"Він забув про все навколо й дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, а вона — одна з них. Вона окрилювала його уяву і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, виринали таємничі постаті романтичних Героїв, що йшли на подвиги заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки". Ось Рут засміялася і своїм сміхом знов викликала цілу картину в його уяві: "...Легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині на звук її сміху. "Наче срібло,-подумав він,— наче срібні дзвіночки". І на мить повернувся в далеку країну, де під розквітлою виш нею він палив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом'яних сандалях".
Так Лондон вводить нас у творчу уяву митця— обережно, настійливо, послідовно. І тільки згодом пояснює світобачення героя: "Його мозок був відкритим сховищем фактів і уявлень, добре розташованих і готових до оглядин. Що б не траплялося в дійсності, з уяви його яскраво виринало щось подібне або протилежне. Це відбувалося якось автоматично, так що кожне враження даної миті викликало який-небудь образний спогад. І весь час перед його очима на екрані свідомості пропливали нові й .нові марева, що не тільки не порушували плину його : думок, а, навпаки, додавали їм ясності. Ці марева були відгомоном його колишнього життя, усього пережитого й перечитаного за вчорашній день чи за минулий тиждень, були незчисленною безліччю видів, що він бачив і вві сні, і наяву". "Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді та прикрі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм улагіднювався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами".
Письменницька праця, що їй Мартін так самовіддано присвятив себе, була не менш виснажливою, ніж праця фізична. Але вона, як, ніяка інша, давала Мартіну радість творення. "Праці своєї він не жалів. Та й то не була, власне, праця. Просто вій набув дару мови, і вся дивна краса, що довгі роки громадилася за його зімкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком".
Змалювавши Мартіна Ідена одразу ж, уже на перших сторінках, багатогранно і в головних рисах, автор далі докладніше зупиняється на формуванні його особистості як мислителя і, митця. Про те, як формується митець, і розповідається в романі.
Мартін на початку твору — це людина, чия багата уява постійно в русі, та недорікуватість, відсутність культури і знань роблять його скутим і незграбним не тільки в рухах, але і в манері викладати свої думки, описуватиме, що з проходить перед його внутрішнім зором. Розкутість приходить із освіченістю. І не тільки від знання основних законів граматики, не тільки від збагачення Мексикою великих англійських поетів Броунінга і Суїнборна, а й від звички мислити, шукати, аналізувати. Мова Мартіна на початку роману позначена грубістю, вбогістю словника. Наприкінці роману його мова логічна, яскрава, пластична. Отже, формується особистість, а разом з нею збагачується і мова.
Мартін жадібно шукає ключ до пояснення законів життя, який допоміг би йому об'єднати розрізнену картину численних життєвих спостережень. Таким ключем для героя стає вчення Спенсера. І попередній життєвий досвід, і спенсеріанське вчення формують Мартіна-індивідуаліста, який вірить лише в силу своїх рук і розуму, своїх м'язів і прагнень. Він вважає, що лише особистими зусиллями можна завоювати собі місце під сонцем,-інших шляхів він не бачить і не визнає. Про це він каже у вітальні Морзів. "Але гендлярі та крамарі навіть у найкращому разі полохливі правителі; вони все життя хрюкають над коритом, шукаючи доживи, і я вернувся, якщо хочете, до аристократизму. В цій кімнаті є відомий індивідуаліст. І мої сподівання на державну мову. Мої сподівання на думку людини, вершника на коні, що з'явиться врятувати гнилу державу від загибелі.
Ніцше мав рацію. Це забагато забрало б часу — пояснювати вам, хто такий Ніцше. Досить того, що він мав рацію. Світ належить дужим, котрі водночас і шляхетні, і не бабраються в свинячому кориті крамарства та гендлю. Світ належить справжнім аристократам, великим білявим бестіям, що гордують компромісами і не лякаються казати "так". І вони поглинуть вас, соціалістів, що бояться соціалізму і вважають себе за індивідуалістів. Ваша рабська моральність потульних та уміркованих вас не врятує.
Звинувачуючи гостей Морзів у половинчастому соціалізмі, за який вони на словах борються і якого насправді бояться, Мартін має рацію. Але, проголошуючи майбутнє, яке належатиме аристократам духу, схожим на нього самого, він дуже помиляється. І Лондон доводить трагічність його помилки.
Мартін не приймає буржуазного ладу, але й соціалізм для нього неприйнятний. Потрапивши в коло соціалістів, він не може повірити в їхню силу і могутність, що здатні перетворити світ.
Лондон приводить свого героя до соціалістів фактично вже тоді, коли Мартін стає самостійною, цілком сформованою особистістю вже сама розповідь про них позначена певним емоційним забарвленням. Гурток "балакучих соціалістів та робітничих філософів, що погожими днями збирався в Сіті-Гол-парку", не може репрезентувати поважну, гідну уваги, а головне здатну до перебудови світу організацію. Мартін відчував у їхніх суперечках — на відміну від дискусій у вітальні Морзів — живу основу, проте соціалістичні ідеї, не переконали Мартіна, він не вірить р перетворювальну і всеперемагаючу силу пролетаріату. Протест робітників здається йому боротьбою" "кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними досі і пануватимуть без кін-ця-краю".
