Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя (О. Мандельштам), світу слов'янської міфології (С. Городецький) та української культури й побуту (В. Нарбут), екзотики Китаю та Африки (М. Гумільов).
Історико-культурні, релігійні, літературні ремінісценції — одна з головних ознак акмеїстської поезії. Причому образи з різних пластів культури людства набувають в акмеїстів предметності, наочності, конкретики.
Футуризм (від лат. (шлігат — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10-30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. У 1909 році італійський поет Філіппо Томмазо Марінетгі друкує в паризькій газеті "Фігаро" перший маніфест футуризму. Сформований напрям швидко набуває популярності в Європі. Футуристська естетика базується на антитрадиційності. Футуризм відмовляється від художньої спадщини, протиставляє старій культурі нову антикультуру. футуристи намагаються оновити мистецтво, літературні форми. Футуризм вважає за необхідне цілковите знищення синтаксису й пунктуації, скасування прикметників і прислівників, вживання дієслова лише в неозначеній формі.
На початку 1910-х років футуризм виникає і в Росії. Появу російського футуризму — незалежно від італійського угруповання — знаменують "Пролог егофутуризму" (1911) І. Сєвєряніна та збірка "Ляпас громадському смакові" (1913) поетів-кубофутуристів. Народження футуризму в Росії зумовила криза російського символізму і водночас бажання молодих, радикально налаштованих поетів відмежуватися від акмеїзму (якщо перших вони зневажливо називали "символятиною", то других — "зграєю Адамів"). Російські футуристи, так само, як і італійські, знищують "кордони між мистецтвом і життям, між образом і побутом", вони орієнтуються на мову вулиці, на лубок, рекламу, міський фольклор і плакат.
Футуризм у Росії складався із чотирьох угруповань: "Гілея", або кубофутурис-ти, — В. Хлєбников, Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, О. Гуро, О. Кручених, Б. Лівшиць; "Асоціація егофутуристів" — І. Сєвєрянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, В. Гнєдов; "Мезонін поезії" — В. Шершеневич, Р. Івнєв, С. Третьяков, Б. Лавреньов; "Центрифуга" — С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв, Божидар.
Обличчя російського футуризму визначали поети-кубофутуристи— найбільш радикальна й продуктивна група (назва запозичена від так званих художників-ку-бістів, що намагалися епатувати глядача, розкладаючи зображуване в найпростіші геометричні фігури — куби (звідки й назва), лінії, циліндри, прямокутники тощо. Саме діяльність кубофутуристів, або "будетлян" ("провісників майбутнього"), як називав їх Хлєбников, нерідко ототожнюється взагалі з футуристами в Росії. "Будетляни", як і митці групи Марінетті, оголошують війну традиції: у знаменитому маніфесті "Ляпас громадському смаку" вони вимагають "скинути Пушкіна, Достоєвського, То-лстого... з пароплава сучасності". Пориваючи з минулим, яке уявляється їм тісним ("Академія та Пушкін не зрозуміліші за ієрогліфи"), кубофутуристи оголошують себе "обличчям нашого Часу". Висувають вони й "нові принципи творчості". Так, поети-кубофутуристи відкидають правопис, пунктуацію, "розхитують" синтаксис. Вони розробляють нові типи рим (фонетична рима), опрацьовують нові ритми ("Ми перестали шукати розміри в підручниках — кожний рух народжує новий вільний ритм поетові"), експериментують у галузі віршової графіки (фігурні вірші, візуальна поезія, автографічна книга). Футуристи наголошують на "словотворчості і словоноваціях" без обмежень. Одним з головних принципів футуристів було "слово як таке", або
Ремінісценція — у художньому творі відгомін якихось мотивів, образів, деталей тощо з широко відомого твору іншого автора "самовите" слово, що видозмінює реальну мову. Таким чином, створюється мова "зарозуміла", яка, за висловом Велимира Хлєбникова, є "майбутньою світовою мовою в зародку. Тільки вона може з'єднати людей". Основні принципи зарозумілої мови були вироблені на початку XX ст., у поетиці російських футуристів, зокрема відомих теоретиків футуризму — Олексія Кручених та Велимира Хлєбнікова.
ОЛЕКСАНДР БЛОК (1880-1921)
Блок став для сучасників уособленням найкращих здобутків "срібного віку" російської поезії, визнаним главою російського символізму і одним з найвизначніших представників російської поезії загалом.
Життя Блока небагате на зовнішні події. Він народився в Петербурзі, у сім'ї, що належала до кола старої російської інтелігенції (батько— професор-юрист, дід О. Бекетов — знаменитий біолог, ректор Петербурзького університету, мати, бабуся, тітки — письменниці й перекладачки). Виховувався в родині діда, закінчив гімназію (1891-1989), а потім юридичний факультет Петербурзького університету (1898-1901). Змалку почав писати вірші, а справжній поштовх до творчості відчув після знайомства влітку 1898 р. з донькою знаменитого хіміка Д. Менделєєва Любов'ю Дмитрівною. Згодом вона стане його дружиною, а її образ знайде відображення в понад 800 поезіях Блока.
