РЕФЕРАТ
на тему:
"Психологізм в новелах П.Меріме"
1. Становлення П.Меріме як письменника-новеліста
Проспер Меріме — один з чудових французьких критичних реалістів 19 століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь; вплив, зроблений ним на духовне життя Франції, було менш широким і могутнім. Однак естетичне значення його творчості величезне. Створені ним твори нев'янучі: настільки глибоко втілена в них життєва правда, настільки досконала їхня форма.
В далекому ХІХ сторіччі у великому місті Парижі, в родині художників народився один із видатних синів Франції, який став світовою зіркою не останньої величини — Проспер Меріме (1803 — 1870).
Майбутній письменник народився в 1803 році в Парижі в заможній родині. Закінчивши ліцей він пішов навчатися на юридичний факультет Паризького університету. Однак юриспруденція зовсім не цікавила його.
Коло інтересів і естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано, склавшись вже в колі родини: батько його був художником, послідовником Жака Луї Давида, провідного представника мистецтва революційного класицизму; мати теж художниця, жінка різнобічної освіти, навчила сина малюванню, познайомила його з ідеями французьких просвітителів 18-століття. У дитинстві Проспер Меріме із захопленням читає Шекспіра і Байрона в оригіналі, а в шістнадцять років разом зі своїм другом Жаном-Жаком Ампером (сином великого фізика) він береться за переклад видатного пам'ятника англійського предромантизму —"Пісня Оссіана" Д. Макферсона.
Знайомство молодого Меріме з літературно-художнім середовищем Парижа (у двадцяті роки він став одним з учасників кружка Етьєна Делекруза, художника, критика мистецтва і теоретика поезії), а в 1822 році — з Стендалем, людиною, що має великий письменницький досвід, сприяла подальшому поглибленню естетичного кредо Меріме, визначила його критичне відношення до режиму Реставрації, симпатії до лібералів.
Становлення Меріме-письменника відбувалося в часи запеклої боротьби між літературною молоддю, що тягнулася до відновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, які надають перевагу перевіреним часом канонам класицизму. Меріме, знаходячись у дружніх відносинах з Гюго — головою і надуманим вождем романтичної молоді, а також зі Стендалем, підтримав їх у боротьбі з класицизмом і прийняв у цій боротьбі особисту участь.
Письменник пройшов довгий і складний творчий шлях. Як художник він завоював популярність і визнання раніше Стендаля і Бальзака, у роки, коли романтики тільки піднімалися на штурм твердині класицизму, а література давала перші паростки.
Внутрішній вигляд Меріме, наявні його світовідчуттю протиріччя, особливості його художньої манери неможливо осягти, без огляду на своєрідності пережитої ним еволюції. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішим чином пов'язаним з ходом громадського життя країни Його основні віхи в цілому збігаються з переломними, ключовими моментами історії Франції, і насамперед — з революціями 1830 і 1848 років.
Інтерес до самостійної літературної творчості став виявлятися в Меріме ще на початку 20-их років, у студентську пору.
Незабаром після знайомства зі Стендалем і починається самостійна літературна діяльність Меріме.
Вперше, однак, широку популярність Меріме завоював у 1825 році, опублікувавши збірник п'єс "Театр Клари Газуль". Меріме видав свій збірник за твір деякої — вигаданої ним — іспанської акторки і суспільної діячки Клари Газуль. "Театр Клари Газуль" — надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років 19 століття. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольного руху іспанського народу, звучали задерикувато, дихали оптимістичною вірою в неминучість перемоги прогресивного початку.
Сучасників Меріме, що звикли до великих міркувань, уражало в п'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безупинне чергування коротких виразних сцен, повне ігнорування правил про три єдності, несподівані і різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів.
Наступні твір Меріме названий ним "Гюзла" ("Гуслі"), був знову зв'язаний з літературною містифікацією. Містифікація Меріме увінчалася блискучим успіхом. Пушкин і Міцкевич прийняли створені його уявою добутки за твори слов'янської народної поезії і рахували можливим деякі з них перекласти на рідну мову (Міцкевич перевів баладу "Морлак у Венеції", а Пушкін включив у свої "Пісні західних слов'ян" переробку одинадцяти поем "Гюзлі").
У 1828 році друкарня, що належала тоді Оноре де Бальзаку, віддрукувала історичну драму Меріме "Жакерія", присвячену бурхливим подіям далекого 16 століття.
Завершує перший період літературної діяльності Меріме його історичний роман "Хроніка царювання Карла 4-ого" (1829) — своєрідний підсумок ідейних і художніх шукань письменника в ці роки.