Ось у цьому і полягає основна трагедія Мартіна Ідена — відомого письменника, багатого сина простих трудівників, молодого і зорового чоловіка. Розчарування в соціуоалізмі стало згубним для нього — людини і митця.
Любов до Рут у зображенні автора, як уже не раз зазначалося, була не простим почуттям, не тільки сюжетним прийомом автора, щоб показати натуру сильну і неординарну, не тільки свідоцтвом тяжіння майбутнього митця до краси. Рут для Мартіна втілювала в собі те прекрасне, що уявлялось йому в багатстві й способі життя, пов'язаному з ним,— в ідеалах буржуазного суспільства. Три роки минуло, перш ніж Мартін збагнув, що його "золота квітка" пересічна і не здатна по-справжньому зрозуміти прекрасне. Три роки і допомога друга, який зумів глибше від нього проникнути в сутність речей і відкрити Мартіну очі на те, що ідеал краси, котрому він самовіддано служив, не вартий уваги. Так зруйнувалась віра в буржуазний світ, у буржуазний рай, у можливість знайти своє щастя в ньому. Це було крахом, але крах настав тоді, коли Мартін вже сформувався як митець, коли він повною мірою звідав радість творчості.
Проте людина митець були в ньому нерозривно пов'язані. І Лондон переконливо показує не тільки крах індивідуаліста, який відкинув норми буржуазного суспільства і не прийняв віри в народ і його творчу силу, здатну перетворити світ за законами добра і краси, справедливості, але і крах митця, що заплутався між двох світів. Мартін із зневагою ставиться до людей, які раніше здавалися йому втіленням естетичного смаку, тому що ці люди раніше відкидали його твори, а тепер, коли до автора прийшла слава, захоплено приймають їх. Вони ж спаплюжили по-справжньому прекрасне те, що дав їм, як свій останній дарунок, поет Брісінден. Це було доказом їхньої повної байдужості до прекрасного.
Але Мартін втрачає і те що було для нього основою життя — зв'язок з народом. Його взаємини з Ліззі Коннолі — робітницею, що безмежно і віддано кохає його — це ставлення вищого за суспільною ієрархією до нижчого, якого він жаліє але з яким не може бути рівним хоча б тому що Ліззі, як і інші його приятелі і люди з їхньою середовища, не здатна збагнути його витонченого розуму, його сприйняття світу, його бачення життя, його зацікавлення абстрактними поняттями. Іден стає чужим для них і таким чином переходить у той проміжний стан, в якому і сьогодні часто вимушені перебувати окремі художники-реалісти в капіталістичному суспільстві. (Мартіну нічого не залишається, як піти з життя, бо життя для нього фактично позбавлене сенсу, а сам він утратив життєдайну силу. Мартін Іден кидається в море.
В листах до друзів Лондон не раз наголошував, що примусив Мартіна покінчити з собою і тим самим рішуче засудив його індивідуалізм; що його особиста біографія, творчий шлях не тотожні біографії і творчому шляху Мартіна, тому що він, Джек Лондон, сильний своєю вірою в прогресивне вчення епохи, в соціалізм, тоді як його герой залишився індивідуалістом і тим самим вичерпав себе, прирік на трагічний фінал.
Як показало подальше життя письменника, Лондон справді виявився талановитим і прозірливим художником-реалістом і власною долею мимоволі підтвердив істинність свого художнього рішення.
"Мартін Ідей" вийшов з друку в 1909 році, в той час, коли автор його, що написав цей роман у розквіті сил і слави, у найпліднішому творчому настрої, почав новий етап у житті.
Письменник не зміг, не зумів здійснити свої плани життя на морі. Тропічне сонце у надмірних дозах виявилось шкідливим для його організму. Джеку Лондону довелось перервати плавання на "Снарку" і надовго лягти в лікарню в Сіднеї.
Хворрба була невідомою медицині. Він дуже страждав — розпухли ноги і руки, не можна було не тільки писати, але й рухатися. П'ять тижнів, що їх він провів у сіднейській лікарні, нічого не дали. Стан здоров'я не покращав L протягом шестимісячного перебування у Сіднеї. Тільки тоді коли Джек повернувся до рідної Каліфорнії, з'ясувалося, що в нього рідкісне захворювання шкіри, зумовлене незвичним, для нього кліматом. Рідна земля її повітря і клімат вилікували молоду людину.
Після хвороби Джек ще більше прив'язується до рідної Каліфорнії, до тих місць, які він зробив вікопомними в літературі, в своїх романах — долину Глен-Еллен, долину Сонома, що в перекладі з мови індіанців — її корінного населення — означає Місячна долина.