Літературний дебют Блока відбувся в 1903 р. в журналі "Новий шлях", де був опублікований цикл із 10-ти віршів поета. Уже першими збірками Блок здобув надзвичайну популярність і одразу висунувся в число провідних поетів сучасності. Постійно поет живе в Петербурзі, улітку найчастіше — у родовому маєтку в Шахматово. У 1909, 1911 і в 1913 рр. здійснює закордонні мандрівки (Італія, Франція, Німеччина). Улітку 1916 р. Блок був призваний у діючу армію і служив в інженерно-будівельній дружині, яка зводила фортифікаційні укріплення у прифронтовій смузі, у районі Пінська. Після революції 1917 р. Блок деякий час працював у Надзвичайній слідчій комісії, яка розслідувала діяльність царського уряду. Ставлення до обох російських революцій у Блока було неоднозначним. З одного боку, він симпатизував декларованим ними прагненням до демократичних перетворень, але, з іншого боку, симпатії Блока були значною мірою ідеалізовані: революцію він сприймав крізь призму своїх містичних теорій про загибель старого світу і народження нової ери — гуманізму, "братско-го пира труда й мира" ("Скіфи").
В останні роки життя Блок займається культурно-просвітницькою діяльністю, працює в Державній комісії у справах видання класиків, у видавництві "Всесвітня література", у Великому драматичному театрі, у Спілці поетів. Твереза оцінка революційної дійсності, її трагічна розбіжність з уявленнями Блока про "новий світ" викликають у ньому глибоку душевну депресію. У квітні 1921 р. Блок важко захворює (запалення серцевих клапанів, яке супроводжується психічним розладом), а 7 серпня того ж року помирає. Його смерть сучасники сприйняли як кінець епохи, етапний і трагічний злам культурного розвитку Росії.
Поезія Блока становить вершину російського символізму. Вона значна за обсягом і різноманітна за тематикою та ліричним пафосом. Три книги своїх віршів (кн. 1 — "Вірші про Прекрасну Даму"', кн. 2 — "Несподівана радість"', кн. З — "Снігова ніч") сам Блок розглядає як своєрідну автобіографічну трилогію. У загальній еволюції власної поетичної біографії Блок відповідно виділяє три хронологічні етапи: містична "теза" (1900-1903), скептична "антитеза" (1904-1907) і "синтеза" (творчість після 1907 р., в якій центральне місце відводиться віршам про Росію).
Символічна перспектива образу Прекрасної Дами має на увазі божественне, вічно жіноче начало, яке проникає в наш світ і відроджує його. Блок наслідує вчення В. Соловйова з його містичними пророцтвами. У циклі ім'я Прекрасної Дами асоціюється для поета і з багатьма іншими символічно значимими образами: Вічною Весною, Вічною Надією, Вічною Жоною, Вічно Юною, Недосяжною, Незрозумілою, Незрівнянною, Володаркою, Царівною, Берегинею, Сутінковою Потаємною Дівою.
Друга книга, що увібрала в себе вірші 1904-1908 рр., складається із 7-ми поетичних циклів "Бульбашки землі", "Нічна фіалка", "Різні вірші", "Місто", "Снігова маска", "Фаїна", "Вільні думки". Головний пафос книги, викликаний душевною кризою, сумнівом поета щодо здійсненності тих ідеалів, які він пов'язував з образом Прекрасної Дами. Причиною кризи стали також і події першої російської революції, які не підтвердили пророцтва щодо близької вселенської катастрофи та очікуваного приходу Небесної Царівни, й ідейні непорозуміння із дружиною. У вірші Блока вривається демонічне, темне начало, втілене в образах болота та його фантастичних мешканців (кудлаті тролі, чортенята, чаклуни тощо), а також снігового вихору (образи циклу "Снігова маска"). Прекрасної Дами більше нема, вона "в поля ушла без возврата", себе ж ліричний герой цього часу називає "невоскресшим Христом". Образи "храмів", в яких він найчастіше перебував, витісняється образами "трактирів". Прекрасна Дама перетворюється на Незнайому. Смислова наповненість цього образу подвійна. З одного боку, він зберігає в собі колишні елементи обоготворення і поклоніння, а з іншого — додає до них риси іронії, роздратування, відчуття невиправданих сподівань.
Третя книга, що вбирає вірші 1907-1916 рр., складається з циклів "Страшний світ", "Помста", "Ямби", "Італійські вірші", "Різні вірші", "Арфи і скрипки", "Кармен", "Солов'їний сад", "Батьківщина", "Про що співає вітер". Провідним мотивом нової книги стає напружена внутрішня боротьба, яка точиться між світлими і темними силами в душі поета і, зрештою верх отримують світлі сили, у поета з'являється зацікавленість життям, його злободенними потребами і проблемами. Пафос рішучого повернення до життя домінує і у подальшій творчості Блока, однією з провідних тем якої стає тема батьківщини, Росії, її історичної долі та майбутніх перспектив ("На полі Куликовому", "Скіфи", "Дванадцять" тощо). Росія стала для О. Блока новим поетичним міфом і новою духовною святинею, яку він втратив в образі Прекрасної Дами.
Незнайома (1906). Вірш увійшов до збірки "Несподівана Радість" (1907), яку сам Блок оцінював як "перехідну книгу", тобто таку, в якій поряд із містичними настроями очікування вселенського оновлення і приходу Прекрасної Дами починають звучати й настрої розчарування і зневіри в декларованих ідеалах. "Незнайома" була написана 24 квітня 1906 року і відразу ж стала одним із найбільш знаменитих віршів Блока.