Реферат на тему:
"Світ поезії Осипа Мандельштама"
Осип Мандельштам народився у Варшаві 3 січня 1891 року. Він був євреєм, нащадком побічної курляндської гілки знаменитої раввінської родини Мандельштамів.
Батько поета, Еміль Веніамінович Мандельштам, торговець шкірою і єврей, який дотримувався релігійних обрядів, який самостійно вивчив російську і німецьку мови, що читав Шіллера, Ґете і німецьких романтиків.
Мати поета, Флора Осипівна, у дівоцтві Вербловська, народилася і виросла у Вільні. Вона походила з асимільованого й освіченого єврейського клану, зв'язаного родинними відносинами з родиною видатного історика російської літератури С.А.Венгрова. Будучи вчителькою музики (по класу фортепіано), володіючи художнім смаком, глибоко укоріненим у традиціях російської інтелігенції, вона зуміла передати сину свою любов до музики і до російської літератури.
Осип — російською розмовна (сільська чи простонародна) форма імені Йосип.
День його народження, 3 січня 1981 року по юліанському календарю (чи 15 січня — по григоріанському, введеному після революції), здавався поету знаменним, можливо, саме тому, що викликав визначені літературні асоціації. У 1973 році в "Віршах про невідомого солдата" Мандельштам багатозначно писав:
Я рождён в ночь с второго на третье
Января в девяносто одном
Ненадёжном году...
Це ніч першого снігу в п'ятому розділі "Євгенія Онєгіна", повної лиховісних ознак і передчуттів насильницької смерті одного з персонажів — молодого і наївного поета Ленського, у чиїй загибелі читачі вже заднім числом вбачали пророкування Пушкіним своєї власної смерті, яку Мандельштам думав "джерелом", "телеологічною причиною" творчого життя великого художника.
Його дитинство було відзначено одночасною присутністю імперського космосу Санкт-Петербурга, куди родина Мандельштама переїхала, коли він був ще дитиною, і "хаосу іудейського" безпосереднього оточення. Пізніше в його поезії обидва цих фони теж запам'яталися в сполученні "глибоких фарб, що контрастують," — чорних і жовтий, фарб таліса й імператорського штандарта:
Только там, где твердь светла,
Чёрно-жёлтый лоскут злится,
Словно в воздухе струится
Желчь двуглавого орла.
"Дворцовая площадь"(1915 год).
Писати вірші він почав ще в Тенішевському училищі, одному з найкращих і ліберальних навчальних закладів тодішньої Росії, у якому культивувалися піднесені ідеали політичної волі і громадянського обов'язку.
Мандельштам не міг не заразитися політичним радикалізмом. Його самі ранні вірші були відгуком на придушення першої російської революції, а загальна атмосфера, що панувала в училищі в період російсько-японської війни і суспільно-політичної боротьби, що розгорнулася слідом за нею, виразно відбилася у вірші, написаному чверть століття по тому. Центральний образ цього твору — стіс, "дров'яна гора", головний орієнтир тенішевського шкільного дворика, притулок самотнього маленького шахового генія з роману Набокова "Захист Лужина"(1930 рік), а в часи Мандельштама — трибуна для політичних сходок школярів:
Когда в далёкую Корею
Катился русский золотой,
Я убегал в оранжерею,
Держа ириску за щекой.
Была пора смешливой бульбы
И щитовидной железы,
Была пора Тараса Бульбы
И наступающей грозы.
Самоуправство, своевольство,
Поход троянского коня,
А над поленницей посольство
Эфира, солнца и огня.
Был от поленьев воздух жирен,
Как гусеница на дворе,
И "Петропавловску" — цусиме
"Ура" на дровяной горе...
К царевичу младому Хлору —
И, Господи, благослови!
Как мы в высоких голенищах
За хлороформом в гору шли.
15 травня 1907 року він одержує свідоцтво про закінчення училища; у вересні того ж року у Фінляндії намагається вступити в бойову організацію есерів, але не прийнятий по малолітству. Його батьки, справедливо розсудивши, відправили його "від гріха подалі" — у Париж, де молодий історик Михайло Карпович (згодом професор Гарвардського університету) бачив його на мітингу есерів захоплено слухаючого прославленого терориста і письменника Бориса Савінкова.
Саме в Парижі Мандельштама наздоганяє гострий і тривалий (фактично перший по своїй тривалості і плодотворності) приступ віршованої гарячки, що зцілила його від юнацької спраги слави на поприщі революційної жертовності.
У Парижі Мандельштам жив у Латинському кварталі (12, rue de La Sorbonne), зрідка відвідуючи деякі лекції в університеті, удосконалюючись у французькій мові, із захопленням читаючи французьких поетів і тужачи скоріше по Фінляндії, ніж за Росією. Тут він познайомився з Гумільовим , що, був на 5 років його старший і вже випустив збірник оригінальних віршів "Шлях конквістадорів"(1905 рік).
Так був покладений початок багаторічній дружбі; слід зазначити, що саме Гумільов у кінцевому рахунку "посвятив" Мандельштама в сан російського поета, а той у більш пізні роки стверджував, що "ніхто не розумів поезію краще Гумільова". Критичні рекомендації Гумільова сприяли творчому росту Мандельштама, хоча їхні смаки часто не збігалися.
