Причому письменник стверджує їх як першооснову людської особистості, бо примушує домінувати в дуже важких, граничних для людського характеру умовах.
Джек Лондон випробовує своїх героїв гуманізмом. І саме цей критерій допомагає письменникові встановити межу між сильною особистістю й ніцшеанською надлюдиною. "Надлюдина,— писав Лондон про свого героя Ларсена,— явище антисуспільне за своїми тенденціями, і в наші дні, у нашому складному суспільстві і соціології його ворожа відчуженість не може мати успіху. Звідси непопулярність фінансистів, таких собі надлюдей, як Рокфеллер..."
Активна гуманність, а в кращих творах — соціально активна гуманність — константа Лондонової творчості, яка і допомагає зберегти її живу, невмираючу цінність для читача.
І хоча Лондон не був послідовним соціалістом і не зберіг запалу революціонера до кінця життя, своїми кращими творами він посів одне з чільних. місць у прогресивній американській літературі. "Головна його відмінність від попередників, американських письменників критичного реалізму, і заслуга в тому, що, пишучи високохудожні твори, віл надихався ідеями пролетаріату і його боротьбою, намагався оволодіти матеріалістичним світоглядом, відкрив, за його словами, що соціалізм — єдиний вихід для мистецтва і творця, став першим в Америці по-справжньому значним і впливовим письменником, що вийшов з народних глибин і захищав інтереси пролетаріату",— так визначає значення Лондовової творчості радянський дослідник В. Биков. Недаремно смерть Лондона викликала найбільший смуток серед трударів, серед соціалістій. Газета "Інтсрнешнл соушеліст ревю" надрукувала своєрідну епітафію письменникові: "Наш Джек помер! Він, що піднявся з наших лав, висловив наш біль і висловив наші сподівання. Він, який заповів стояти на смерть, не відступаючи ні на крок,— тільки вперед,— забрати світ у свої сильні руки. Товариш! Друг! Той, що розкрив вікна наших таємниць назустріч сонячному промінню. Хай багаті не зрозуміли і зараз не усвідомлюють міри твоїх звершень. Пройде час. І побачать всі люди, батько "Мартіна їдена" і "Залізної п'яти", так, дізнаються всі люди, коли ми піднімемось і в боях здобудемо перемогу!"
Найяскравіше внутрішня приналежність Лондона своему народові відбилась у самому характері його творчості. Недаремно і за життя, і після смерті він був одним з найпопулярніших американських письменників. І коло його читачів — насамперед трударі, тому що невід'ємною якістю його творчості є органічна демократичність, народність, погляд на панівні класи, на життя з позицій і з точки зору народного.
У статті "Питання максимуму" (1905) Лондон не без підстав стверджував, що наше століття — це час демократизму. "Минулі віки були свідками не лише прогресу взагалі людини, але і прогресу простої людини. Від становища раба або кріпака, ланцюгом прикутого до землі, людина піднялась на найвищі щаблі в сучасному суспільстві, крок за кроком, серед розпаду божественних прав королів і гуркоту зруйнованих престолів. І не для того визволялася вона, щоб знову потрапити у довічне рабство до промислової олігархії,— проти цього повстає все її минуле. Проста людина заслуговує на краще майбутнє, або вона не гідна свого минулого". Ці слова, виголошені американським письменником на початку XX століття, сьогодні читаються як пророцтво, бо їхня справедливість підтверджена всією історією людства.
Одне з важливих питань, що постає сьогодні при вивченні творчості Лондона,— її відношення до продукції "масової". Багато дослідників сучасної "масової літератури" в Америці зараховують творчість Лондона до її феноменів, знаходячи в пій ті основні елементи, які визначають сутність "масового" мистецтва. І тут свідомо змішуються такі поняття, як доступність високого мистецтва для простих народних мас і ремісництво, що розраховує свою продукцію на задоволення смаків і потреб широкою загалу. Справжнє мистецтво, до якого безумовно належить краще, створене Джеком Лондоном, являє собою роздуми про життя, пошуки і відкриття його сенсу, значень, несе в собі запал гуманізму, віру в людину, в її розум, силу, в її здатність керувати своїм життям за законами людяності. Воно далеке від самих основ існування "масової культури", розрахованої за певними нормами і стандартами. Хоча треба визнати, що на окремих етапах свого шляху, в гонитві за гонорарами, Лондон, який під час свого літературного учнівства уважно вивчав численну продукцію масових журналів, свідомо і навмисно спускався до їхнього рівня, щоб догодити не стільки демократичному читачеві, скільки буржуазному видавцеві, і створював романи, повісті і оповідання, розраховані на те, щоб зацікавити і розважити. Успіх було побудовано на захоплюючій інтризі й сентиментальному сюжеті, а герої стверджували всі принади індивідуального існування в так званому "вільному світі". І тоді Лондон справді виступав у неблагородній ролі попередника "масової культури". Так, підкоряючись вимогам буржуазних видавців, він збіднив фінал "Морського Вовка". Так було створено роман "Серця трьох", авантюрні повісті, зіпсовано "Місячну долину".
