Творчість Марселя Пруста, естетичні погляди, творчий метод письменника

Реферат

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПРЕДМЕТУ "ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА"

1. Творчість Марселя Пруста, естетичні погляди, творчий метод письменника

Літературний талант виявив ще в роки навчання в ліцеї; у салоні мадам Арман Пруст познайомився з Анатолем Франсом, завдяки якому в 1896 році зумів опублікувати свою першу книгу — збірник розповідей і віршів "Задоволення і жалі". Протягом декількох наступних років переводив на французький статті й інші роботи Джона Рескина. У лютому 1907 року Пруст опублікував у газеті "Фігаро" статті, де спробував проаналізувати два поняття, яким призначено було стати ключовими в його пізній творчості, а саме — пам'ять і почуття провини. Улітку 1909 року він написав есе "Проти Сент-Бева"; згодом з цього есе виріс багатотомний роман, що Пруст писав до кінця життя. У 1913 році роман одержав назву "У пошуках утраченого часу". Перша частина цього мега-романа, "Шлях Свана", побачив світло в 1913 році. Другий роман, "У квітучому саду", одержав у 1919 році премію братів Гонкуров. До своєї смерті від пневмонії в 1922 році Пруст встиг опублікувати п'ять частин циклу; інші були опубліковані посмертно його братом Робером при участі Жака Рив'єра і Жана Польяна, директорів літературного огляду "Nouvelle Revue Francaise".

Марсель Пруст є творцем жанру модернiстського психологiчного роману. Головним його творчим методом вважається iмпресiонiзм, але у центральному в його доробку романi "У пошуках втраченого часу", що складається з семи томiв, можна знайти ознаки застосування iнших прийомiв, наприклад, поетичного символiзму.

Дивіться також

Фiлософсько-естетичнi погляди Пруста частково спiвпада ють iз вченням А.Бергсона, його свiтосприйняття грунтується на iнтуїтивiзмi, тому цей письменник зображує внутрiшнє життя як "рух свiдомостi", навiть простiр i час постають у його творах чимось суб'єктивним. Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвiд, намагається висвiтлити недостовiрнiсть i вiдноснiсть уявлень людини про себе, свiт i суспiльство, а також непевнiсть самого суспiльства. Вiн доходить висновку про нереальнiсть суспiльного життя, неможливiсть кохання i взаєморозумiння, отже саме iснування людини, на його думку, є "втраченим часом", а єдиним реальним сенсом буття — мистецтво.

Питання: чому люди роблять тi або iншi вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не iнакше, — завжди було одним з головних для серйозних письменникiв. Хтось пояснював дiї людей виключно соцiальними чинниками, хтось — метафiзичними, хтось — просто наявнiстю якихось зовнiшнiх обставин, дехто, у тому числi i Пруст, шукав вiдповiдi у самiй натурi людини, детально зображуючи усi найдрiбнiшi змiни стану душi та поштовхи ззовнi, що їх викликали. У вставнiй щодо роману "У пошуках втраченого часу" повiстi "Кохання Сванна" розглянуто надзвичайно тонкий аналiз процесу зародження i розвитку почуття кохання.

Кохання, драматичнiсть якого зумовлена не зовнiшнiми обставина ми, а саме внутрiшнiми психологiчними факторами.

Саме детальнiсть змалювання переходiв вiд одного стану душi до iншого робить майже неможливим спроби переказати нiби простий сюжет повiстi: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя — i його визнане мiсце в свiтi "салонiв", попереднi стосунки з жiнками, наприклад те, що "все, що в цих взаєминах не можна було переносити з мiсця на мiсце або ж обмiнювати на ще не спiзнану насолоду, не важило для нього нiчого", естетичнi та iншi переконання — усе окремо й разом зумовлювало те, чому вiн закохався в обмежену мiщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсiм не вiдповiдав реальному.

Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була "гарною тiєю вродою, до якої вiн був байдужий, яка не будила в ньому жодної хотi й навiть викликала якусь фiзичну вiдразу". Але, наскiльки вiдомо, перше враження є саме iнтуїтивним, бо зазвичай виникає ще до дiстання якоїсь конкретної iнформацiї про особу, з якою спiлкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закiнчує, збагнувши зрештою, що: "...я спартолив кращi роки мого життя, я хотiв померти лише тому, що безтямно покохав жiнку, яка менi не подобалася, жiнку не в моєму стилi!"

Як це сталося? На прикладi сваннового кохання Пруст аналiзує саме явище замiни у свiдомостi людини реального образу iншої особи уявним. У випадку зi Сванном першопош товхом стає музична фраза, що випадково викликала асоцiацiю з образом Одетти, що потiм доповнюєть ся нашаруванням iншого художнього образу зi фрески. Але ж i музика, i Сепфора Ботiчеллi насправдi не мають нiчого спiльного з особистiстю цiєї жiнки. Сванн плутає викликанi творами мистецтва вiдчуття з почуттям зовсiм iншого плану i "скоро вiн виявився здатним обгрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики", а це обгрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу пiдсилило iлюзiю закоханостi до справжнього слiпого кохання. Гiрше того, вiн починає свiдомо вiдкидати всю iншу iнформацiю про Одетту: "тепер вiн казав собi, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї свiту, i на доказ своїх слiв протиставляв вигаданiй Одеттi Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-iдеалiстку, майже нездатну брехати". Важко стверджувати, наскiльки достовiрними були уявлення про неї iнших людей, але зрозумiло, що Сванн насправдi теж вигадав Одетту, отже йдеться про зiткнення двох однаково суб'єктивних уявлень про ту саму особу.

