Це виявилося могутнім звільняючим фактором у сфері внутрішнього життя людини. Нехай поетичні "діти" і "онуки" Верлена переживали не те, що переживав він, але переживали вони приблизно т а к, як він. В одній зі своїх полемічних статей Верлен сказав про "непогрішність" (згадаємо, що парнасцы прагнули бути саме "непогрішними", impeccables у своїй майстерності), що вона є щось "задушливе". І справді: чудові у своїй закінченості і досказанности строфи чи Готьє Леконт де Лиля приводять нас у захват, трохи тяжіють над нами, порию обтяжують нас. А читання Верлена дає відчуття нашої внутрішньої волі, почуття безпосередності переживання. Недарма сказав він, що "усього миліше пісня хмільна, де Ясне в Неясному протягає ледь". Адже цією формулою визначається стан нашої свідомості майже в кожен момент його діяльності. Є сербська казка, герой якої був наділений чудесним дарунком: кожний у ньому бачив собі подібного, — воїн воїна, рибалка рибалки, тигр тигра. Верлен дуже його нагадує... Верлена називали "декадентом", "упадочным поетом". Ні омани більш смішного. Ну, звичайно, він називав себе "породженим під знаком Сатурна", у юнацьких віршах вихваляв "мадам Смерть" (Ленский теж "пік побляклий життя колір без малого осьмнадцать років"), він любив говорити про "меланхолію" і порівнювати себе з Римом часів упадка. Але разюче, що ніхто не доглянув у цьому протесту проти буржуазного самовдоволення, мертвотного у своїй повсякденній діловитості, не зрозумів, що якщо поету огидно жити "у цьому світі брехливому, нечистому, злісному, некрасивому", те, кричачи про це, він уже боре за інший світлий світ! Нехай він малював похмурі пейзажі, — цим він викликав спрагу інших, світлих. Дуже добре сказав у "Театральному роз'їзді" Гоголь: "Хіба все це нагромадження низостей, відступів від законів і справедливості не дає вже ясно знати, чого жадає від нас закон, борг і справедливість?" І коли читаєш вірші Верлена з підкреслено соціальним звучанням — його чудовий "Вечеря", його приголомшливої сили поему про комунарів "Переможені", його "Кульгавої сонет" і "Калейдоскоп", де виражений передчуття неминучих соціальних катаклізмів, — хіба не стає ясним, що його прокльону Дійсності є мрія про Ідеал? Нехай він, замучений і роздавлений, метався зі сторони убік, ища притулку навіть у католицизмі, — він жагуче любив життя і красу і вмів знаходити те і те в найнікчемніших порию малостях. І от ця жадібність до життя, уміння лірично закохуватися в будь-яку дрібницю, і звідси — уміння пекти всіма словами, від самих піднесених до самих грубих, — дали могутній звільняючий поштовх усієї наступної поезії. Відбулося "тематичне розкріпачення". І коли Верхарн зображує чи скотарню молочний льох, чи лабораторію банкіра, що "вирішує долі царств"; коли парижанин Луи Арагон пише баладу про "27", страчених Колчаком у Надеждинске; коли Багрицкий малює вітрини МСПО, де "круглі торти коштують Москвою в кремлях льодяників і зливши", — цей тематичний розмах йде від Верлена. Коли Ришпен складає "Пісні жебраків" на жаргоні нічліжок і шинків, а Блок у "Дванадцятьох" відтворює ритми і словник фабричної частівки, — ця мовна веселка йде від Верлена. Верлен перший дав урбаністичні вірші. Верлен перший дав індустріальний пейзаж. Верлен перший здійснив соціальну патетику без образливої "жалості" до "приниженим і ображеної", як те було в Гюго. Гюго звертався до ситого: "Подивитеся на бідняків і пошкодуйте" (поема "Веселе життя" у "Відплаті"); Верлен звертається до голодного: "Повстаньте і помститеся!" ("Переможені"). І ці мотиви переможно пройшли по всій передовій поезії від Верхарна до Маяковського. Про художню досконалість віршів Верлена, про його новаторські образи, ритми, звукозаписі можна написати ціле дослідження, — і вся його поетика, у тім чи іншім переломленні, виявилася засвоєними його учнями, і в першу чергу великим Верхарном. Верлен переведений на всі європейські мови і багато азіатські, і це саме по собі свідчить, що кращі його книги назавжди ввійшли в алмазний фонд загальнолюдської культури.
3. Артюр Рембо — символ свiтового поетичного авангарду
"Безпрецедентною пригодою в iсторiї мистецтва" схарактеризував творчий шлях Артюра Рембо Стефан Малларме. Усе коротке його життя (тридцять сiм рокiв) було постiйним духовним експериментом у поезiї й авантюрою в особистому життi. Уже в 15 рокiв вiн почав писати вiршi, що засвiдчили його поетичний талант. З дитинства ненавидiв своє рiдне мiсто Шарлевiль, з якого тiкав 4 рази, потiм ворожо ставився до Францiї, а зрештою i до Європи, яка здавалася йому надто старою i маленькою. Разом з Полем Верленом вiн блукає пiвнiчною Європою. Пiсля сварки Верлен поранив з пiстолета Рембо i опинився у в'язницi. Вiдтодi поети йшли рiзними шляхами.