Ми вже не раз говорили про неоднорідність, нерівноцінність художньої спадщини Лондона. Але в кращих творах письменник сягає високої художності, ясності і переконливості думки. Вони вирізняються гостротою і напруженістю сюжету, драматичністю колізій, зіткненням характерів, різних тенденцій, життєвих конфліктів. Скажімо, в північних оповіданнях в основу сюжетних зіткнень завжди покладено нерозв'язний конфлікт капіталістичного світу — протиставлення буржуазної цивілізації з її етичними нормами й ідеалом збагачення природному гуманному началу, що його втілює головний герой і що часто підтримується кодексом моральних правил племен, ще не зіпсованих цивілізацією. Драматизм у клонданкському циклі зміцнюється і виражається також через зображення північної природи, що так гармоніює з напруженим внутрішнім життям героїв і зумовлює його. Лондон поетизує природу Півночі, не прикрашаючи її, а всіляко підкреслюючи її величність і суворість. Природа— активний учасник сюжету й інтриги Лондонових оповідань, вона несе на собі багатозначну функцію: вона і тло, вона і мислячий спостерігач, вона й активний учасник... Біла Тиша, в яку потрапляють герої Лондона на Півночі, примушує їх по-новому дивитися на життя, глибше проникати в його сутність. Усе це і дає право говорити про епічність північних оповідань письменника. Чергування їхньої ритміки, при якому епізоди напружених дій змінюються в певній послідовності епізодами непоспішливого, повільного повістування,— це одна із зовнішніх ознак епічності. Глибинний її зміст у ствердженні думки, провідної для епіки із стародавніх часів,— про єдність життя, єдність людини і природи.
Епічний характер оповіді притаманний і повістям про тварин, особливо "Поклику предків", бо це також розповіді про органічне життя. Тут уже сама природа стає дійовою особою повістування, головним героем, виходить на перший план і заповнює собою арену дії.
Трохи інакше розв'язується тема природи в південних творах письменника. Єдність людини і природи як неодмінна умова її нормального існування залишається, всіляко декларується і підкреслюється автором. Але акценти в їхніх взаєминах переставляються. Природа виступає вже не як сувора епічна дійова особа, а як м'яке цілюще оточення, як ідеал гармонії і щастя. Навіть там, де природа розбурхана ("Дім Мапуї"), там, де вона руйнує все, створене людиною, тільки вона дарує їй життя і радість. В багатьох повістях, романах і оповіданнях природа служить і взірцем для людини. Саме за законами органічної природи прагнуть жити ніцшеанські герої, "надлюди". Алє оскільки вони наслідують не сутність її, а лише букву, лише видимі закони, за якими виживає найсильніший фізично і зосереджений на собі індивід, то вони й гинуть, знищені природою. Як Вовк Ларсен.
З проблемою епічного тісно пов'язана проблема героїчного. У кращих своїх соціально-критичних романах — насамперед у "Залізній п'яті" — Лондон наближається до соціалістичного реалізму і до його позицій у розкритті категорій епічного й героїчного. Тут картина життя подасться очима народу. Складна система: оповідач — автор — герой (Евіс Евергард, її чоловік, історик, що друкує щоденники Евіс) — тільки допомагає показати протистояння великих мас людей, класову боротьбу з позицій і з точки зору людини, зацікавленої в перемозі народу. До того ж композиція роману, що є своєрідною схемою шляху, пройденого героїнею від наївного абстрактного буржуазного лібералізму до непримиренного пролетарського гуманізму, дозволяє провести Евіс Евергард через етапи, пов'язані з пізнанням, осмисленням різних сторін життя — від співчуття горю одного робітника, скаліченого на виробництві, до осмислення безправного становища всього класу пролетаріату. Отже, картини життя народу — від конкретних до узагальнених. Картини боротьби народної — від поодиноких виступів до загальнореволюційних ситуацій. Картини життя буржуазії — очима революціонера, озброєного практичним досвідом і теоретичними знаннями. Ось що створює широку панораму, що дозволяє говорити про епічність роману.
Можна з певністю сказати, що, створивши образ народного робітничого вождя, революціонера Евергарда, Лондон сказав нове слово в американській літературі. Такий герой, що був не тільки мужнім і сильним, незламним і непідкупним, але й освіченим, соціальне свідомим організатором класової боротьби, з'явився в ній вперше. Водночас цим образом по-новому розв'язується одна з провідних проблем естетики: соціальне активний герой, що віддав усього себе справі служіння пролетаріату,— ось лондонівське розв'язання проблеми героїчного.
Однією з найпривабливіших рис Лондонової творчості є оптимізм. Звертаючись до найтемнішого, найстрашнішого в житті людини і суспільства, Лондон зберігає сам і доносить до читача могутню віру в творчі сили людини, в невмирущість життя, в непереможний поступ людської цивілізації. Це відзначав російський письменник Л. Андреев у передмові до першого видання творів американського письменника російською мовою: "Читаєш його і ніби виходиш з якогось тісного закутка па широке морське плесо, вбираєш на повні груди солоне повітря і відчуваєш, як міцнішають м'язи, як владно кличе одвіку невпинне життя до роботи і боротьби.