Два листи, написані Мандельштамом у віці до 19 років, розкривають пошук різноманітного релігійного досвіду, визначений поетом у ранньому вірші як "вітрило духу бездомне", що "усі вітри зазнати хотів". От що він писав у квітні 1908 року в листі директору Тенішевського училища і прекрасному поету Володимиру Гіппіусу з Парижа:
"Але я завжди бачив у вас представника якогось дорогого і разом ворожого початку, причому подвійність цього початку складала навіть його принадність. Тепер для мене ясно, що цей початок не що інше, як релігійна культура, чи не знаю християнська, але у всякому разі релігійна<...>Я здавна прагнув до релігії безнадійно і платонічно — але все більш і більш свідомо. Перші мої релігійні переживання відносяться до періоду мого дитячого захоплення марксистською догмою і невіддільні від цього захоплення. Але зв'язок релігії з громадськістю для мене порвалася вже в дитинстві."
Другий лист Мандельштама, що характеризує його відношення до віри, датовано серпнем 1909 року. У проміжку він багато пише і гарячково подорожує: його характер "бурлаки у високому значенні слова"(по визначенню його друга Ахматової), його нездатність затримуватися на одному місці довше декількох місяців виявляється вже в цей час з повною очевидністю.
Улітку 1908 року він їде з Парижа у Швейцарію й Італію, відвідує Геную, чиї риси пізніше розрізняє в її кримському аванпості — Теодозії, восени повертається в Петербург із наміром почати літературне життя. Він буває в гостях в Анненського, "непримітного" генія, чия поетика в остаточному підсумку стала джерелом натхнення для росіян постсимволістів, і відвідує збори Релігійно-філософського товариства — центра духовного відродження тодішньої Росії. 16 травня 1909 року він бере участь у політичних читаннях під егідою "Академії вірша".
Весна 1910 року, проведена на фінських водах, ознаменувалася його дружбою із Сергієм Каблуковим, доброзичливою і вдячною людиною, що виконувала в той час обов'язки секретаря Релігійно-філософського товариства. Каблуків став одним з перших щирих шанувальників таланта Мандельштама; його щоденник — безцінний і дотепер єдине документальне джерело раннього періоду життя поета. У липні Мандельштам почав останню (як виявилося потім) поїздку в Європу: у санаторій під Берліном, потім у Швейцарію й Італію. Він повернувся в Росію в жовтні — без копійки грошей і виглядом нагадував, за словами уїдливого Георгія Іванова, "ідіота" Достоєвського в подібних обставинах. За час відсутності його вірші були вперше опубліковані в серпневому номері журналу "Аполлон".
У березні 1911 року відбулися дві події , що визначили літературне майбутнє Мандельштама і становлення його поетичної особистості. 14 березня на вечорі в "вежі" Вячаслава Іванова він уперше зустрів Ахматову. Через кілька днів з абіссінської експедиції повернувся її чоловік і паризький знайомий Мандельштама — Гумільов (він любив Африку й екзотичні пригоди, що і дало пізніше підставу простуватим радянським критикам наклеїти на нього ярлик "наслідувача Кіплінга", "співака російського імперіалізму" — яким він зовсім не був). Усі троє потім часто зустрічалися на всіляких поетичних зборах. Спочатку між ними виникали деякі тертя, тому що Гумільов був деспотичний, а Ахматова — норовлива. Нині їхні імена нерозривні, усі вони — акмеізм, саме загадкова, хвилююча і надихаюча течія у російському постсимволізмі і, мабуть, єдина, чия назва залишається живим втіленням загубленого "платинового століття", а не затасканим терміном у замшілих академічних працях.
У 1912 році на задній обкладинці журналу з'явився анонс його першого поетичного збірника за назвою "Раковина". Книга ця ніколи не з'явилася. І мандельштамівський маніфест "Ранок акмеізму", разом із двома іншими підготовлений до печатки в "Аполлоні", теж по незрозумілих причинах був відкинутий синдиками "Цеху.
Перша книга Мандельштама називалася "Камінь" і складалася з 23 коротких ліричних віршів (менше однієї десятої усього ним написаного). Вона з'явилася в 1913 році. Перша частина "Каменю" — це кульмінація метафізичної тенденції в символізмі і рішуче зіставлення верленівської "музики насамперед" і тютчевського заперечення можливості справжнього спілкування("думка виречена є неправду"), зосереджене в образі "первісної німоти", непородженої чистої ноти, що зберігає докосмічну єдність буття:
Останься пеной, Афродита,
И, слово, в музыку вернись,
И, сердце, сердца устыдись,
С первоосновой жизни слито!
"Silentium", 1910 год.
Друга половина, як помітив Гумільов у чудовій рецензії на камінь, — акмеїстична. Мандельштам перетворює символи в аналогії, а таємниці — в інтелектуальні проблеми.
Гумільов і деякі друзі Мандельштама записалися в армію добровольцями. Наприкінці 1914 року і сам поет відправився у Варшаву, щоб (як зробив Ніцше в 1870 році) працювати на фронті санітаром. З цієї витівки нічого не вийшло, і, по слухах, враження цього періоду привели його до спроби самогубства. У січні 1915 року він повернувся в столицю. Два роки, що залишилися, світової війни він співробітничає в Союзі міст — допоміжної військової організації ліберального характеру. Незабаром войовничий дух залишив його; тепер він затверджував, що не місто Рим, а "місце людини у вселеної" живе серед століть.
У 1915 році в Мандельштама зав'язався жагучий роман з Мариною Цветаєвою, що відкрито сповідала прогерманські настрої.