Рембо створював вiршi лише протягом трьох рокiв. Доробок поета зовсiм невеликий: кiлька десяткiв поезiй i двi збiрки вiршiв у прозi — "Осяяння" i "Сезон у пеклi". Але те, що було ним зроблено, без перебiльшення можна вважати революцiєю в поезiї. Рембо був послiдовним бунтiвником i рiшуче вiдмовлявся вiд усiх форм цивiлiзацiї, яку вiн оголошував втiленням буржуазностi. Поет вiдкидав усе: релiгiю, мораль, суспiльнi цiнностi та прагнув радикального оновлення не тiльки поетичної, а й звичайної людської свiдомостi. Поезiя була для нього засобом здiйснення цiєї революцiї. Традицiйна поезiя не могла виконати таку роль, ось чому Рембо намагався створити зовсiм нову поетичну унiверсальну мову, за допомогою якої сподiвався вивiльнити людський дух. "Я кажу, що треба стати ясновидцем, — викладав вiн програму свого духовного експерименту поетовi П. Деменi. — Поет робить себе ясновидцем тривалим, безмежним i послiдовним розладом усiх нечуваних i несказаних речей: прийдуть новi жахаючi трудiвники; вони почнуть вiд тих горизонтiв, де знесилено впав попередник". Цi принципи наявнi також у його поезiї, сповненiй образностi, надзвичайно смiливих метафор i словосполучень. Рембо — один з перших у тогочаснiй французькiй поезiї почав писати верлiбром.
Пiсля смертi до поета прийшла всесвiтня слава. Його iм'я стало символом свiтового поетичного авангарду. Без ясновидiння Рембо не було б великої поетичної революцiї Г. Аполлiнера, французьких сюрреалiстiв, iнших поетiв. Його творчiсть привертала увагу i українських поетiв. Значний iнтерес до неї виявляли Юрiй Клен i Василь Бобринський. Його поезiї також перекладали М. Терещенко, Г. Кочур, М. Лукаш, Дм. Павличко, В. Стус, В. Ткаченко, М. Москаленко та iн.
В блакитнi вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Вiдчує свiжiсть пiль тодi нога моя,
Я вiтру голову дозволю овiвати.
Це один з перших вiршiв поета "Вiдчуття", i уже в ньому виявилися такi наскрiзнi теми творчостi, як блукання свiтом, прагнення необмеженої волi.
А у вiршi "П'яний корабель" вiдчувається символiчне вiдображен ня духовної авантюри поета, який хоче жити за принципами нової свiдомостi. Цей вiрш безпосередньо пов'язаний з теорiєю i практикою ясновидiння:
За течiєю Рiк байдужним плином гнаний,
Я не залежав бiльш од гурту морякiв:
Зробили з них мiшень крикливi Iндiани,
Прибивши цвяхами до барвних стоякiв.
У поезiї "Голосiвки" помiтнi iнтенсивнi шукання Рембо унiверсальної мови поезiї:
А чорне, бiле Є, червоне I, зелене
У, синє О, — про вас я нинi б розповiв:
А — чорний мух корсет, довкола смiтникiв
Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене.
Поезiя Рембо — незвичайна, вона вражає динамiчнiстю та строкатiстю.
А. Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як "вічне блукання й поривання у нетрях духу". Усе, що йде ззовні (узвичаєні норми моралі або універсальні "закони розуму", "здоровий глузд" тощо) він сприймав як нестерпні пута, що заважають порухам його душі й тіла.
Наприкінці 1871 року Рембо переходить на позиції символізму. Він вважає, що завдання поета полягає в тому, щоб бути провидцем, пророком, посередником між людьми та позареальним світом. Щоб стати таким посередником (медіумом), почути і передати потойбічні голоси, Рембо намагається звести до мінімуму участь розуму в процесі творчості. Він наполягає на тому, що поет повинен бути Прометеем. Поезія мусить активно втручатися в життя, йти попереду його. Будувати "матеріалістичне майбутнє" може лише той митець, який досяг "стану віщуна, провидця". На його думку, висловити невисловлюване, виразити ірреальні таємниці буття можна було лише образами-символами — туманними, багатозначними і завжди незрозумілими.
Яскравими зразками символістської лірики Рембо є вірші "П'яний корабель" (1869-1871) і "Голосівки" (1871).
Вірш "П'яний корабель", написаний поетом у 15-річному віці, — перший твір, створений згідно з традиціями "об'єктивної поезії", в якій, за Рембо, "не поет думає, а його думають". Це один з найдинамічніших, найекспресивніших творів світової літератури. У вірші йдеться про корабель, що втратив керування й носиться в безмежному океані, шукаючи порятунок, щастя, любов, красу. За своїм змістом вірш є універсальним. Деякі побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, інші — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, дехто проводив аналогії з подіями.
Паризької Комуни і т.п. Немов людина, що втратила життєві орієнтири, зневірилася, втомилася шукати сенс буття, "п'яний корабель" без керма і без вітрил, без капітана і моряків загубився серед хвиль безмежного океану, йому загрожують рифи, скелі, він неминуче зіштовхнеться з ними і, розтрощений загине, так і не побачивши рідний беріг, який зник за обрієм давно і назавжди.
Отже, у вірші "П'яний корабель" ліричне "я" — це "я" корабля, який став вільним від керма та екіпажу і мандрує безмежними просторами океану, кидаючи виклик стихіям
Коли шумливого я збувся екіпажа,
По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.
Саме відчуття цього сп'янілого від необмеженої свободи, незабутніх вражень і почуттів корабля ("украй терпка любов мене п'янила в морі") передаються автором. Рембо знаходить яскраві, свіжі слова для створення несподіваних образів, фантастичних морських пейзажів, використовує своєрідну, непоетичну лексику, сміливо вживає просторіччя.
"П'яний корабель" — це символ визволення від звичайного життя та усталеного бачення світу.