Проспер Меріме на початку свого творчого шляху, як уже відзначалося, примикав до романтичного руху. Вплив романтичної естетики довго продовжувало позначатися в творах письменника: воно відчутно у всім його творчій спадщині. Але поступово літературна діяльність Меріме приймала усе більш чітко виражений реалістичний характер. Наочне втілення цієї тенденції ми знаходимо в "Хроніку царювання Карла 4-ого"
Проспер Меріме, ніколи не мав такої слави і авторитету, як Стендаль або Бальзак. Але це на зменшує значення його творчості. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішим образом пов'язаним із ходом суспільного життя його країни, хоча сам письменник не намагався цей зв'язок публічно обґрунтувати або публіцистично задекларувати. Важливу роль у творчому становленні Меріме зіграло його знайомство із Стендалєм у 1822 р. Стендаль затяг Меріме до лав республіканців, заволік своїм бойовим духом, непримиримим ставленням до режиму Реставрації.
У 1827 р. Меріме видав збірку "Гузла, або Збірка іллірійських пісень, записаних у Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині", яка нібито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправді збірка уявляла собою знущання над романтичними цінностями: тільки одна сербська пісня була насправді фольклорною, інші 28 були створені самим Меріме і видані за фольклорні. Дивує те, що Пушкін, Міцкевич і ціла купа вчених німців сприйняла збірку серйозно: в Німеччині були захищені дисертації, Пушкін і Міцкевич переклали низку пісень як фольклорних, без посилок на Меріме. У 1835 р. Пушкін звернувся до професора Соболевського, який особисто знав Меріме, із проханням з'ясувати ситуацію. Меріме прислав до Росії листа із вибаченнями і пояснив: " "Гузлу" я написав по двом причинам, — по-перше, я хотів посміятися над "місцевим колоритом", в який ми сліпо вдарилися". Інший мотив виявився зовсім тривіальним: нестача грошей. Меріме вибачився і здивувався тим, що Пушкін попався. Так звані фольклорні балади несуть в собі іронічний підтекст, який важко не побачити.
У 1825 р. Меріме видав збірку "Театр Клари Гасуль", яка уявляла собою нову містифікацію. Тепер Меріме ховався за іменем вигаданої іспанської письменниці і театральної діячки. Нібито іспанські п'єси дивують вмінням Меріме проникати в душу іншого народу. Іспанія стала для Меріме одним із естетичних орієнтирів ще із 1820-х рр. і набула особливого значення для його творчості. Французькому класицизму, який ще панував в ті часи на паризькій сцені, вироджуючись і навіваючи нудоту, Меріме противопоставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Меріме, взагалі, протиставив раціональну і цинічну Францію стихійній і "підсвідомій" Іспанії.
Але хочу підкреслити, що саме новели Меріме найкраща частина його творчого доробку. письменник — реаліст, основоположник жанру реалістичної новели цікавився загальнолюдськими та індивідуальними проблемами. Його новелістика характеризується широтою тематики, цікавими образами. Особливо гостро в новелах Меріме простежується така риса як психологізм.
Спочатку Меріме писав побутові новели, а потім письменник створює так звані екзотичні новели — "Матео Фальконе", "Таманго", "Коломба", "Кармен". Герої цих новел люди, котрі понад усе цінують власну свободу і відстоюють її.
П. Меріме в житті був трохи диваком. своєю службою він дуже пишався, а був він близько двадцяти років високим чиновником, головним інспектором історичних пам'яток.
Свою літературну діяльність письменник ніколи не афішував. Меріме добре знав російську мову, перекладав Пушкіна, Гоголя, Тургенєва, Марка Вовчка.
П. Меріме спочатку писав п'єси, які пізніше видає в окрему збірку під назвою "Театр Клари Гасуль" (Клара Гасуль — це видатна іспанська акторка). Трохи пізніше видає книжку "Гуслі", де вміщує ніби зібраний і оброблений ним фольклор південних слов'ян. Це було придумано настільки вдало, що О. Пушкін, російський поет, частину цих творів поклав в основу своїх "Пісень південних слов'ян".
Меріме дуже любив історію і захоплювався нею. Він пише історичні твори: драму про французьку селянську віну ХVІ сторіччя і роман "Хроніка часів Карла ІХ". Письменник прагнув відтворити справжні характери і звичаї, зосередитись не на деталях, а на зображенні героїв у дії.
Його образи не історичні особи, це вигадані люди, але вони були типовими для свого часу.
Драма "Жакерія" і роман "Хроніка царювання Карла 4-ого" Меріме —яскраві приклади того жвавого інтересу до історичної проблематики, до вивчення й осмислення національного минулого, що охопив передову суспільну і художню думку Франції в двадцятих і початку тридцятих років дев'ятнадцятого сторіччя. Осмислюючи події далекого минулого, Меріме не підганяв їх під сучасність, а шукав у них ключ до закономірностей його епохи, що цікавила, а тим самим і до відкриття більш широких історичних узагальнень.
"Хроніка царювання Карла 4-ого" завершує перший етап літературної діяльності Меріме. Істотні зміни в житті і творчості письменника викликає липнева революція.
В роки Реставрації Меріме захоплювався зображенням великих суспільних катаклізмів відтворенням широких соціальних полотнин, розробкою історичних сюжетів, його увагу привертали великі, монументальні жанри.
2. П.Меріме як видатний автор новел.
Психологізм — основна риса його коротких творів
Після винятково плідного 1829 року художня діяльність Меріме розвивається надалі менш бурхливо.