Висновок: ненасилля — це єдиний гідний спосіб боротьби.
Але Достоєвський проникає глибше у душу злочинця, і за ідеєю заблудженого доброго серця, убивства ради любові до людей, відкриває найстрашнішу для нього ідею "ідею Наполеона", ідею влади ради влади, ідею, що поділяє людство на дві нерівні частини: більшість — "тварь дрожащая" і меншість — "властелины, призванные от рождения управлять большинством, и имеющие право, которые Наполеон переступает через закон и нарушает божетсвенный миропорядок". "Ідея Наполеона" повністю дозріває. В його образі виражається у романі думка непомірної гордості, високомірності і презирства до цього суспільства. Його ідея: взяти у владу це суспільство. Диспотизм — його риса".
У виношуванні задуму роману у образі Раскольнікова зіткнулися два протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них. Достоєвський довго шукав вихід: зберегти обидві ідеї, чи залишити одну. Він суміщає дві ідеї, він показує людину, у якій "два протилежні характери почергово змінюються". Духовна драма Раскольнікова — боротьба освіті, протест проти пролитої крові, і розуму, що виправдовує кров. Героя мучить те, що по його теорії він виявляється звичайною людиною, що підвласна моральному закону.
"Злочин та кара" — перший в ряду п'яти найкращих романів Достоєвського.
Величезна трагічна сила роману, всебічне розкриття і викриття "надлюдини", глибоке зображення соціальних умов життя міської бідноти, справжній демократизм і гуманізм письменника, його співчуття усім "униженным и оскорбленным" зробили твір однією з вершин реалістичного роману ХІХ століття. З надзвичайною силою Достоєвському вдалося показати небезпеку для людства індивідуалістичної свідомості, що прагне до самоствердження.
Письменник глибоко проникає в душу злочинця, і за ідеєю вбивства заради любові до людей, влади заради добрих справ, вбивства по совісті, відкриває найстрашнішу і найважливішу для нього ідею — "ідею Наполеона", ідею влади заради влади, ідею, що розділяє людство на дві нерівні частини: більшість — "тварь дрожащая" і меншість — "властелины, які від народження покликані керувати більшістю, стояти поза законом і мають право, як Наполеон, в ім'я поставленої мети переступати через закон, порушувати божу мораль.
Саме "Ідея Наполеона" штовхнула інтелігента Раскольнікова на страшний вчинок: "Тварь ли я дрожащая или право имею?" — хоче з'ясувати, вибиваючи стару лихварку (щоправда, були і соціальні причини — необхідні були гроші, щоб врятувати сестру від ганебного шлюбу, матір від жебракування). Та попри те, що все складається на його користь — доказів проти нього немає, інший бере вину Раскольнікова на себе, сам Радіон у своїй теорії не сумнівається — герой не має спокою. Тепер можна було б подумати, хоча б "краешком мысли", які перші кроки слід зробити, використовуючи вкрадені гроші, щоб потім стати благодійником людства. Звичайно ж, не зараз, а коли-небудь...
Але щось заважає Раскольнікову спокійно жити. Що саме? А те, що він "как будто ножницами" відрізав себе від людей. Людська натура його не сприймає цього відчуження. Виявляється людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда, як Раскольніков. Тому душевна боротьба стає все напружнішою і заплутанішою. Раскольніков, як і раніше, вірить у правильність своєї ідеї, зневажає себе за слабкість, за бездарність, називає себе підлим.
Згідно зі своєю теорією, Раскольніков повинен відступитися від тих, за кого страждає. Повинен зневажати, ненавидіти і вбивати тих, кого любить. Він не може цього перенести. Йому нестерпна думка, що його теорія схожа на теорії Лужина і Свидригайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть.
Раскольнікова врятовує совість, моральний закон, який живе в ньому від народження. Він хотів мати "свободу и власть, а главное власть! Над всей дрожащей тварью, над всем муравейником!". І цю владу він повинен отримати, звільнившись від морального закону. Але моральний закон перемагає її на останній сторінці роману, в душі героя відбувається переворот: він народжується для нового життя. Совість, вдача виявилась сильнішою за теорію.
В кінці роману Достоєвський через сон Раскольнікова показує картину майбутнього світу, якби в ньому панувала ідея індивідуалізму, ідея поділу людей на "вищі" та "нищі" види. Ця картина страшна: "... Все было в тревоге и не понимали друг дргуа, всякий думал, что в нем одном заключается истина... Не знали, кого и как судить, не могли согласиться, что считать злом, что добром... Люди убивали дуг друга в какой-то бессмысленной злобе... Все и всё погибало..." Письменник застерігає людство від небезпеки захоплення будь-якими ідеями, в основні яких лежить індивідуалізм. Він показує, яку сильну владу над людьми може мати ідея, і якою страшною, злочинною може бути ця ідея.
В образі головного героя Достоєвський карає заперечення святості людської особистості і всім змістом роману показує, що будь-яка людська особистість священна і недоторкана, і що в цьому відношенні всі люди рівні. Ідея Раскольнікова про право сильної особистості на переступання моральних норм життя виявилася абсурдною. Він воскресає, коли звільняється від злочинної теорії "надлюдини" і прилучається до світу інших людей.
Жанрові особливості такого проблемного роману Достоєвського, як "Злочин і кара" не можна визначити однозначно. І не тільки тому, що це твір складний щодо свого задуму і об'ємний навіть в кількісному відношенні. Наприклад, про роман Л.Толстого "Війна і мир", при всій його масштабності, можна категорично твердити, що це роман-епопея. Про "Анну Кареніну" Толстого можна без зайвих коментарів сказати, що це соціально-сімейний роман, психологічно глибокий. Щодо "Злочину і кари" Достоєвського, то справа стоїть набагато складніше, бо до нього підходить декілька жанрово різних визначень, і кожне з них буде по-своєму справедливим, оскільки таке тематичне й естетичне наповнення в романі є. Роман соціально-психологічний. Так. На питання в даному творі Достоєвського є відповідей чимало. Роман — філософський, бо в ньому проблема засудження войовничого індивідуалізму й так званої "надособистості" знаходиться в центрі уваги. Роман — психологічний. Теж доречне визначення, оскільки йдеться в першу чергу про людську психологію, у різних її, навіть хворобливих проявах. А до цього ще можна додати й інші більш часткові жанрові особливості, пов'язані вже із самою структурою твору: внутрішні монологи; діалоги-дискусії дійових осіб; картини майбутнього світу, в якому б запанувала ідея індивідуалізму, ідея поділу людей на "вищих"; "нищих" в духовному плані, подана крізь сон Раскольнікова в кінці роману тощо, взагалі прагнення автора до акцентування окремої деталі і водночас неодмінних символічних узагальнень. Отже, різножанровість "Злочину і кари" є в даному разі головною умовою успішної творчої реалізації масштабного авторського задуму.
1 Ф. Достоевский. Письма, т.1. М.-Л., 1928, стор. 142.
2 Достоевский в воспоминаниях современников. М. 1912, стор. 332