматургом Фрідріхом Шіллером. Він драматичною поемою ("dramatische Gedichte") назвав свою трилогію про Валенштайна. Широко використовували цей новий вид і романтики ХІХ ст.
Витоки драматичної поеми беруть свій початок у мистецтві Давньої Індії. У відомих поемах-епопеях "Рамаяна " та "Махабхарата" розповідь про події сполучалася з драматичними діалогами, в яких окремі репліки супроводжувалися ремарками, які вказують, як у п'єсах, кому з діючих осіб вони (репліки) належать. Дослідники небезпідставно вбачають у цьому вплив театру на літературу. Він виявився і на більш пізніх етапах розвитку світового мистецтва ("Божественна комедія" Данте, поеми Мільтона і Ґьоте).
Історія драматичної поеми в українській класичній літературі нараховує близько століття, з нею пов'язано багато сторінок національної культури, найвагоміші здобутки у творчості окремих художників. Драматична поема, як і трагедія, поема, балада, дума, віршований цикл з найбільшою повнотою втілює романтичну свідомість, таку характерну для становлення і розвитку нової української літератури.
У першій половині ХІХ ст. одним із основних творчих методів, який багато в чому випередив риси і подальші тенденції розвитку нової української літератури, став романтизм. Виникнувши в кін. 20-х рр. і найбільшого свого розвитку досягнувши в 30-40-ві роки, романтизм в українській літературі був, як стверджують дослідники, і найбільш чітко визначеним напрямком.
Саме в цей період значно розширюються тематичні, жанрові, стильові рамки нової української літератури. На ряду з жанрами балади, ліро-епічної та історичної поеми, драми і трагедії з'являється перший твір, що має усі риси драматичної поеми — "Переяславська ніч" М.І.Костомарова (хоч автор назвав "Переяславську ніч" трагедією, орієнтуючись на традиційне визначення, яке існувало тоді для драматичних творів із трагічною розв'язкою).
У літературознавчому словнику-довіднику (1997) ми знаходимо таке визначення драматичної поеми, яке ми беремо за основу, бо воно, на нашу думку, відбиває основні особливості цього жанру і його відмінності від інших споріднених.
Драматична поема — невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу драматичної поеми закладається внутрішній динамічний сюжет — власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. У світовій літературі драматична поема відома з творів Й.В.Ґьоте "Фауст", Дж.Байрона "Манфред". Драматична поема розвивалася і в українській поезії ("Переяславська ніч" М.Костомарова, "Сон князя Святослава" І.Франка, "В катакомбах", "У пущі" Лесі Українки, "По дорозі в казку" О.Олеся, "Свіччине весілля" І.Кочерги, "Дума про трьох братів неазовських" Л. Костенко та ін.) [9].
Отже, ближче розглянувши зразки творів цього жанру, можемо зробити висновок, що драматична поема — це твір, який органічно сполучає ліро-епічне й драматичне відтворення дійсності. В наш час вона передбачає сценічне втілення в театрі, натомість колись навіть самі автори називали їх п'єсами для читання і, за рідкісними винятками, на сцені не ставили. Розвиток сюжету у драматичній поемі пов'язаний (як і в ліро-епічній поемі) із розкриттям душевного світу центральних героїв. Саме на відтворення їхніх думок і почуттів зосереджують автори основну увагу.
Драматична поема споріднена з ліро-епічною поемою і своєю композицією — фрагментарною. Автора перш за все цікавлять кульмінаційні моменти в долі центральних героїв, а тому ним свідомо випускаються ланки, які сполучали б епізоди з життя персонажів. Про події минулого йдеться частіше всього у спогадах персонажів. У зв'язку із цим зростає роль монологів героїв, які являють собою невеликі поеми-сповіді.
Центральний герой драматичної поеми — це, перш за все, особистість, людина з високими прагненнями, почуттями і думками. Він вступає в непримиримий конфлікт з ворожими силами. Цей конфлікт має бути гострим, запеклим, а в фіналі має визначитися переможений і переможець. Все це родичає драматичну поему з трагедією — театральним жанром, який найбільш повно втілює важкі життєві протиріччя. Не випадково "Фауст" Ґьоте, "Манфред" Байрона та інші драматичні поеми називають трагедіями. Але в порівнянні з трагедією сюжет у драматичній поемі розвивається менш напружено. На думку Б.І.Мельничука драматична поема "підлягає тому ж закону, що й драма в широкому розумінні, — в її основу покладені конфлікт, боротьба протилежностей. Однак на відміну від драми вона завжди надає перевагу конфліктам ідейного порядку, точніше кажучи, в центрі її — ідейна боротьба, ідейні поєдинки антагоністів" [10, с. 59].
Драматична поема — не тільки твір ліричної схвильованості, а й драматичної напруженості, твір, заснований на змаганні філософських концепцій, на гострій боротьбі ідей. Вона прагне до широких соціально-філософських узагальнень і в цьому відношенні навіть випереджає трагедію. Для втілення своїх роздумів про долю світу й людства поет долучає образи-символи, алегоричні фігури, фантастичні картини.