Поступово кохання до неї стає для Сванна цiлим життям, один її образ замiнюється другим, потiм третiм: вiн бачить i "Одетту-утриманку", i "Одетту — копiю матерi", але всi цi образи однаково далекi вiд реальностi. Вiн намагається порвати з нею, але не може, навiть дiзнаючись про найгiршi факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання "хворобливим". Лише пiсля одруження — досягнення насправдi iлюзорної мети — Сванн знову набуває здатнiсть побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозрiння стає його трагедiєю: втрачений час вже не повернути...

Повiсть "Кохання Сванна" таким чином є нiби стислим варiантом подання головної iдеї цiлого роману. Можна ще зазначити, що в нiй простежуються й усi iншi особливостi творчостi цього письменника: стиль, аналiтичнi роздуми над змiною психологiчного стану героя, розкриття психологiї за допомогою "руху свiдомостi" тощо. Тож цiлком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомiтнiших i найвидатнiших явищ свiтової лiтератури.

Текст М.Пруста, надзвичайно ускладнений на синтаксичному рівні (довжина його речень стала "притчею в язицех" для літературознавчої критики, справивши вплив на французьку, англійську і навіть американську літературу XX століття), є напрочуд прозорим на рівні лексики. Навіть не складаючи частотного "словника Марселя Пруста" можна відчути, що автор уникає емоційно-забарвленої, химерної, екзотичної лексики. Його мова настільки мало відхиляється від рівня загального використання в літературі, що її без перебільшень можна назвати "класичною". Хоча французька існує не в меншій кількості "регістрів", ніж, скажімо, українська — і проникнення "нижчих" з них у літературу на годину написання Прустом своєї епопеї вже відбулося — але автор прекрасно обходитися без них.

Романи Пруста також насичені власними назвами, міфологемами, алюзіями, які вимагають коментаря. Принаймні, французьке видання бере до уваги цей факт, коли на 25 сторінках "Приміток" не тільки пояснює французам (!!!), що таке Колеж де Франс, алі й відшукує в тексті Пруста алюзії на Уайльда, Овідія, Шекспіра, Вальтера Скотта, грецький роман, Бокаччо, Дарвіна, Аристофана, Святе Лист, Сервантеса. У тієї годину як українське видання обмежується 8-сторінковим коментарем з поясненням переважливо власних назв.

Якщо подивитись на послідовність романтичної біографії Пруста в романі "У пошуках утраченого часу", можна зрозуміти, що саме життя є розгортання, реалізація деяких символів, а акт думки і становлення людини є розшифровка, здатність зв'язати різні речі в один символ і витягти досвід — чомусь чи навчитися змінити (що те саме) самого себе. В одній з частин роману є такий епізод. Герой наш, Марсель, сам же оповідач своєї юності, згадує про Єлисейські поля, куди його водила нянька грати з іншими дітьми. Граючи, він виявляється біля вбиральні і відчуває якийсь сирий запах, що чомусь заворожує його і діє на нього дивним образом — залишається почуття якогось загадкового враження. Він підходить ближче, розмовляє з дамою, що обслуговує цю вбиральню. Звичайно, це просто запах сечі, але в Пруста стиль без натиску, тому він говорить про запах вогкості, вологості, і описується ця сцена так, як описувалося б якесь знамення, як якби тобі був поданий якийсь дивний знак, що ти зобов'язаний осягнути. У даному випадку це просто запах вогкості. Через кілька років (автор не уточнює — скількох) він відвідує свого дядька по материнській лінії, що славився тим, що він бонвіван, гурман і відомий своїми любовними захопленнями. Хлопчик прийшов відвідати його, і в кімнаті, у якій він увійшов, було щось обволікаюче, як запах тієї самої вогкості, і промайнула іде від його дядька гостя в рожевому платті. І з тих пір для хлопчика це враження збереглося в пам'яті за назвою "кімната дами в рожевому". Знову заворожливе враження і явище чогось значного для його життя. Чомусь вид і запах цієї кімнати асоціювалися з запахами вбиральні на Єлисейськ полях. До речі, щоб і ви могли розшифровувати, дама в рожевому, побаченим героєм, і була Одетт, згодом коханка Свана — героїня подальшого розвитку подій. Враження "кімнати дами в рожевому" продовжується враженнями взаємин Свана й Одетт, що стануть основними і фатальними для нашого героя. Вони архітепові для його власної любові. Він по коліях, прокладеним Сваном, випробував і проживав свою власну, уже дорослу любов до Альбертині. А в часи любові до Альбертині є ще одне враження — від її поцілунку на ніч, що заміняє йому поцілунок матері, без якого він ще зовсім у ранньому віці страждав, не в силах заснути.

Усі ці речі стали символами, але, будучи розшифровані, перетворилися в одна проста подія, простої стан душі людини, що довгостроково переглядає, у різних місцях простору й у різні часи.

1 2 3