А з другого боку — вульгарно соціологічне обвинувачення, що мовляв, "сексуальна етика "Декамерона" — це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень".
2.2. Характеристика мови "Декамерона" Дж. Боккаччо
Дуже цікаве явище становить мова "Декамерона" — досить складний конгломерат кількох різних тенденцій. Одна з них — це народна стихія, жива тогочасна мова, пересипання преслів'ями, примовками, суто розмовними зворотами. В цьому напрямку, в напрямку демократизації літературної мови, Боккаччо пішов значно далі від своїх великих попередників — ні Данте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала зовсім інакшого стилістичного вбрання. Видатний італійський поет і літературознавець Дж. Кардуччі в своєму нарисі "Розвиток національної літератури в Італії" говорить про три її елементи — церковний, рицарський і народний, зазнаючи, що перевага народного елемента відчутна в творчості Боккаччо. Це зауваження Кардуччі можна однаковою мірою поширити не лише на тематику та ідейне спрямування, але й на мову Боккаччо.
Але побутово-розмовний елемент — не єдина складова частка в мові "Декамерона", може, навіть не вона в першу чергу впадає в око. Дуже міцна в мові "Декамерона" риторична течія. І самі розповідачі, і герої щоразу вдаються до засобів ораторської мови, наслідуючи найкращі приклади античного красномовства . Складається таке враження, що Боккаччо, взявши "нижчий", простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами — в тому числі й мовним оформленням — наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу. Н скрізь і не завжди риторика доречна в мові героїв "Декамерона". Історики літератури давно вже зазначили, як штучно виглядає, коли, наприклад, у першій оповідці четвертого дня схвильована Гізмонда в трагічній ситуації звертається до батька з довгою промовою, побудованою за всіма приписами ораторського мистецтва. Або, скажімо, в сьомій оповідці восьмого дня бакаляр, заманивши з метою помсти вдову на вежу, стоячи внизу, дорікає їй — тут письменник виходить за межі психічного моменту, він забуває критичне становище своїх герої, примушуючи їх виголошувати обвинувальні та захисні промови, не минаючи жодного аргументу, дотримуючись норм риторики. Від цього всього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів, від одноманітних повторень у вступах — перед початком і після закінчення кожного дня. Але є на цьому й печать своєрідного стилістичного зачарування.
З примітивно-простої, незграбної розповіді попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому. В цьому розумінні його справді, не перебільшуючи, можна назвати творцем жанру новели.
ВИСНОВКИ
Широкий розвиток новелістики в наступні століття доказ життєвості жанру, введеного в ужиток "Декамероном" Боккаччо.
Дуже легко, сприймаючи "Декамерон", як етап, і при тому початковий етап у розвитку реалізму, в світлі пізніших його досягнень, "відділяти зерно від полови", підраховуючи плюси й мінуси кожної новели Боккаччо, вбачаючи там досягнення, там зриви, там наближення, а там відхід від правди життя. Але ж твір мистецтва — не сума таких позитивних або негативних якостей, а органічна єдність, це завжди щось своєрідно-неповторне. Так його і треба сприймати. "Декамерон" Боккаччо не лише етап на шляху роз вутки літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих "вічних супутниць", до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджено найбільше духовне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв'язано з сучасним.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Джованні Боккаччо, Декамерон — К. 1969.
2. Пуришева Б.І., Михальський М.П., Зарубіжна література — М. 1986.
3. Ладигін М.Б., Луков В.А. Зарубіжна література — М. 1981.