13 травня 1934 року на квартиру Мандельштамів, що приймали приїхавшу до них у гості Ахматову, прийшла група співробітників ОГПУ і після обшуку забрала поета.
Вибухова нерозсудливість Мандельштама, так само як і його уїдливість, було притчею в язицях. Благопристойні старорежимні критики, "бузотери" з "Московського комсомольця", жантильні старі діви обох статей і "візантійські" радянські чиновники одностайно таврували нестерпний характер поета. Він брав у борг і складав смішні епіграми на кредиторів. При розкритих вікнах у своїй московській квартирі він насміхався над сусідами-письменниками. На великосвітському літературному прийомі, улаштованому Пастернаками на честь їх впливових грузинських друзів, він критикував поезію хазяїна і поривався читати власні вірші. Його відвертість здавалася або самогубством, або свідомою провокацією. У приступі люті Мандельштам обізвав товариський суд, влаштований Союзом письменників для розбору його скарг, "мавп'ячим процесом" і привселюдно закотив ляпас його голові, "червоному графу" Олексію Толстому. І нарешті в листопаді 1933 року він склав полум'яну сатиру на Сталіна, назвавши його "кремлівським горцем" і "мужикоборцем" з жирними пальцями. Він читав її праворуч і ліворуч, і в цей час, коли Сталін вже офіційно йменувався "найбільшим генієм усіх часів і народів".
У в'язниці Мандельштаму не давали їсти і спати. Слідчий добре знав усе коло знайомих поета і змусив його скласти приблизний список осіб, що чули вірш. У своїх мемуарах Емма Герштейн, одна з тих, кого знехотя Мандельштам згадав у списку, використовує цей випадок як наочний приклад байдужості Мандельштама до долі друзів. Однак легкість, з який поет поширював небезпечний вірш і потім розповідав про це, скоріше можна пояснити самим його призначенням — розірвати завісу мовчання, про що красномовно говориться в перших рядках:
Мы живём, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны.
І він був почутий. Людей тоді розстрілювали і за куди менші провини. На щастя, друзі Мандельштама ще мали деякий вплив. Наказ Сталіна, що підводить підсумок слідцтва, був: "ізолювати, але зберегти". Мандельштама заслали в далеке північне селище Чердинь, куди його супроводжувала дружина. У Чердіні, страждаючи від галюцинацій і інших симптомів пост травматичного сердечного розладу, він намагався покінчити життя самогубством. Бухарін востаннє взяв особисту участь, він написав Сталіну: "Поети завжди праві; історія на їх стороні". Мандельштама перевели з Чердині в менш суворі умови у Воронеж. Майже відразу по приїзду у Воронеж Мандельштам почав складати вірші. Один з перших циклів, написаних у вигнанні, складався з так званих "віршів про залізо". У воронезькому посиланні Мандельштам продовжував мріяти про Європу: про пагорби Тоскани, про кучеряву стежку, що ще пам'ятає свист Ґете, про стрімкі океанські брижі французьких соборів. Кругозір його розширювався; почутий по радіо спів Маріан Андерсон змусив його знову марити про споконвічну — уже не тільки "праарійську" — колиску первістків світу:
Я в львиный ров и в крепость погружён
И опускаюсь ниже, ниже, ниже
Под этих звуков ливень дрожжевой —
Сильнее льва, мощнее Пятикнижья.
Как близко, близко твой подходит зов —
До заповедей рода и первины —
Океанийских низка жемчугов
И таитянок кроткие корзины...
Карающего пенья материк,
Густого голоса низинами надвинься!
Всех наших дочерей дикарски-сладкий лик
Не стоит твоего — проматери — мизинца.
Не ограничена ещё моя пора:
И я сопровождал восторг вселенский,
Как вполголосная органная игра
Сопровождает голос женский.
У травні 1937 року минув термін воронезького заслання. Поет провів ще рік в околицях Москви, намагаючись домогтися дозволу на проживання в столиці. Він оббивав пороги журналів, пропонуючи свої вірші, а редактори боялися навіть розмовляти з ним. Він злидарював; його старі друзі і добрі знайомі Віктор Шкловський, Валентин Стенич, Еренбург, Пастернак, Валентин Катаєв і інші допомагали йому, чим могли.
2 травня 1938 року перед сходом сонця його заарештували, автоматично присудили до п'яти років каторжних робіт і відправили в Східний Сибір. Горацій не проводжав Регула на смертні муки в Карфаген, і ми не підемо за найніжнішим поетом Росії до смітника, на якій, відповідно до одної з неперевірених легенд, він вмер у пересильному таборі Друга Річка під Владивостоком. По офіційним даним, які надійшли до вдови, він помер 27 грудня 1938 року.
Використана література:
* Мандельштам О. Вибрані твори. — М., 1996.
* Історія радянської літератури. — М., 1994.